The Town of Light

The Town of Light: Коли реальність страшніша за вигадку

Автор: Анна Павленко

Якщо хорор-фільм базується на реальних подіях, він стає вдвічі страшнішим. Це неписаний закон: речі, які трапилися або імовірно могли трапитися в реальному житті, лякають нас, бо вони поряд. Вони трапилися, а значить, якщо це і не може повторитися, то точно може статися щось подібне. Але зазвичай словам “базується на реальних подіях” не треба беззастережно вірити, бо часто фразу ліплять куди тільки можна. Проблема тут не в тому, що показаного у фільмах насправді не сталося. Радше в реальних історіях можна знайти недостовірності. Або ж реальні події зовсім трошки розбавлені міськими легендами і людськими домислами, яким важко знайти підтвердження. Як-от сумніви щодо історії про вбивство в Амітівіллі і тому подібні речі.

Хай там що, нас мимовільно тягне до речей, огорнутих аурою загадок і таємниць. Ми дослідники за своєю природою. І якщо ми боїмося, то страх цей виникає передусім від невідомості. Тому загадку завжди треба розгадати, інакше вона продовжуватиме лякати тим, що у неї немає відповіді. Особливо, якщо загадка сховалася серед стін психіатричної лікарні.

Ви коли-небудь чули про Вольтеру? Це чудове старовинне містечко в італійському регіоні Тоскана. Окрім історичних пам’яток, куди збігаються туристи, і просто красивих пейзажів у Вольтері є покинута психіатрична лікарня. Закритою вона стоїть ще з 1975 року і навряд чи коли-небудь функціонуватиме знову. Подібні місцини з часом обростають легендами. Покинуте, забуте одними, міцно чіпляється за свідомість інших. І живе там.

У покинутих психіатричних лікарнях повинні бути привиди. Ми бачили це у фільмі «Шукачі могил» (обох частинах), у 10-ій серії 1-го сезону серіалу «Надприродне», натяки на це у випусках американської телепрограми Ghost Adventures тощо. У психіатричних лікарнях повинні бути монстри, незаконні експерименти і тому подібні речі, як було в Outlast.  За страшилками про лиховісних примар криються реальні люди і реальні вчинки. Не менш жахливі, ніж привид чи якесь чудовисько.

У 2016 році вийшла гра під назвою The Town of Light. У центрі сюжету – дівчина, яка намагається віднайти свої спогади. Вона повертається до психіатричної лікарні у Вольтері, у якій її довгий час протримали, і блукає серед покинутих стін у пошуках відповідей. «The Town of Light» – це психологічний survival-horror, але ні привидів, яких ми звикли бачити в історіях про покинуті місця, ні монстрів там немає. І тому гра дещо відрізняється від класичних представників жанру, бо в основу історії покладені хоч і не містичні, проте реальні жахи.  Це віддалено нагадує мені  гру «Відновлення Гаїті». Компанія Pixel Hunt працювала над розробкою цієї інтерактивної гри разом із командою журналістів та програмістами. Гра дозволяла користувачеві приймати власні рішення, як саме виконати ключове завдання завдання — відбудувати острів після землетрусу 2010 року. В основі — реальна проблема, яка ще  й досі не вирішена. Підлітки та діти люблять грати в ігри. І навіть якщо спершу вони сприйматимуть подібну гру як звичайний виживастик, то з часом реальність покладеної історії , одночасність подій, що відбуваються у грі та подій в реальності, змусять по-іншому подивитись не на саму забавку, а на те, що вона намагається донести. Звісно, це не дуже схоже на гру, про яку мова йде наразі, але я сказала «віддалено». Тому без претензій.

Сюжет гри The Town of Light покликаний показати гравцеві стан божевілень у ті часи і те, як лікарі обходилися зі своїми пацієнтами. Показати, що боятися треба не привидів, а запущеного, покинутого божевілля, до якого нікому немає діла.

Історія госпіталю у Вольтері починається ще з 1888 року. Це було приміщення колишнього монастиря, де біднякам давали притулок. Згодом там вирішили зробити пристанище для безумців, юродивих. Починаючи з 1902 року, божевільню назвали на честь Луїджі Скабія, який довгий час був там головним лікарем. У ті часи історія «жовтого дому» не насторожувала, навпаки. Луїджі Скабія хотів зробити не просто психіатричну лікарню. У його планах було побудувати ціле поселення для схиблених, де вони змогли би почуватися вільно, не ізольовано. Там мали бути магазини, пошта, бібліотека, інші заклади обслуговування і навіть відділення суду. Пацієнти могли займатися тими справами, які у майбутньому допомогли би їм повторно адаптуватися до суспільства. Хороший план. Це була створена спеціально для божевільних форма суспільства, де вони могли б відчувати себе повноцінними, а не відрізаними від усього світу, що тільки погіршило б їхнє становище. Вони мали можливість працювати у пральні, пекарні, теплиці, м’ясній крамничці тощо. Незадовго до своєї смерті, Луїджі навіть увів незалежну валюту для пацієнтів госпіталю.

Лікар помер у 1934 році і був похований на кладовищі поблизу психіатричної лікарні поряд з пацієнтами, про яких забули власні сім’ї.

Після його смерті становище пацієнтів змінилося. Цікаво, що туди потрапляли люди, яких не можна було би назвати схибленими. Але перебуваючи в атмосфері безумства, вони мимоволі ламалися і втрачали розум. Це явище так званого індукованого божевілля – різновиду психогенного захворювання, при якому людина стає божевільною під впливом психічнохворої особи, яка перебуває поруч.

До прикладу, у божевільню потрапила жінка через те, що вона дуже заздрила своєму чоловікові у його, так би мовити, любовних пригодах. Згодна, це звучить доволі дивно, але навряд чи за це треба забирати людину до божевільні і купати її у крижаних ваннах. А час від часу на пацієнтів одягали холодний чи теплий вологий одяг. Відомо також, що у лікарні у Вольтері пацієнтів прив’язували до ліжок і вони могли лежати так тижнями.

Пацієнтами могли ставати навіть діти-сироти, яким просто більше не було куди піти. Вони потрапляли до божевільні і росли в атмосфері, яка дезорієнтувала їх, змінюючи їхню особистість. Більшість процедур не допомагали у лікуванні, а навпаки знищували залишки особистості божевільного, призводячи до смерті чи повного спустошення. Звісно, багато пацієнтів мали серйозні проблеми, проте тих, хто опинявся там помилково, теж було немало. “10 % із нас вмирають від електрошоку, 40 % – від неправильно приписаних процедур, а 50% помирають від відсутності любові”. Це речення було знайдене серед документів і листів, що стосуються психіатричного госпіталю у Вольтері.  

Певно, гарячі та крижані ванни, електрошок, лоботомія – найвідоміші нам види лікувальних процедур, і вони активно використовувалися у Вольтері.  Божевільню охрестили “місцем, звідки не повертаються”, і там тримали понад 6000 пацієнтів.

У 1950-60-их роках госпіталь став одним із найбільших в Італії. Але у 1978 році лікарня перестала функціонувати. Причиною цьому став закон Базальї, прийнятний у тому ж році. Він поклав початок психіатричній реформі в Італії, яка завершилася у 1998 році. Цікаво, що до того система психіатричної допомоги в Італії опиралася на законодавство 1904 року. Згідно йому, психіатрична лікарня була об’єктом, який забезпечував безпеку суспільства, ізолюючи небезпечних суб’єктів від звичайних громадян. Закон 1904 року покладав на психлікарні дві функції: опікунсько-репресивну (захист громадян від безумців) та гуманітарно-санітарну (опіка і лікування осіб з психічними відхиленням).  І перша функція була домінуючою. Фактично психіатричні лікарні були уподібнені в’язницям. Будь-яка психічна хвороба розглядалася виключно в аспекті небезпеки для суспільства. І як тільки людина потрапляла до госпіталю, вона втрачала громадянські свободи і ставала недієздатною. Після виходу із лікарні (якщо таке траплялося) людина вже не могла стати повноцінним громадянином і працювати у державних установах. Ім’я пацієнта вносилося у спеціальні списки.

Цікаво й те, що згідно одному із пунктів законодавства, директор госпіталю ніс кримінальну відповідальність за пацієнтів, зокрема  відповідав перед законом за їхні можливі соціально небезпечні вчинки після виписки. Саме тому пацієнтів виписували неохоче, і вони могли залишатися у стінах психіатричної лікарні до кінця своїх днів.

Завдяки реформі, яка на меті мала ліквідацію усіх психіатричних госпіталів і створення комплексної об’єднаної та надійної  служби надання психіатричної допомоги божевільню у Вольтері було закрито.

Тепер лікарня стоїть пусткою. Там побувало немало дослідників і просто зацікавлених історією божевільні. Стіни госпіталю вкриті малюнками і написами, що їх колись залишив пацієнт, який провів у лікарні чотирнадцять років – Фернандо Нанетті, знаний як NOF4. Він покрив графіті 180 метрів зовнішньої стіни. Це стало своєрідною історією, яку він писав невідомо для кого. Певно, для себе, аби не забувати: біографія, почуття, злочини, свідком яких він був, страждання, уривки з поем, малюнки, зірки, імена, символи, формули – він видряпував це, використовуючи пряжку, яка була частиною уніформи пацієнта божевільні.

“Це виглядало так, ніби це книга”, – так про написи Нанетті говорила медсестра лікарні, Алдо Трафелі, – “спочатку він малював рамку, а потім починав заповнювати її словами і зверненнями до цього світу”.

З кожним разом він розширював розписи, що стали розмовою самотнього, покинутого чоловіка зі світом. Нанетті помер у 1994 році. Йому вдалося вирватися зі стін лікарні у Вольтері, але помер він в іншому психіатричному госпіталі, так і не повернувшись до суспільства.  

Елеонора Кастаґноці, фотограф і місцевий дослідник, відвідувала покинуту лікарню і зробила ряд світлин. Вона зізнавалася, що, опинившись всередині, її огортало відчуття безмежного смутку. Місце те виглядало ізольованим. Блукаючи коридорами, вона відчувала спустошення. Певно, таке відчуття виникало у кожного, хто мав можливість там побувати.

Воно порожнє.  Зараз стоїть порожнім, поступово згасає. Все, що залишилося – це облізлі стіни, покинути інвалідні візки, розбиті шибки і графіті, зроблені заблукалими шукачами пригод. І написи Нанетті.

Таким це місце постало і в грі. Блукання порожніми коридорами госпіталю здавалися реальними. Розробники постаралися відтворити лікарню у Вольтері. Тут немає жодного монстра, але пошуки героїні, що час від часу перериваються її спогадами, навівають на химерні думки. Бродити коридорами і страшно, і захоплююче одночасно. Божевільний дослідник, який намагається розібратися у тому, що ж все таки з ним сталося, хто він і що буде далі – ось хто головна героїня.

І розуміння, що події, описані в грі, мали місце в реальному житті, додають химерності.

Це історія госпіталю у Вольтері. Це те, що залишиться там назавжди. Серед обліплених стін і покинутих лікарняних ліжок.  За ґратами  на вікнах і під запиленими кріслами. На дні заповненої затхлою водою ванни. У листах пацієнтів, які ніколи не були доставлені їхнім родичам. Серед могил тих, хто був похований там, на цвинтарі поряд з психіатричною лікарнею, так і не дочекавшись свого повернення у нормальний світ.

Останні статті

Підсумки 21-ої церемонії нагородження D.I.C.E. Awards

Автор: Владислав Папідоха

Парадокс Абрамса. Роздуми про The Cloverfield Paradox

Автор: Володимир Вітовський

Частка Бога / Кловерфілдський парадокс / The Cloverfield Paradox (2018)

Ретро-огляд Pirates! Gold

Автор: Андрій Нагорний

Pirates! Gold (1993)

Звіт з DevGAMM Kyiv 2018

Автор: Макс Калашник

DevGAMM Kyiv 2018

Найкраща ігрова музика 2017

Автор: Олег Куліков

Найкраща ігрова музика 2017

Bristar Studio: коротко про інноваторів на ниві сучасної освіти

Автор: Владислав Папідоха

Команда Bristar Studio

Підсумки міжнародного кінофестивалю незалежного кіно «Sundance» 2018

Автор: Владислав Папідоха

Кінофестиваль «Санденс»

Ретро-огляд Abrams Battle Tank

Автор: Андрій Нагорний

Abrams Battle Tank