10 ігор дитинства

Як і у будь-якої нормальної людини, моє дитинство минало у будиночках на дереві, нічних купаннях в річці, страшилках при світлі ліхтарика, грі в квача, катанні на велосипеді, розбитих колінах й інших речах, якими характеризується те так зване “щасливе дитинство”.  Так-так, я ще з того покоління, яке має право казати: «Наше покоління не просиджувало штани за комп’ютерами. Ми гуляли на вулиці допізна, ми будували халабуди і плавали по річці на саморобних плотах, ми стукали в двері будинків і бігом тікали з істеричним сміхом» тощо.  О, і звісно ж, ще було те знамените: «Мене вже не випустять, якщо я зайду в хату».

Та була ще одна річ, яка зайняла особливу нішу в моєму дитинстві – комп’ютерні ігри. Я почала грати, коли мені було років одинадцять, і поки  дитячі роки завершилися, список пройдених мною ігор встиг розширитися. Та я вирішила обрати ті з кращих, які стали не просто одними з улюблених, але чомусь запам’яталися найбільше. Знаєте, такі ігри, що викликають те неповторно тужне відчуття глибокої ностальгії. Думаю, для більшості з вас кожна гра з цього списку виявиться знайомою.

Ну що ж, поїхали: назад у майбутнє. Точніше, в дитинство.

Насправді, я дуже добре пам’ятаю той момент, коли вперше запустила GTA Liberty City, бо це була найперша комп’ютерна гра в моєму житті (якщо не рахувати Сапера), пройдена, до речі, до кінця. У свій час (а це був 2001 рік) гра стала справжнім резонансом, і відтоді клеймо культовості з неї вже вивести не вдалося. Liberty City була першою грою із серії GTA, яка мала тривимірну графіку. Вона значно вплинула на подальший розвиток серії і на стилістику обкладинки гри в тому числі.  Після неї в моєму житті з’явилася San Andreas – гра з однією із найбільш цікавих історій та одними із найхаризматичніших персонажів. Чого тільки Правда вартує – старий нарик-хіпі, який начебто знає геть усе про це клятий світ – і його місія по масовому спалюванню конопляного поля. Хай там як, та персонажі притягували і викликали звикання. Vice City стала останньою грою із серії, яку мені вдалося пограти і назавжди запам’ятається мені тією клятою місію з вертольотиками.

Третя за рахунком масштабна гра в моєму житті. І перша RPG, яка принесла мені розуміння значення «відкритий світ». Пам’ятаю, прочитала про цю гру в журналі «Домашній ПК». Пригадується, випуск був старим, завалявся десь серед купи різного мотлоху і якось неочікувано потрапив на очі. Спробувала пограти і відтоді підсіла на The Elder Scrolls. Morrowind притягував своєю похмурою стилістикою і абсолютною свободою, яка в певній мірі наче ставила в глухий кут: «Так, і що мені робити далі?», а з іншого боку неабияк хвилювала (в хорошому сенсі): «У моєму розпорядженні увесь цей химерний світ». Можна рушити куди завгодно, у будь-який бік. Зупинитися на перехресті доріг, вдивлятися у вказівний знак і вирішувати, якою дорогою піти далі. Бути вільним дослідником і без обмежень вивчати світ довкола. І прокачувати свого героя – та ще насолода.

Друга частина Gothic, яка увійшла у моє життя одразу після Morrowind і запам’яталася своїм живим світом. Я звикла до того, що NPC в Morrowind завжди на своїх місцях. Якщо Кай Косадес стоїть у кутку свого будинку, він стоятиме там сьогодні і завтра, вночі і вдень. І в тавернах завжди одні й ті ж самі відвідувачі. І вони ніколи нічого не п’ють. Gothic 2 стала першою RPG грою, у якій NPC жили своїм життям. Вони спали, готували їжу, працювали, поралися по господарству. Загалом, для мене, тоді ще ґеймера-початківця, подібні речі були справжнім дивом.

Перших три частини цієї франшизи дуже добре відтворили атмосферу фільмів.  Особлива вподобайка третій частині, «В ‘язневі Азкабану», яку мені колись вдалося пройти за один день, бо за рівнем складності навіть “Сапер” стоїть на три кілометри попереду. Відзначилася вона сюжетною лінією і музичним супроводом у більшості своїй тому, що була майже ідентична фільму, якщо не враховувати купи цікавих різноманітних завдань. Друга частина приваблювала своєю химерністю. Як і фільм, вона була дещо моторошною, дивною. І враховуючи, що у мене арахнофобія, моментами навіть страшною. Перша ж частина за складністю і стоїть на першому місці. Пригадується, найбільше було впіймати снича, бо на відміну від другої частини, де біля цього золотого шибеника достатньо було просто трохи пролетіти, і третьої, де не розробники не стали заморочуватися і залишили квідич лише у кат-сцені, у першій частині снича справді треба було зловити. А потім треба було відібрати у Малфоя Нагадайка, що належав Невілу. А потім зловити ключ. То був довгий день. Але що поробиш, майже у кожній грі є місії, які бісять.

Гра, після якої я дізналася, що таке Омерта. А ще це одна із тих небагатьох ігор, в якій мені подобалося їздити за правилами дорожнього руху. Час від часу. Світ гри виглядав на той час напрочуд живим. З навколишнім середовищем було цікаво взаємодіяти: проїхатися на громадському транспорті, спостерігати за NPC тощо. І якщо бути особливо уважним, можна побачити окремі цікаві моменти з цими самим NPC як на початку гри, так і по її ходу. Так, вони траплялися нечасто, але помічати їх було суцільним задоволенням. Це додавало грі реалістичності. Персонажі жили, кудись постійно їхали, розмовляли один з одним, інколи між ними розігрувалася простецька драма. У другій частині гри теж було подібне, і вона викликала в мене масу позитивних емоцій. Але в цьому списку її не буде, бо це вже не ностальгія.

Mafia добряче так затягувала, мушу зізнатися. І навіть зараз я із задоволенням час від часу до неї повертаюся. А від прослуховування головної музичної теми гри кожного разу шкірою біжать мурашки.

Жанр вестерну завжди був мені напрочуд близьким. У свій час, передивившись купу фільмів про Дикий Захід і наслухавшись Еніо Морріконе, я натрапила на гру Gun. У ній було все, що потрібно вестерну (і мені) ─ харизматичні герої (причому, запам’яталися вони всі, починаючи від повії, яка померла на поромі на самому початку гри, до одноокого головного злодія), перестрілки, їзда верхи, карколомний сюжет, індіанці, музика. Це була захоплива історія про Дикий Захід, кривава і жорстока.І навіть тоді, а це був 2005 рік, пейзажі зачаровували, а за стадами бізонів, що пасуться в низині, можна було спостерігати вічно.

Герой мав можливість проходити побічні завдання, аби заробити зайвих грошенят на новий томагавк і револьвери: допомогти фермеру на його ранчо чи спіймати небезпечного злочинця, прочитавши оголошення з тим самим написом WANTED DEAD OR ALIVE. І навіть ці побічні завдання цікаво було виконувати. Не тому, що вони самі були цікавими, оскільки більшою мірою повторювали одне одного, а тому, що вони зайвий раз давали можливість поблукати світом Дикого Заходу, відчути його. А що ще треба?

Це, мабуть, одна з найбільш ностальгічних ігор. У свій час друга частина… та що там у свій… увесь цей час, починаючи з моменту, коли я вперше запустила її і до моменту, коли з дати виходу гри минає 15-й рік, вона залишається однією з най-най. І це теж одна з тих ігор, у якій є активна взаємодія з навколишнім світом. Чесно, на початку гри найбільше подобалося пожбурити в співробітника Громадянської оборони банку, яку він просить викинути в смітник… і потім весело тікати від нього, поки він біжить позаду і щось там булькає своїм електрошокером. NPC реагували на Ґордона, вони не були просто стовпами, які стояли без діла чи ходили з кутка в куток, вони здавалися живими.

Особливо запам’яталася розділ у місті Рейвенхольм, яке завжди лякало мене до чортиків. Тоді, блукаючи містом-привидом, де в темних закутках точно причаїлися зомбі, відчуття пустки і якоїсь глибокої безнадійної самотності не покидало ні на мить. Постійна темрява, обмежена кількість боєприпасів, напружена музика і ці кляті крики мерців, які я досі не можу чути без здригання ─ все це зробило місію в Рейвенхольмі такою моторошною (і крутою). Особливо лякав отець Григорій. Ні-ні, не в тому плані, що він, бачте, був страшним персонажем. Лякало те, що він один жив у химерному місті, яке кануло у темряву і було наповнене мертвяками. Лише Григорій і монстри, котрі колись були людьми.

Ось і перегони під’їхали. З усієї серії Need For Speed і з усіх гонок, які мені взагалі колись довелося пограти, ці, на мою скромну суб’єктивну думку, є найкращими. Повторююся: з усіх, які мені колись довелося пограти. Тому, якщо я пропустила якусь шикарну гру про перегони, будь ласка, не кидайтеся мені нею в обличчя, а просто ввічливо скажіть про це. Отож, вуличні перегони. Скажу чесно: чим мене привабила ця гра, так це своєю похмурістю,  незвичним сюжетом і крутими персонажами. Окрім головного героя, звісно. Бо головний герой — це ти, а ти і так знаєш, що ти — не крутий.

У грі все було добре, особливо музика, яка ідеально пасувала до цієї дощової, проте геть зовсім не меланхолійної атмосфери. Що також відрізняло гру від багатьох у такому жанрі, так це наявність поліцейських і завдань, пов’язаних з ними. Подобалося, як вони ставали розумнішими і міцнішими, починаючи від першого рівня розшуку і закінчуючи п’ятим. А як добряче від них шкварило, що на першому рівні, коли від найменшого легенького зіткнення їхні автомобілі розбивалися вщент, наче картонні,  що на п’ятому, коли ці паскудники оточували тебе з усіх сторін. Один хибний рух — і все, кінець.

Гра принесла багато чого нового в серію, а головна машина — BMW M3 GTR — стала, мабуть, однією з найвпізнаваніших в світі комп’ютерних ігор.

Чудова фентезійна казка про добро і зло, в якій ти мав можливість стати або одним, або іншим. І це, що найцікавіше, відображалося на відношенні зовнішнього світу до головного героя. Зізнаюся, світ Fable і досі залишається одним із моїх найулюбленіших.  Він не був таким уже й великим, зате промальованим до найменших деталей, наповнений купою цікавинок, викликав зачудування і звикання. Світ жив разом із героєм, взаємодіяв з ним, був динамічним і захоплюючим. То був світ, яким хотілося блукати, його хотілося вивчати і хотілося відчути. У цьому світі хотілося жити, бо він сам здавався справжнім. І у цьому світі ти був героєм.

Це одна з тих ігор, яка не просто запам’яталася, а глибоко врізалася в пам’ять. Мене завжди заворожувала музика і якась дивна похмура містичність цієї гри. Химерний світ Невендаар неабияк притягував ту вразливу дитину, якою я була. Не можу стверджувати, що з того часу багато що змінилося.  Зараз, повертаючись до цієї стратегії, я можу з упевненістю сказати, що це одна із тих ігор, за якими можна залипнути на довгі години.

Кожна із рас, які боролися за панування над «Священними Землями», мала свої особливості, тому гру мінімум можна було пройти декілька разів, і кожного разу — зовсім по-новому.

Саме Disciples 2 зробила серію відомою і стала найкращою серед всіх ігор франшизи.

А як щодо вас? Які ігри з вашого дитинства вам запам’яталися найбільше?