Ось і минуло ще 27 років, і він знову прийшов. Пеннівайз, на вигляд звичайнісінький клоун. Так, доволі моторошний… До того ж, будемо відвертими, кожен з нас у дитинстві бачив набагато страшніших персон цієї професії. У них був поганий грим, але вони були реальними на відміну від нашого веселого лиходія, і не мали ніяких гіпнотично-астрально-потойбічних здібностей. Антагоніст роману Стівена Кінга побачив світ відносно недавно, проте він вже на той момент зайняв місце серед топ-маніяків 80-х: Фредді Крюґера, Джейсона Вурхіза, Майкла Маєрса.

Є два типи ремейків, як то кажуть “курця та здорової людини”. До перших можна віднести вище згаданих ковбоїв, які відгуляли своє ще тоді, однак упокоїтися їм не дали, а лише спотворили пам’ять сучасним кіноманам. Новий фільм про Пеннівайза, на превелике щастя, відноситься до другої категорії. Це не ремейк першої екранізації, це повноцінний фільм за мотивами роману. Звісно виникають асоціації саме з першим фільмом, але ж і він побудований на книзі. Тому зараз ви зможете прочитати про цілком самостійний фільм, який не намагався узяти щось з попередньої стрічки і показати це у новій обгортці.

Головним ключем подій, як у творі, так й у фільмі, є зникнення дітей: вони безслідно зникають, а знайти хоч якусь зачіпку не вдається, бо до цього причетний таємничий клоун, з яким нас знайомлять приблизно через 4 хвилини від початку фільму. Маленький хлопчик у зливу вибігає на вулицю, аби зайнятись ділом, яким кожен з нас займався з того моменту, як піднявся на ноги, а саме запустити вплав паперове судно. Через деякий час його кількаметрове плавання перериває злив. Тут ми вперше і бачимо його… Невідомо як і навіщо у цьому зливі знаходилось «воно». Клоун нетипового вигляду і з дивакуватою поведінкою обманом примушує взяти з його рук кораблик, і користуючись цією нагодою затягує бідного хлопчика до себе.

Минає кілька місяців, нас знайомлять з купкою хлопчаків, які потерпають від знущань стереотипних хуліганів. «Клуб невдах» — саме так іменується їхнє місце серед однолітків. У цьому колі друзів є брат зниклого хлопчика і він прагне усім серцем його знайти. Незабаром з кожним учасником клубу відбуваються моторошні речі, їх поодинці починає переслідувати зловмисний клоун і лякати різними методами. Згодом до цієї купки хлопчиків долучається ще два «невдахи». Окрім побутових проблем, у них є ще одна спільна деталь, — вони всі бачили клоуна. Обмізкувавши стан речей у місті та згуртувавшись, вони вирішують боротися з немислимою проблемою.

Режисер фільму Андрес Мускетті непогано дебютував 4 роки тому з фільмом «Мама». Зараз калькість його творчих ідей примножилась і його наступний фільм вийшов вдвічі кращим. Головним плюсом цієї картини є її стиль, стиль нової хвилі жахастиків, який нам подарував Джеймс Ван у 2010-му році фільмом «Астрал», а потім вдосконалив «Закляттям» у 2013-му. Жахи 90-х та 2000-х мають відмінності, але ні ті, ні інші не мають того загадкового рівня атмосфери і постійної напруги. «Воно» не дає глядачу засумувати на сеансі, спокійні моменти звісно є: спогади, одкровення, почуття. Але ці моменти не розтягнуті на десятки хвилин, як це буває з більшістю фільмів. Ти лякаєшся один раз, отримуєш струс по нервовій системі, й ось через декілька хвилин, коли ти просто намагаєшся заспокоїтись і знову почати дихати, БАХ! знову втискаєшся у крісло та починаєш тіпатися від неочікуваного скримеру.

Пеннівайз. Після перегляду першого трейлеру у мене було дуже багато сумнівів щодо вдалого образу клоуна, спочатку здавалося, що це скоріше пародія на першого Пеннівайза 90-их, але як я помилявся. Після першої появи на екрані з нього не можливо спустити очей. Це як з Фредді чи Джейсоном: вони наче погані, їх треба ненавидіти, але ти все одно їм симпатизуєш. Так і з новим Пеннівайзом: страшний, дивакуватий, моторошний, але плювати в його бік не хочеться. Новий образ дуже гарно прописаний, а актор зіграв на вищому рівні. Моменти з Пеннівайзом скоріше не лякають, а жахають своєю моторошністю. Ближче до кінця буде кілька моментів, які допоможуть вам в цьому переконатися.

Окремої похвали заслуговує робота оператора. Картинка милує око. Вміло поставлений кадр, вдало вибрані ракурси. На паузі фільм скоріше буде нагадувати фотоальбом майстра свого діла. Оператору ще складає кампанію звуковик. Можливо справа у кінотеатрі, великих і якісних динаміках, але звук тут дійсно заслуговує свої 10 балів. На відміну від згаданих еталонів жахастиків, звук у цьому фільмі можна назвати навіть кращим. Від нього дійсно пробігають мурашки по шкірі. Звісно під час лячних моментів він гучний, але ти не хочеш щоб він закінчився. Це як рок-музика, твої нутрощі хочуть танцювати від цієї мелодійності. Про ефекти говорити нема сенсу, вже кінець 2017-го року, — той час, коли треба добряче постаратися для того, щоб зіпсувати графіку. Нарікань з цього приводу нема, картинка цілісна і нема бажання підвищити текстури на «високі».

Найголовніша біда у иаких фільмах – це жарти. Загалом їх багато будь-де, вони смішні. Але чи можна їх назвати доречними? Тут, можна! Щось подібне було у серіалі від Netflix «Stranger Things», задіяні люди були усюди різні, але один з маленьких акторів який знявся і там, і там, здається переніс доречність жартів з серіалу у повнометражний фільм.

Режисер віднісся до екранізації з повагою, він намагався якнайбільше підійти до першоджерела. Як людині, котрій не сподобалась екранізація Дракули з Ґеррі Олдманом та Кіану Рівзом, я можу з впевненістю сказати, що «Воно» — гідна перегляду кіноадаптація. Якщо ви прихильник жахів, особливо якісних і атмосферних, то у вас залишилося ще 2-3 тижні, щоб сходити і переконатися у правдивості цього огляду. Тепер залишається тільки одне, чекати 27 років для приходу Пеннівайза до дорослих героїв. Сподіваюсь, друга частина вдасться не гіршою за теперішній ремейк.