Огляд фільму “Birdman”

Це завжди показово, коли фільм, книга чи якійсь інший витвір вибудовує навколо себе ореол “елітарного мистецтва”. Начепить монокль, обвіситься табличками з написом “Не для бидла” і “Обивателям не зрозуміти”, а на всі зауваження відповідатиме щось на кшталт “Це мистецтво, курва”.  Тоді чітко розумієш, що автор не зумів зняти доладної історії у кіноформаті, а натомість випустив щось убоге, незрозуміле і нудне. Ці слова справедливі для 90% фестивальних стрічок, які виходять щороку десятками.

На щастя, Birdman не належить до їхніх рядів. Це фільм, яким однаково можуть посмакувати і звичайний глядач, і гурман від світу кіно. Це жива і щира історія, розказана зрозумілою мовою, але аж ніяк не спрощена чи примітивна. Це неймовірне технологічне досягнення, яке задирає планку з написом “магія кіно”.

Birdman — це однозначно найкращий фільм 2014-го року, і якщо вам досі не поталанило його переглянути, будь ласка, заповніть цю прогалину в своєму культурному розвитку.

Зіграти самого себе

Зізнаюся, свого часу я бачив лише три фільми Алехандро Ґонсалеса Іньярріту“Сука-любов”, “21 грам” і “Вавилон”. І жоден з них не додивився до кінця. Причиною того були сильний наліт показушної арт-хаусності, часами відверта затягнутість та кілька речей, згаданих у першому абзаці цього тексту. Не дивно, що переглядати “Бердмена” я сідав з певною гидливістю. І тим неймовірнішими були враження від побаченого.

Birdman оповідає нам історію Риґґана Томсона, актора, який 20 років тому полишив успішну кар’єру в cупергеройських про Птаха, щоби “зайнятися чимось серйозним”. Втім, без крилатого костюма його чекало лише забуття. І от щоби повернути собі колишню славу та довести свою спроможність як актора, головний герой вирішує поставити п’єсу з неабиякою помпою: самому бути сценаристом, режисером та ще й виконавцем головної ролі. Та з наближенням прем’єри зростає кількість проблем, стосунки з оточенням стають напруженішими, а внутрішній голос то вдається до самозачмирювання, то переконує знову вдягнути костюм Птаха (інколи поєднуючи ці дві речі).

_AF_6405.CR2

Риґґан Томсон — персонаж, який максимально наблизився до тієї межі, коли відчай вже неможливо побороти, тільки поливати алкоголем чи намазувати наркотиками. Він розуміє, що це його останній шанс щось змінити, саме тому він ставить на карту все, не гребуючи навіть достатком власної доньки чи життям-здоров’ям інших акторів. Так, Риґґана насправді не цікавить “високе мистецтво”, він робить усе це задля власного егоїзму, жаги слави і бажання почуватися потрібним, важливим. Актор просто хоче показати світові (та й самому собі), що він ще досі існує.

І телекінез, справжній він чи всього лише уявний, — це ще один елемент “особливості” головного героя. Принаймні, він себе таким вважає, і коли нема нікого поруч, то соває предмети силою думки, щоби довести самому собі “я не лайно, я таки щось можу, я неймовірний”. Тепер лише треба довести ці речі всьому світові.

Томсона впізнають на вулицях, з ним фотографуються і в нього беруть автографи, проте для всіх цих людей він є просто “отим чуваком, який десь колись грав популярного супергероя”. І плювати на цих 20 років, за яких без сумніву актор не сидів без діла. Ти просто дядько, що колись носив кумедний костюм… Тебе нема ні в Твіттері, ні на Facebook, про тебе не говорять в мережі. Ти атавізм. Ти не існуєш.

Фактично Birdman є “криводзеркальною” біографією Майкла Кітона, який не просто блискуче втілив Риґґана Томсона. Кітон грав самого себе. Або й не грав, а просто показав те, крізь що свого часу пройшов сам. Адже 20 з лишком років тому Майкл Кітон став першим Бетменом для багатьох із нас. “Бетмен” та “Бетмен повертається” були чудесними фільмами для свого часу, але боси кіностудії воліли менше похмурості та насильства (і нового Адама Веста, ага), тож вони наполягли на заміні режисера. Кітона не тішила перспектива працювати з Джоелем Шумахером та бетменівський костюм зі сосками, тому він пішов услід за Бертоном. І якщо дядько Тім нічого для себе не втратив, то Майкл Кітон на довгі роки зник з вищої ліги, хай як не намагався туди повернутися.

141020_r25614-1200-756

Подібний ланцюжок подій стосується й Едварда Нортона, котрому в “Бердмені” дісталася роль Майка Шайнера, скандального актора-сенсата. Нортон теж для нас є передусім Оповідачем з “Бійцівського клубу”. Міг би ще й бути Халком, адже фільм 2008 року був доволі непоганим, але в силу творчих причин Нортон відмовився зніматися в “Месниках”. Мабуть, воно й на краще, бо там Халка просто неймовірно спаскудили.

Голівуд vs Бродвей

Birdman — актуальна, іронічна і в дечому злободенна стрічка. Іньярріту розповідає нам про одвічне протистояння “високого” і “низького” мистецтва, яке в цьому випадку втілене в концептах Голівуду, твердині дешевого ширпотребу “для бидла”, і Бродвею, вмістилища невмирущого Театру. Проте режисер в жодному разі не стає на чийсь бік. Ба більше, режисер, широко посміхаючись, однаково обкидує лайном і Голівуд, і Бродвей. Бо є за що.

З’явися Birdman 5 років тому, стрічка втратила би значну частку свого творчого цинізму. А все тому, що зараз екранізації коміксів переросли з одиничних і доволі нішових творів у здоровезний пласт сучасного кінематографу. Касові рекорди, залучення майстровитих акторів (навіть для епізодичних ролей), потужний рекламний тиск на широку публіку, яка коміксів навіть не читає, і воістину монструозні перспективи — все це дозволяє впевнено поставити знак “=” між поняттями “Голівуд” та “кінокомікси”.

Машина гучних блокбастерів затягує у свої тенета всіх, з чого Іньярріту не соромиться жартувати вже у перші хвилини стрічки, згадуючи Вуді Гарельсона, Майкла Фассбендера і Джеремі Реннера. “Фабрика мрій” настільки зациклилася на екранізаціях популярних книг та коміксів, що акторський талант там нівелюється як явище. Головне — мати необхідний мінімум сценічних навичок, і опа! — ти знаменитість. Знаменитість,а не актор (що теж прямим текстом розмежовується у “Бердмені”). Серйозним акторам не залишається нічого іншого, ніж іти в театр або на телебачення, де круті драми вже не перший рік існують у форматі телесеріалів.

Та й самі актори, в кого не тицьни, так чи інакше мали справу з кінокоміксами. Вже було згадано про Кітона-Бетмена та Нортона-Халка, а є ще ж Емма Стоун, яка зіграла у двох останніх фільмах про Спайдермена і вже туди не повернеться. До слова, дівчина блискуче впоралася з роллю Сем — дочки головного героя, яка все життя отримувала від нього мінімум уваги, і навіть повернувшись із реабілітаційної клініки для нарків, не зазнавала якогось бонусу батьківської любові.

Birdman3

Не залишається осторонь насміху режисера і Бродвей. Переважну більшість хронометражу Іньярріту показує нам, що за лаштунками розкішних театрів знаходяться вузькі коридори, тьмяні підсобки та смердючі гримерки. І нехай в цих приміщеннях відбувається важка праця зі створення вистави, публіці на це глибоко плювати, бо ж завсідники бродвейських театрів не стільки хочуть насолодитися мистецтвом, скільки шукають змоги вбити час перед вечерею. Ще більше плювати критикам, котрі самі не здатні щось створити, а того й немов перебувають у постійному клімаксі, незалежно від віку й статі. Того й вони у своїх рецензіях ліниво розвішують ярлики, або й узагалі готові розбомбити виставу, яку ні разу не бачили. Просто так, бо їм неприємний режисер або ж хочеться поставити на місце колишнього голівудника, який думає, що має акторський талант. І коли герой Кітона з неймовірною пристрастю оце все озвучує, то розумієш, що Іньярріту не має жодного співчуття ні до Голівуду, ні до Бродвею. Він відкрито їх критикує, злісно насміхається і закидує коричневими смердючими кульками.

“Тут смердить прілими яйцями”, — каже внутрішній голос головного героя. І починаєш розуміти, що ці слова характеризують не лише гримерку Томсона, а й увесь кінотеатральний світ.

Несподівана сила невігластва

Birdman — це фільм несподіваного градусу чесності. І досягається вона не лише неймовірною грою акторів, а й кількома відверто сміливими рішеннями. Взяти хоча би зачитування сценарних описів, яке триває від першої і до останньої секунди фільму. Перша реакція була “Що за … ?”, однак з кожною хвилиною захват від цього прийому лише зростав. Беземоційна дикторка створює повноцінні флеш-форварди, озвучуючи те, що трапиться на екрані за 1-2 секунди. Але як тільки починаєш сприймати цей прийом однобоко, тобі підкидають кілька сцен, де зачитування вже відстає на кілька секунд від акторської гри. Це наче вдруге програє сцену в тебе в голові і наголошує на певних деталях, які ти міг прогледіти (і які посилено намагаєшся відшукати при повторному перегляді).

Особливої сили цей художній прийом набуває в сцені передсмертних галюцинацій Риґґана, де торохкотіння дикторки зливається воєдино з нестримними барабанами і лише підсилює химерність показаного. Справді, без голосу цієї жіночки, яка знищує в “Бердмені” таку річ як тиша, фільм чимало би втратив.

Однозначного схвалення заслуговує і музичний супровід стрічки. Класичні мелодії Рахманінова, Чайковського та інших звучать на своєму місці, неабияк присмачуючи епізоди (політ посеред Нью-Йорка, ага), однак справжньою зіркою є барабанщик Антоніо Санчез. Саме так, оригінальний саундтрек стрічки складається винятково з барабанів. Жодного тобі басу, струнних чи духових — є лише одна барабанна установка і виконавець, котрий своїми руками і ногами створює неймовірно багате музичне наповнення.

Та однозначним переможцем у номінації “Це магія, крихітко” стає операторська робота. Еммануель Любецькі минулого року вже отримав “Оскара” за операторство у “Гравітації”, і повірте, цей чоловік заслуговує вдруге поспіль взяти до рук золоту статуетку.

Чудесний творчий тандем: Іньярріту та Любецькі

Чудсний творчий тандем: Іньярріту та Любецькі

Birdman став фільмом-викликом для своїх творців не в останню чергу завдяки зйомці довгими кадрами по кілька хвилин кожен. Це незвично, це важко, це дорого, але тим грандіознішим стає успіх цієї затії. Акторам доводиться вчити значно більше тексту, проводити тривалі репетиції і тримати в голові дуже багато речей. А це збільшує можливість та цінність помилки. І якщо у фільмах запоротий дубль зазвичай складає кілька секунд, то одне неправильне слово чи зайвий рух коштував колективу “Бердмена” цілої купи часу. Проте ці жертви окупалися сторицею.

По-перше, так стрічка банально краще сприймається, адже “довгий кадр” — це те, як ми бачимо світ. Ми щодня живемо в довгому суцільному кадрі, того й те, як знятий “Бердмен” є максимально природним для нашого мозку. Причому Іньярріту та Любецькі пішли ще далі, зумисно створивши з кількох десятків кадрів ілюзію єдиного, безперервного руху камери.

По-друге, це додає стрічці інтимності, про яку ці ваші “50 відтінків сірості” можуть лише мріяти. Зважаючи на тісні приміщення застінків театру, дистанція між оператором і акторами була мінімальною. А ми, глядачі, знаходимося так само близько, вловлюючи найменші деталі, найтоншу міміку. І це, трясця, прекрасно.


Birdman — це потужний, гострий і щирий фільм. Так, це начебто звична історія про подолання себе, про мистецтво і егоїзм. Однак тут вистачає і любові та примирення — зі собою та зі своїми ближніми. І це найцінніше.

Це фільм, який не жертвує своїм диханням задля толерантості, не відмовляється від складності задля любові широкої публіки. Це фільм, який варто подивитися і регулярно переглядати.

І так, Birdman — не лише найкращий фільм минулого року. Це найкращий фільм не лише минулого року.


P.S. А як же …?

Хоча Birdman цілком заслужено удостоївся своїх дифірамбів, багато хто може запитати “А як же <назва фільму>? Чим вони не тягнуть на найкращий фільм року?” І цей огляд був би неповноцінним без хоча би побіжної згадки найбільш хвалених фільмів у “передоскарівський період”

Boyhood. Мені було дещо прикро, коли порноакторки в своєму антирекламному роликові про “50 відтінків сірості” наголошували саме на цьому фільмові. О.К., його знімали 12 років і така терплячість режисера, знімальної групи та акторів заслуговує однозначної поваги. Та загалом у фільмі, окрім згаданої тривалості зйомки, нема більше нічого.  Це навіть не історія дорослішання (до того ж тиражна), а нарізка епізодів, які типу як формують дорослішання. А хронометраж у 160 хв — звірство, яке змушує почуватися ошуканим. Благо, у фільмі є Ітан Хоук та доладно підібрана музика.

Imitation Game. Стерильна і беззуба стрічка, яку біографічною не вийде назвати через жахаюче викривлені факти. Це цілком типовий “якісний голівудський фільм”, який і біо-, і про війну, однак на більше він претендувати не може. Але Бенедикт усе одно чудовий.

Whiplash. Прекрасний фільм, який я всіляко рекомендую до перегляду. Це теж круто зіграна і знята історія про мистецтво та егоїзм. І з шикарною музикою. Проте в цій історії нема любові. Є кристалізація, є подолання себе, а от любові нема. Бо історія ця про двох людей, які люблять своє мистецтво, проте вони там не стільки з любові, скільки з розуміння, що за його межами вони стануть просто живими мерцями. І задля себе у мистецтві вони готові багатьма речами, бо в своїй царині цим людям потрібен лише шлях до величі. Все інше — мотлох. Це направду жорсткий фільм і він прекрасний у своїй жорсткості. А Симмонс просто мусить отримати “Оскара”, настільки чудесно він виклався.

Підсумок


Незабутня штука

Варте уваги, якщо Ви:

  • любите хороше кіно
  • вічно можете дивитися на очі Емми Стоун
  • скучили за Нортоном і Кітоном
  • хочете побачити закулісся бродвейських театрів

Не варте уваги, якщо Ви:

  • палкий шанувальник фільмів Майкла Бея

Приєднуйтесь! Ще більше коротких, але цікавих новин в нашій групі VK: vk.com/playua


Вам це може сподобатись

Приєднуйся до обговорення →
  • Никонов Владимир

    “Birdman —це однозначно найкращий фільм 2014-го року” – сомнительно… whiplash, вот фильм года на мой взгляд.

    Birdman- это в чистом виде “Разговорно-депрессивная хрень” (как выражался сам главный герой фильма).
    Я ничего не имею против разговорных фильмов, но этот диссонирует с моими попытками понять, в чем вообще соль. Происходящее на экране совсем не пытается завлечь нас в водоворот переживаний, незнакомого большинству, мира закулисья… в отличии от того же whiplash, где даже полные профаны в музыке сопереживают героям и на себе чувствуют “музыкальную кухню” в каждой капле пота, в каждом диалоге и буре эмоций на лицах. Здесь же мы имеем кучу завязок без кульминаций, миллион диалогов, которые в итоге ведут в никуда, персонажи (их мотивы, истории и взаимосвязи) не раскрыты, смысл страдает, т.е. ничего из того, что делает разговорный фильм интересным тут не присутствует.. “Революционный” способ съемки “в один дубль” вообще не чувствуется и никаких теплых чувств не вызывает, узнаешь об этой фишке уже после просмотра, когда идешь читать рецензии, чтобы понять что-же так всем понравилось… и недоумеваешь, как такой посредственный фильм вызывает столько радости у масс.

    Тема ущербности современных вкусов и аномальной любви к супер героям не раскрыта, фильм скорее доказывает, что лучше б я посмотрел мстителей (хотя я люто негодую от того, почему мстители так шторят всех, ибо такую концентрацию ущербных супер героев в одном фильме еще поискать надо).

    “Начепить монокль, обвіситься табличками з написом “Не для бидла” і “Обивателям не зрозуміти”, а на всі зауваження відповідатиме щось на кшталт “Це мистецтво, курва”.” -вот это меткая характеристика для этого фильма.

    • Dmytro92

      Твоя відраза ще раз доводить висновок оглядача. Якщо хтось звик до стандартизованих процесів у створені фільмів, то це не означає що ці процеси не можуть бути інші, і це фільм чудово це ілюструє, він унікальний. Насправді незрозуміло чому цей фільм викликає відразу і одних і надихає інших, можливо його не варто дивитись тому хто звик до мейнстрімових стрічок. Для мене особисто це фільм, як мінімум, року.

      • Никонов Владимир

        Для мене фільм є цікавим, якщо:
        -наводе на думки
        -надихає на щось
        -розволікає
        -дивує
        Тут цього нема, він навіть не бентежить-обурює лише незаслужена увага до фільму, коли є набагато кращі представники, ось і все.
        А те, що, щось зроблено не “по мейнстріму” і “не в шаблоні”-не додає картині балів, сліпо йти за усім інакшим- то такий самий конформізм як і моя “відраза” до стрічки.
        Сподіваюсь в тебе бажання бути причетним до чогось “унікального” не є основоположним критерієм для висновків про якість картин.
        Але не буду сперечатись, може я не побачив друге дно, не розгледів завуальованих змістів, все може бути.
        Якщо ти дійсно отримав насолоду від фільму, то я можу тільки позаздрити твоїй проникливості.

    • З твоїх слів виходить: цей фільм не стандартний, тому він поганий.

    • Traveler

      як на мене Whiplash вартий перегляду, але це стандартна історія, вже з початку фільму зрозуміло як воно буде далі і чим закінчиться. Так знято цікаво, емоції, деякі повороти сюжету, АЛЕ він передбачуваний. А в Birdman не знаєш чим це все кінчиться: чи зараз він прокинеться в дурці і це все було уявою божевільного, чи отой момент з літанням був сном, чи взагалі він просто пяний ? :)
      Це два різні фільми, які варто дивитись і сформулювати свою думку, бо обидва щось в тобі заворушать в голові :)

  • iiilliii

    Треба буде подивитися

  • B11zzard

    Блін, от читаю огляд і в голові то одне, то інше вискакує, щоб я б хотів сказати про фільм. А потім читаєш далі і всі ці мої думки у огляді є. Автор охопив практично все. 10 балів за рецензію =) Хто не бачив – дивіться негайно. Це фільм який вражає усіма компонентами. З якого боку не глянь. Найкращий фільм року, без варіантів.

    P.S. Але для мене особисто найкращим фільмом став Інтерстеллар, бо це другий фільм за весь час який змусив мене ридати як щеня. А першим був “Тисяча слів” з Едді Мерфі. xD

    • Brian Rowley

      Таки да. Все що вертілось в голові після перегляду (а подивився я вчора пізно ввечері), все є в рецензії.

  • Android_AS

    Щодо кінцівки…

    Дівчина посміялася в небо через нервовий зрив (наркотики, всі діла) чи це було продовженням галюцинацій старого?

    • Режисер дає простір кожному глядачеві визначити особисте розуміння побаченого. І це чудово.

    • Oleh Kulikov

      А це вже неважливо. Кульмінація позаду, розв’язка теж, місце для катарсису теж знайшлося.
      Того й у стрічці цілком грамотний відкритий фінал — сумнівний елемент вішають нам тоді, коли історія вже фактично розказана, і така недомовка — це просто вишенька на торті та хороша підстава ще раз обговорити фільм.

      • Android_AS

        саме тому вона мені і не подобається. для людей з широкою фантазією, на який це фільм також розрахований, подібний прийом як тортури – в голові десятки різних варіантів і бачень ситуацій, які автор сам не спромігся зобразити чітко і окреслено.

        • Traveler

          відкритий фінал це якраз класика і те, що багато фільів прикрашає… бо вивертає мозок :)

  • Як на мене фільм не шедевр, але не дивитись його теж не варто!
    Поважаючи Едварда Нортона, як потужного актора (з не багатьох серед Голлівудських, подібного високого рівня акторської майстерності) але зіграв він якось мляво.
    Зате дана стрічка, особисто мене, дуже надихнула відвідати Театр, будь-який київський театр!

    • Traveler

      мляво? а як на мене, він якраз чітко вписався в образ, хоча кожен по різному оцінює фільм і бачить недоліки.

  • Crovv

    Дорога редакція, чому 96? є якісь нюанси? поділіться!

    Згоден з вашою оцінкою, і ось дві речі, що залишили в мене питання:

    1. Таке відчуття, що про Майка Шайнера, який прямо “вривається” на початку стрічки, ніби забули у другій половині фільму( хоча персонаж не менш цікавий, ніж сам протагоніст)

    2. В кінці фільму галюцинація Бердмана залишається, хоча вона має зникнути – митець-Ріґґан переміг кіно-Ріґґана

    • Dmytro92

      2. Він і переміг Бьордмена сказавши “Шоб ти здох”

      • Traveler

        та він і до того пів фільму верещав аби той заткнувся, зник…

  • Tony Lain

    Щось мені підказує, що ще години три і він отримає Оскар )

  • Tony Lain

    “Взяти хоча би зачитування сценарних описів, яке триває від першої і до останньої секунди фільму. Перша реакція була “Що за … ?”, однак з кожною хвилиною захват від цього прийому лише зростав. Беземоційна дикторка створює повноцінні флеш-форварди, озвучуючи те, що трапиться на екрані за 1-2 секунди. Але як тільки починаєш сприймати цей прийом однобоко, тобі підкидають кілька сцен, де зачитування вже відстає на кілька секунд від акторської гри. Це наче вдруге програє сцену в тебе в голові і наголошує на певних деталях, які ти міг прогледіти (і які посилено намагаєшся відшукати при повторному перегляді).”

    Хтось дивився погану піратську версію з технічною звуковою доріжкою?

    • Traveler

      також цього не зауважив, дивився українською з Hurtom, можливо в оригіналі воно більше відчувається… А барабани так, кидаються у слух, навіть дуже – перед тим дивився Whiplesh.
      п.с. цікава сценка була з “жибраком, який щось верещав…” і той виявився актором :))))

      • Tony Lain

        Дивися в оригіналі, нема там такого ) Барабани – так виходять чудово на передній план звукової сцени.

  • Brian Rowley

    Гарна рецензія на прекрасний фільм. Тепер ще й оскароносний. Фільм, що викликає сміх, а через хвилину – майже сльози на очах (хоча розчулити мене досить важко). Така внутрішня боротьба частенько з’являється і у мене, з кожним роком все більше, можливо старішаю. Фільм, де гра акторів, гра на струнах душі глядачів – це основа. На жаль, у більшості сучасних фільмів основою є 3D та спецефекти.

  • Interzeroid

    Пригадується, ще був “Реслер” в якому Міккі Рурк жив роллю, а не просто грав.
    Щодо Голівуду, то він мені нагадує Верховну Раду – ким би ти не був, щоб не плекав, він все одно перемелює і робить тебе тією ж однорідною масою, що й інших.

    • Crovv

      Незгоден з порівнянням Голівуду з ВР. Доволі грубо, але усіх першодивізіонних зірок ГВ можна поділити на істинних акторів – Лео Дікапріо, Крістіан Бейл, Рассел Кроу, Ітан Хоук, Джуд Лоу(назвав перших, що спали на думку), та ті, що є просто людским доповненням до комп`ютерної графіки та спецефектів – той же Дауні мл., Кріс Еванс, Хемсфорт, Ченінг Татум та ін.
      Друга категорія популярніша, але що буде з ними через 10-20 років? Скоріш за все їх забудуть, швидше, ніж героїв “платинових бойовиків” з 80-90х.
      Можливо, через кільканадцять років ми побачимо ремейк “Birdman”, наприклад “Steelman” з Робертом Дауні мл.

      • Interzeroid

        “ті, що є просто людским доповненням до комп`ютерної графіки та спецефектів – той же Дауні мл., Кріс Еванс, Хемсфорт, Ченінг Татум та ін. ” – ви глибоко помиляєтеся. Самий останній приклад – фільм “Суддя” з Робертом Дауні. Перегляньте фільмографії цих панів, перед тим, як таке стверджувати.

        • Crovv

          Пане, будьте уважні, я не просто так написав у повідомленні “Доволі грубо, але..”
          Не заперечую, у описаних акторів -можливо-(в моє поле зору не потрапляли) є пара непоганих робіт у стрічках не-блокбастерах, але багаторічні контракти з Марвелл(чи запрошення на інші середнякові “екшони”) сприяють лише примноженню капіталів, але ніяк не розвитку таланту.
          добре-добре, з Робертом погарячкував( напевно,під впливом епізоду з Birdman). Сам хотів подивитись “Суддю”, але торішня заклопотаність не дозволила)

          • Interzeroid

            Я ваші слова “Доволі грубо…” сприймаю як “Доволі приблизно…”, чи вони означали дещо інше?
            Щодо інших акторів – вони теж не додатки до графіки. Той же ДіКапріо після Титаніка сприймався виключно як герой мелодрам. То чому ж не назвати його мелодраматичним героєм?

  • B11zzard

    З усіх номінацій, за які я хвилювався, усе зійшлось з тим, що я хотів. Крім того, що Циммера ображаюсь якк зазвичай =)

    • Tony Lain

      Я теж на нього ставив (