Джо Райт, відомий як автор якісних костюмованих драм (прекрасне нове прочитання «Анни Кареніної», «Спокута»), і цього разу, не зраджуючи собі, зняв, ймовірно, один зі своїх найкращих на сьогодні фільмів.
Вийшовши через півроку після «Дюнкерка» Крістофера Нолана, «Темні часи» сприймаються як його продовження і антипод одночасно. Бо якщо «Дюнкерк» – це атмосферне, малослівне, аскетичне полотно про війну, в якому немає ні вираженого сюжету, ні навіть головного героя (там його заміняє сама війна) і вся дія відбувається під відкритим холодним небом Франції, в якому зачаїлась небезпека, то «Темні часи» – історія одної конкретної людини; багатослівний, ретельно вивірений, але цілком традиційний байопік.
Отже, травень 1940. Гітлер вторгся в країни Бенілюксу та Францію. Парламент Великобританії звинувачує прем’єр-міністра Невілла Чемберлена у бездіяльності та змушує його подати у відставку. Той, варто відзначити, не дуже то й опирається цьому. Після недовгих роздумів та сумнівів його наступником призначають Вінстона Черчіля, який ще до початку війни передбачив всю ту небезпеку, яку становила гітлерівська Німеччина.
Трейлер [UA]
І тепер Черчіль, якого побоюються всі — нова секретарка (Лілі Джеймс, «Попелюшка», «Малюк на драйві»), весь парламент і навіть сам король Генріх IV, — вимушений вступити у боротьбу. А ситуація критична — Бельгія і Голландія от-от зазнають поразки, французька армія капітулювала, а 300 тисяч британських солдатів саме відступають. Все вказує на те, що буквально через декілька днів Західну Європу буде захоплено. І невдовзі стає ще гірше – всі британські дивізії, всі 300 тисяч виявилися притиснутими до моря і взятими в кільце в Дюнкерку. І тепер Черчіль повинен прийняти рішення – підписувати мирну угоду з Гітлером, як того вимагають від нього парламентарі, чи продовжувати війну, чого б це не коштувало, і прийняти на себе тягар рішень, результатом яких неминуче будуть сотні тисяч людських жертв. По суті, це і є головний конфлікт фільму.
«Темні часи» – це в першу чергу фільм Ґері Олдмена, чий перформанс є тут головним атракціоном. Коли він брався за цю роль, то почав з того, що навчився говорити як Черчіль. Тоді сам запросив знаменитого гримера Казухіро Цуджі, який вже вийшов на пенсію, повернутися до роботи і загримувати його (що пізніше принесло тому «Оскар»). Всі ті, хто бачив фільм до вручення нагород в один голос сказали, що «Оскар» за найкращу чоловічу роль повинен дістатися Ґері Олдмену і нікому іншому. Що є доволі іронічно, враховуючи те, з яким презирством останній завжди відгукувався про будь-які нагороди, і про Кіноакадемію зокрема.
Схожість з прототипом вийшла просто неймовірною і настільки вражаючою, що ти мимоволі забуваєш, що перед тобою актор, а не сам прем’єр-міністр власною персоною — це і манера ходи, рухатись, а головне – говорити. Вінстон Черчіль Олдмена справжній, він постійно у сумнівах, на межі світла й пітьми (часто буквально в кадрі), йому неможливо не співпереживати. Атмосфера фільму темна й холодна, як підтвердження його назви. Значною мірою це заслуга оператора Брюно Дельбоннеля (працював з Тімом Бартоном, братами Коенами, Сакуровим, а ще зняв фільм «Гаррі Поттер і напівкровний принц»).
До слова, колірна гама багато в чому нагадує вже згаданий «Дюнкерк». Можна довго гадати, чому такі два фільми вийшли саме тепер. Схоже, сам час підказує ідеї. Як би там не було, сьогодні і «Дюнкерк», і особливо «Темні часи» здаються обов’язковими для перегляду у всіх можновладних кабінетах усіх держав світу, а особливо тих, які ведуть війну.
І так, Ґері Олдмене – браво!