Проплачені враження від AC: Syndicate

Хоча до релізу потенційно найбільш забаґованої версії Assassin’s Creed залишається ще місяць, мені вдалося провести кілька годин з грою на PS4. Вступні розділи гри виправдали найбільшу підозру — другорядна студія Ubisoft Quebec буде зі шкіри пнутися, аби довести, що здатна працювати з флагманськими серіями компанії. Старання розробників не виявилися марними — не знаю, що там буде зі серединою та закінченням гри, однак старт “Синдикату” цілком заслуговує отриманих оцінок.

І так, це перша ідеологічно правильна гра з часів AC: Revelations (ну і ще з натяжкою AC III).


Серія Assassin’s Creed значною мірою були симуляторами віртуального туриста, з величезною увагою до культурних особливостей показаного часопростору. І “Синдикат” тут виглядає напрочуд доладно. Лондон, якого роками чекали шанувальники, справді відчувається “столицею світу”. Перехопивши естафету від Риму і Царгорода, сіро-чорно-коричневий Лондон ілюструє стрибок урбанії та збільшує контраст між магістральними вулицями і нетрями провулків, де мешкає робочий люд.

Архітектурні зміни вплинули і на ігролад. Линвостріл а-ля Фледермаусманн, попри всю свою анахроністичність, неабияк допомагає перелітати вулиці, здиратися на безвіконні будівлі (в Лондоні тоді ще зберігався податок на вікна). Плюс якщо мова йде про перельоти з однієї високої точки на іншу (це вдалося випробувати тільки на будівлі Парламенту), то від краєвидів аж дух перехоплює.

ACS_Gamescom_Promotional_Screenshot_7

Брички — інше транспортне нововведення — в плані керування не дуже відрізняються від карет у іграх про Еціо. Коли справа доходить до погонь, то вага та інерція нашої брички більше шкодять нам, ніж ворогам. Як наслідок, попервах подібні “колісні сутички” спершу є доволі сумбурними; потім, з появою пістолета, незручностей позбуватися дещо легше. Втім, спокійна поїздка містом і розглядання околиць — заняття, якому хотілося би присвятити трохи більше часу. Гру вперед воно не дуже просуває, однак доставляє масу естетичного задоволення.

Однак Лондон — це лише ігровий майданчик; важливіше є те, хто на ньому бавиться. І тут “Синдикат” демонструє нам вдалу знахідку — двох активних персонажів. Близнюки Джейкоб та Іві Фрай — обоє спритники, гострі на язик з усіма та завжди готові кпинити одне з одного (слухати їхні блискавичні перепалки — суцільна приємність). Приємно, намагання зробити тиражного Еціо (як це було з Арно) в розробників не було: Джейкоб — це такий собі гультіпака і великий комбінатор, якому завжди подавай ефектність. Іві хоч і загалом має ті ж риси, своїми манерами все ж відтінює брата — елегантна, холоднокровна і на перше місце ставить ефективність. Навіть свої завдання близнюки ділять по відповідності: Джейкоб звільнює Лондон і клопочеться влаштуванням власної банди, тоді як Іві полює на артефакти Першої Цивілізації, що їх захопили тамплієри.

large

До написання сценарію повернувся Джефрі Йогалем, котрий за останні роки помітно підтягнув свій рівень (самі погляньте на різницю між AC: Brotherhood і Far Cry 3 + Child of Light). Окрім самобутніх близнюків Фрай, Джефрі підігнав їм ще колоритних помічників: асасина-традиціоналіста Генрі Ґріна, дівчинку О’Ді (яка за першої ж появи неабияк попускає Джейкоба), винахідника Александра Белла (безповоротно закоханого в Іві), письменника Чарльза Діккенса  (який з провини Джейкоба не дописав “Таємницю Едварда Друда”).

До всього, персонажі нарешті знову є асасинами, а не рядженим чортовинням у каптурі — чого варта шикарна деталь із застосуванням хустинки!

За винятком сюжетних місій, де чітко визначено дійову особу, між Джейкобом та Іві можна вільно перемикатися. Однак процес цей відбувається не з топографічним переміщенням, як у GTA 5 — просто одна модель персонажа замінює іншу. Як і наголошували розробники, кожен із двох героїв має свої схильності: Джейкоб краще надається до бою навкулачки, тоді як Іві — така собі майстриня стелсу. Обоє персонажів мають спільний інвентар (ножі, кулі, димові шашки тощо), однак зброю та спорядження кожен має своє. Прокачування також відбувається нарізно. АЄОА. Повальна більшість навичок для Джейкоба та Іві є однаковою — себто якщо на перших порах вийде розвинути героя під певний тип ігроладу, то під кінець гри (якщо ви ретельно все проходите), персонажі будуть майже ідентичними і однаково здібними у бою та скраданні.

Сексистам тут не місце: оточення до речі реагує на обраного персонажа. Скажімо, якщо Джейкоб пхається крізь натовп, то часто чує прокльони, а Іві у такому випадку — ввічливі вибачення. Так само, мешканці звільненого району можуть запитувати Джейкоба, як поживає його сестра, а малі дівчатка захоплено дивляться на чоботи Іві.

Бойову систему, до речі, відвели від набридливої схеми “контратакував – убив”, але але й не звели до бетменівського free-flow. Багато про неї казати нема сенсу — орудуємо кастетами/ціпком/кукрі та методично заклацуємо ворогів, час від часу ухиляючись від пострілів. Єдине, що хоч якось компенсує — напад від кількох ворогів одночасно. Якось навіть посеред бою одна бандитка крикнула своїм поплічникам: “Чого ви лізетете по одному, йолопи? Ану бийте його всі разом!”. А от стелс суттєво не змінився з часу Watch Dogs та Unity.

thumbnail_215045

Звісно, не обійшлося і без особливо смердючої ложки дьогтю, переважна більшість якої перекочувала із попередньої гри серії просто тому, що ніхто особливо на неї не зважав.

Це і бісове циферкування завдань/предметів (старт гри був ще збалансований, тому невідомо, чи є повноцінне обмеження сюжетних завдань по рівнях), і кільце індикації, яке досі виглядає неоковирно, і фальшива “свобода усунення цілі”, яка по факту є двома-трьома варіантами, по кожному з яких гравця ведуть за руку.

Світлофор: кольорова ідентифікація “свої — зелені, чужі — червоні” теж перекочувала в кінцеву гру. Не сказати, що це ух який недолік, але воно банально дратує. Все би нічого, якби не тотальна недоречність. Одяг подібних барв був у ті часи складним у виробництві, а отже немасовим і дорогим. Зважаючи, що барвисті піджаки носить у нас бандитська босота, ляскати себе по лобі хотілося постійно — не місце подібному візуальному прийомові в такій грі.

Ну і музика. Не знаю, що сталося з Остіном Вінторі, але написані ним композиції абсолютно недоречні та позбавлені специфічного колориту доби (хоча у певних місцях намагаються його вхопити). Тобто як, це красиві струнні мелодії, але вони всі якісь дико мінорні та рвані, тоді як весь початок гри тримається у хвацькому авантюрному ключі. За весь час у грі лише двічі музика була доречною: у експозиційній сцені, де Генрі Ґрін розповідає про злиденність Лондона і під час верхолозання Парламентом. Усе інше — просто мимо, чого ніяк не очікував від композитора The Banner Saga та Journey.


Наразі невідомо, яким виявиться сюжет і чи не скотиться процес звільнення Лондона і дике занудство, але у перших три години Assassin’s Creed: Syndicate справляє враження якісної пригодницької гри, якої так давно потребувала серія. Без мультиплеєра, без кооперативу, без нав’язливого використання мобільних додатків. Майданчика, де людина може собі спокійно насолодитися лобовно відтвореним Лондоном та кмітливою історією з купою історичних та культурних алюзій.

І щонайважливіше — “Синдикат” є грою, яка вперше за довгі роки заслужено носить у заголовку Assassin’s Creed.


Приєднуйтесь! Ще більше коротких, але цікавих новин в нашій групі VK: vk.com/playua


Вам це може сподобатись

Приєднуйся до обговорення →
  • Nikssl

    Прочитав все на одному диханнi и вже с нетерпiнням чекаю релiзу на ПК.

  • Vitaliy Pob

    Ох,чекаю,але не маю(

  • Jobitronik

    Що в цій грі ідеологічно правильне у порівнянні з іншими?

    • Oleh Kulikov

      “До всього, персонажі нарешті знову є асасинами, а не рядженим чортовинням у каптурі”
      ———
      І з цього якраз виплітається історія (принаймні її початок). Тут знову “асасин” — це представник субординованої організації зі своїми тонкощами, а не просто молодик у каптурі, який протидіє тамплієрам із особистою метою.
      От поглянь: Альтаїр був ініційований змалку, Еціо 15 з гаком років батрачив, перш ніж його посвятили у орден. А от бикомордий Коннор і його дідусь отримали костюм і регалії за якийсь нещасний рік. Безхарактерний Арно, єдиною чіткою рисою якого було “кохає дівчинку-тамплієра” теж набуває статусу за досить короткий час, виконавши якусь там нещасну пуцьку завдань від “начальства”, тоді як особисту вендетту він провадить з повним запалом.
      —–
      Джейкоб та Іві, на відміну від кількох останніх протаґоністів, відразу представлені повноправними асасинами (хоч і нижчої ланки), але стає зрозуміло, що їх також змалку довго готували до ініціації в сімейну справу.

  • Sparrow

    Куликову пора повышать зарплату.

  • Oleksandr Masnyi

    ранше були непроплачені,тепер проплачені)що за магія)?

    • Oleh Kulikov

      Юра зайшов у редактор сайту.

      • Oleksandr Masnyi

        от ломатор)