Зараз тільки останнє ледащо не знає імені Девіда Фінчера (це режисер фільмів “Бійцівський Клуб”, “Соціальна Мережа”, “Сім”), який просто таки піднімає жанр саспенс-трилер на великих екранах з підводних глибин. А тепер він не лише демонструє свою майстерність, а ставить нову планку в жанрі. Його нове творіння “Загублена” — напевно, перший фільм про неврівноважених людей і маньяків (а він тут присутній, хоч це зрозуміло лише після виходу з кінотеатру), який по-справжньому зміг мене здивувати. Розумію, що багато хто розкидається такими словами, проте сюжет “Загубленої” дійсно здатен здивувати навіть досвідченого кіномана.
Нік Данн знаходить у своєму домі кров та сліди боротьби й негайно викликає копів. Виявилось, його дружина (за сумісництвом ще та бензопила) Емі зникла, залишивши своєрідну гру — листи із загадками, які можуть розплутати цей клубок таємниць. Але чим далі заходить слідство, тим більше переконуються, що Нік пов’язаний зі зникненням своєї другої половинки.
Я умовно поділив сюжет на кілька частин:
Сюжет “Загубленої” робить стрибки вперед-назад (і це радше плюс, ніж мінус), загострює увагу на переживаннях героїв, розбирається, що є правда, а що — чистісінька вигадка. Проте єдине, що не влазить в ідеальний механізм — це фінальні кадри, адже тут просився зовсім інший кінець.
Треба зняти капелюха перед сценаристкою і авторкою книги Ґілліан Флінн. Це далеко не штампована історія зі зникненням. Тут можна знайти багато іронії, чорного гумору, засудження ЗМІ (та особливо лицемірних лярв-телеведучих) і обґрунтовану теорію, що шлюб — це доволі складна й часом дуже невесела штука.
Цей фільм не підходить для рослабону на вихідних. Якщо хочете пожерти годинки дві попкорн і глянути на спецефекти, тоді ви помилилися стрічкою.
“Загублена”, як механічний годинник — усе злагоджено, в ідеальній пропорції, а відступ у якийсь бік знаменує постріл з крупнокаліберної рушниці.
Актори зробили все, що від них вимагали з хірургічною точністю, композитор Трент Резнор, як завжди, створив унікальне звучання, яке творить незабутню атмосферу.
Укремої уваги заслуговують художні прийоми Девіда Фінча: його ґротеск і жорстокий реалізм, який просто кишить чорним гумором, немов безпритульна собака вошами. Також, не забуваймо, як тонко Девід переніс у фільмі правду і реальність і передав атмосферу безумства на холодні стіни кінотеатру.
Якби я був членом кіноакадемії, то “Загублена” була б висунута на кілька номінацій, проте я всього лише простий смертний, який щойно повернувся з кінотеатру.