Впевнена, що більшість людей, які прийшли на сеанс «Хлопців зі стволами», не очікували того, що побачили. З перших секунд трейлеру нам здається, що це кіно схоже на суміш «Похмілля у Веґасі»та «Вовка із Уолл-стріт». Або ж це просто банальний комедійний сюжет з парубоцькою лайкою, безліччю витрачених дарма патронів та режисерським поглядом “з-під напасу”. Але дзуськи! — ми отримуємо драматичну розв’язку, у котрій комедійними виглядають лише репліки двох друзів дитинства, які просто не вміють розмовляти один з одним інакше.
Хлопці, які розраховували виключно на жарти та стрільбу по живих об’єктах, розчаровано ще за перегляду фільму кидалися попкорном та вангували цьому фільмові провал. Але чи праві вони?
Хто ж міг очікувати від Тодда Філіпса, що йому вкрай захочеться спробувати себе у драмі? Вже не вперше у свої режисерські страви він додає для пікантності трішки пороху, алкоголю та лайки, але у «Хлопцях зі стволами» він справді вирішує спробувати для себе щось нове. Інша справа, що вийти зі свого амплуа в нього виходить не до кінця.
У кінотеатри більшість глядачів заманює яскравий, повний “піу-піу”-шоу трейлер, у якому герої у дорогих окулярах прокручують оборудки на мільйони доларів.
Здавалось би, таке кіно не може приковувати до екрану, але я жодного разу не поглянула на годинник і залізла у смартфон лише для того, аби вигукнути в редакційному чаті, що уперше у молодіжному кіно я зустрічаю як саундтрек композицію Pink Floyd — Wish You Were Here. Це те ж саме, що під час операції на серці ввімкнути Harlem Shake, під час якого розмахувати кишками пацієнта. Тому що це вкрай сміливе поєднання: прогресивний пост-рок одного із найбільш психоделічних гуртів ХХ сторіччя та стрільба. Одним словом, #неочікувано. І така несподіванка приємно повторилась, чим зігріла душу, наче мазь із живокостом хворе коліно твоєї бабці. Така тенденція — використовувати старі хіти — була помітна ще у «Загоні Самогубців» (а ось тут лежить огляд). Якщо вже зовсім нахабніти, то швидше за все, це заново відкритий спосіб маніпуляції увагою глядача, бо викликає у тебе порцію мі-мі-мішності.
Особливо подобається белетристична манера оповідання, де сюжет фільму перемежовується вставками із короткими цитатами, наче це — стаття у особистому щоденнику головного героя, який розповідає про це за скляночкою пива у якомусь пабі. Чи навіть затискаючи рукою сідницю якоїсь гарненької дівки. Або просто сидячи навпочіпки із цигаркою в зубах і використовуючи лайливе слівце, бо інакше розповідь видасться нецікавою.
Дивує те, що процес тендерних закупівель відображено дуже правдоподібно, та й уся історія, як кажуть, заснована на реальних фактах: зокрема на матеріалі журналу Rolling Stone (автор Гай Лоусон, 2011 р., повна версія статті у російському перекладі тут і це величезний спойлер). У ньому розповідається про двох бізнесменів, які почали заробляти гроші тим, що укладають контракти як підрядники на закупівлю зброї для американської армії та Пентаґону і те, що один з них міг зразу ж за потреби вивезти два мільйони мертвих американських президентів готівкою уже наступного ранку.
Власне, до оригінального матеріалу у сюжет фільму додали сім’ю для Девіда Пекоуза, де була присутня любовна лінія, аби трішки пом’якшити загальний настрій і додати соціального конфлікту. Головний герой починає займатись цим бізнесом винятково через те, що хоче заробити коштів для своєї майбутньої дитини, і взагалі не любить війну — і ця маленька деталь замість пом’якшення, вже додає шмарклів у цю, здавалось би, типово мужицьку історію.
Єврейське походження Ефраїма Діверолі, його жирний торс та противний сміх грають на стереотипах щодо поциків, які продають стволи, але це не псує враження, а навіть доповнює його відчуттям театральних декорацій.
Єдине, що справді викликало осуд — це неадекватний переклад назви фільму, яка в оригіналі мала б бути перекладена як «Пси війни» (War Dogs). Це дуже відома метафора, яка була використана у мистецьких творах (наприклад тими ж Pink Floyd), але її вирішили не перекладати українською. Режисер не дарма перейменовував фільм із «Хлопці зі стволами», бо ця назва абсолютно не вказує на жорсткість сюжету, в якому справді комедійними залишаються лише діалоги. Це викликало обурення, яке розповзалось, наче піна від коли, в яку додали піґулку ментосу.
Неможливо обминути й те, що почата Майклом Беєм традиція зображувати американську мрію з її споду, приживається на ґрунті трешу. У самому фільмі в момент погоні терористів за Ефраїмом та Девідом звучить речення про те, що вся обстановка нагадує чистий сюрреалізм, але ось з цим важко погодитись: лінія сюжету іде плавно, тому відвертого ламання мізків ми так і не дочекаємося і до кінця фільму.
У стрічці ти дуже чітко відчуваєш небезпеку Іраку, Багдаду, навіть згадуєш власний досвід проходження митниць, і голосно смієшся, згадуючи контрабандистів із цигарками на польських кордонах. Втім, переслідування, величезні склади із бойовими патронами і викрадення головного героя показані справжніми: холодними, небезпечними і абсолютно жорстокими.
Карл Клаузевіц, німецький полководець і альфа-самець військової справи, писав, що війна — це та ж політика, проте вона проводиться інакшими засобами. Політика — це завжди бізнес. І саме про продаж зброї як про бізнес цей фільм розповіда блискуче.
При перегляді мимоволі згадуються усі стрічки, в яких один крутий хлопець об’єднується з кимось, аби надавати комусь по сраці, заробити грошей і довести усьому світові, хто ж тут таточко. Згадується і «Вовк з Уолл-стріт», у котрому наш милий симпатяжка Леонардо Ді Капріо ведучи розгульне життя, мастурбуючи, збагачується і розкошує, а Девід працює масажистом і всі жартують, що він мастурбує за гроші. Тільки от Ді Капріо при цьому викликає повагу, віру в себе і в те, що погані хлопці таки рулять світом, а от AEY, корпорація, у котру об’єднались недоекспортери зброї, не переконує у своїй крутості.
Так, звісно, вони провозять “Беретти” крізь кордон Йорданії та Іраку, домовляються із Пентаґоном за 300 млн. доларів, що зможуть знайти усі патрони до АК-47, але не у всьому можна застосувати хитрість і обманути з тим же молодецьким запалом.У те, що хлопаки таки не зафейляться, ти не віриш і пари хвилин. Оцей надрив, яким було пронизано всі вчинки героїв, врешті-решт і не давав цілком повірити у їхній успіх.
Бредлі Купер уже не вперше знімається у Філіпса, і він грає так чудово, і те, що він справді грає, а не пундики прийшов їсти, стає зрозумілим вже з перших секунд фільму. Він грав найбільшого тіньового торговця зброєю та робив це переконливіше, ніж ці двоє-що-хочуть-намахати-Пентаґон.
Домовленості в усній формі, непродумана логістика, недотримання умов таємності — від таких фейлів ґиґнеться від фейспалму навіть школяр.
Дуже цікаво було звернути увагу на те, як у фільмі показують країни, з котрими Америка воює: це нагадує легкий психологічний відголосок Холодної війни у голові самого режисера. Албанія виглядає як окраїни Сихова у листопадову мряку, а Ірак виглядає… як Ірак. Але розбомблений і засмічений, наче центральний парк Рівного після Дня Незалежності.
В основному, цей фільм про пізнання глибин власної жорстокості, розмежування бізнесу і дружби, власні мрії про багатство, родину та любов, а також про федеральні закупівлі і дірки у законі, на які уряд сам воліє закривати очі.
Тодд Філіпс старається знімати серйозно, рости, але в той же час обирає не найліпші теми, аби вийти на якісно новий рівень. Він нагадує персонажа одного дитячого віршика, коли оглядається на світові стандарти комедії, втім показує свій потенціал у тому, що обирає цікавий сюжет та може дати драматичної перчинки. «Хлопці зі стволами» складають не зовсім правильне враження з трейлера, порадують середньостатистичного глядача жартиками, але цей фільм явно не тягне на подвійну райдугу, щоби бути достойним скупої сльози чи захвату. Але настрій фільму затягує і переслідуватиме вас ще кілька днів після перегляду, тому сміливо беріть друзів — і гайда у кіно.