Здебільшого на українське в кінотеатр йдуть через те, що воно українське. Після поганенької “Штольні” і зовсім не вражаючих “Тіней незабутих предків” цей стереотип тільки зміцнився. То чи здатне творіння Олеся Саніна розбити на друзки всі твердження про низьку якість новітнього українського кіно?
Локально фільм розповідає історію двох людей: сліпого кобзаря, який не може знайти спокою після довгих боїв, та сина американського інженера, який вимушений втекти. Разом ці двоє переживають багацько подій тогочасної Радянської України, доля випробовує їхню віру і переконання. Поза особистими історіями основних та другорядних героїв маємо ще краплю документалізму та неприхованого історичного тла.
Однойменну з альтернативною назвою стрічки пісню заспівала Джамала ледь не півроку тому і відразу покращала в моїх очах, адже пісня справді чудова. Однак у фільму, на відміну від пісні, є суттєві недоліки, і про них краще розказати передусім.
Перший недолік — сама Джамала. Непогана співачка, чарівна жінка, але геть не актриса. Більшість сцен своєю присутністю вона робить фальшивими і награними, неначе в дешевому театрі. Фільму хочеться вірити, забути, що все це – постановка, знята на камеру. Та доки Джамала в кадрі, це відчути не вдається.
Але є значно суттєвіші проблеми. До прикладу, нерозбірливі слова під час фільму, їх тут багацько. Чи пошматована і дуже складно подана історія, яка вряди-годи лише натяками розкриває перебіг подій. Або ж сліпі кобзарі, які, схоже, володіють єдиноборствами не гірше за Брюса Лі.
Та недоліки я написав спочатку лише задля об’єктивності. Бо в перечисленні переваг фільму об’єктивним бути не можу. Як на мене, фільм геніальний. Він торкає такі струни в душі, які рідко вдається зачепити іншим художнім творам.
Отож перевага перша: актори. Окрім вищезгаданої не-актриси підібрані чудові актори. Головні герої неймовірні. Чого варта лише вимова американського хлопчика чи погляд сліпого, в якому є уся палітра можливих емоцій людини без здригання жодного м’язу на обличчі.
Перевага друга: режисура, зйомка і подання. Фільм ніби і не сприймається цілісною розповіддю, либонь, через часте пересікання загальної та особистої історій, та в ньому є моменти, які спонукають неймовірно перейнятися усім, що відбувається, і врешті, просто заплакати досвідченого поціновувача драм і трагедій.
Перевага третя: українськість та історія. Фільм про Україну, відповідно, можемо хоча б краєчком ока глянути, як же жили люди в ті часи. На їхній одяг, побут, традиції у відтворенні режисера. Безумовно — суттєва перевага.
Цей огляд суттєво відрізняється від інших. Зрештою, коли доходить до настільки сильних емоцій, для слів місця не лишається. Однозначно раджу піти на „Поводиря“, інакше пропустите дуже крутий фільм. А враховуючи сьогодення України, можна ще й незатьмареним розумом порівняти його із історичним подіями. Любов, дружба, зрада, дилеми, смерті, байдужість. Усе це є в „Поводирі“. Словом, емоційно.