Схоже, Кевіна Файгі зачепила критика Мартіна Скорсезе, мовляв, фільми кіновсесвіту Marvel — це не справжнє кіно, а просто тупенькі яскраві атракціони, де навіть не намагаються передати емоції чи життєвий досвід від творців до глядача.

“Чорна Вдова” саме цим і виділяється на тлі кількох попередніх фільмів. Це чітко виражена спроба розірвати зачароване коло і вирватися за межі звичної формули кіновсесвіту, зробивши щось у стилі першої “Залізної Людини”, “Зимового Солдата”… і “Місії нездійсненної”. Одночасно.

І забігаючи наперед, відразу скажу, що хай прекрасна дупця Чорної Вдови і не змогла однаково вмоститися на всіх стільцях, багато в чому це комбо вийшло несподівано хорошим як для Marvel.

Події стрічки стрічки здебільшого розгортаються між “Протистоянням” і “Війною Нескінченності”. Месники розвалилися, прибічники Капітана Америки опинилися поза законом і повтікали хто куди. Знайома нам Наташа Романова, відверто замучена всіма попередніми пригодами, втекла з рук армії США в Норвегію, щоби спокійно перечекати до нового командного фільму… та не судилося.

Потроху виявляється, що Червона Кімната — місце, де Наташу та інших дівчаток змалку перетворювали на супершпигунок — досі існує, замах Наташі на керівника проекту був невдалим, Чорні Вдови з промитими мізками та вирваними матками досі діють по цілому світу, а її фальшива сім’я досі жива.

Так, “Чорна Вдова” — це передусім історія про сім’ю.  І в світі, де “Форсаж” монополізував та відверто знецінив це слово, “Вдова” неочікувано ретельно та вдумливо працює з цією темою. Справа навіть не в тому, що нам показують живих людей, схованих під костюмами (у КВМ таке вже траплялося не раз, хай і з різною успішністю). Режисерка Кейт Шортланд зробила наголос саме на взаємодії з людьми, чи то пак її відсутності. Наташа і її фіктивні батьки зі сестрою — типова проблемна сім’я, де виникають сварки, непорозуміння, всім бракує любові та визнання, діти не довіряють батькам, мати геть відбита і робить вигляд, що нічого поганого не сталось, а батько…. ну хто з вас не червонів через те, що ваш батько витворяв на людях? От власне.

Щоправда, на відміну від багатьох знайомих мені та вам сімей ця четвірка хоче ці проблеми вирішити.  Якщо у (хронологічно) попередньому фільмі, “Протистояння”, вся проблема була через те, що люди не могли сісти й поговорити між собою, то в “Чорній Вдові” оця новоявлена сім’я спілкується чи бодай старається.

Зрештою, при всій свої дисфункційності часом навіть така сім’я — це все, що в нас є. І кревне споріднення тут ні до чого, якщо є бодай дрібка любові та поваги до інших.

Так-так, у зворушливі моменти Marvel гралися і раніше, проте у повальній більшості випадків творчій групі не вистачало сміливості дотягнути все до кінця, тому вони у найвідповідальніші моменти завжди вкидали жарти… тобто, перепрошую “жяртіки”, які ці ситуації часто знецінювали.

У “Чорній Вдові” комедійних вставок набагато більше, ніж можна було чекати. Звісно, нікуди не поділися й всраті “жяртіки”, але до честі авторів фільму, здебільшого тут якраз-таки жарти, які виглядають доречно і не надто ламають тон тої чи іншої сцени.

І дякувати за це слід передусім акторам. Само собою, з кінокоміксу наче й багато не візьмеш, але Флоренс П’ю і Девід Гарбор (особливо Девід Гарбор, якому дісталася роль радянської підробки Капітана Америки з усіма відповідними наслідками) влетіли у своїх персонажів відмінно. Та й Скарлетт Йогансон, якій у кіновсесвіті Marvel практично ніде було розгулятися зі своїми навичками, нарешті отримала змогу пограти не лише м’язами й сідницями.

Мовне питання: у фільмі є близько десятка фраз, які в оригіналі актори вимовляють російською. Відповідно в прокатній версії всі іншомовні репліки озвучують наші актори. Так, це свого роду спосіб зберегти цілісне сприйняття глядачами “україномовних” голівудських зірок, проте якщо в умовному “Джоні Віку 3” таке зустрічалося лише раз і було потішним через саму фразу (“Я — дітя Бєларусі!”), то систематичність подібних реплік у “Чорній Вдові” викликає неоднозначні враження. Тому майте на увазі.

Як уже було сказано вище, в якості “шпигунського трилера” фільм орієнтується не стільки на “Зимового Солдата” (хоча цього могли би цілком вистачити), скільки на “Місію нездійсненну”. Низка локацій в різних куточках світу, неодмінний макґафін, ризикове проникнення на важливий об’єкт, посіпака підвищеної могутності (Таскмастера суттєво переробили порівняно з першоджерелом), маскування і хитромудрий фінальний план, який нам показують з часовими стрибками — якби сюди закинути Тома Круза з його фірмовими посмішкою, бігом, їздою на мотоциклі та божевільними трюками власного виконання, то цю стрічку запросто можна було би поставити поруч із тими частинами серії, над якими не працював Крістофер Маккуорі. Дідько, та вони навіть Лорна Балфа узяли в якості композитора якраз-таки через те, що він працював над останньою місією.

Стосовно екшену, то я часто натикався на думку, мовляв, у фільмі його замало. Аж ніяк — його цілком достатньо плюс більшість сцен доречно сидять в історії, а не “ууу, гайда робити руханку, щоб на екрані щось миготіло”. Інша справа, що задивляння на “Місію” не завадило творцям фільму чомусь знову залишили горезвісний епілептичний монтаж, який не лише перетворює все на місиво, а й суттєво знецінює роботу каскадерів і хореографів (хоча вони в Marvel напрочуд круті).

270°: “Чорна Вдова” підтримує технологію ScreenХ, якою оснащені всього 2 кінозали в Україні. Суть її полягає в тому, що поруч основного екрану на стінах залу розміщено додаткові, даючи вам загалом 270 градусів огляду. Працює це не впродовж усього фільму (у пітьмі та тісних локаціях користі від цієї фішки мало), однак на натурі та в особливо яскравих чи світлих декораціях це створює досить приємне відчуття. Якщо у вас добре розвинутий периферійний зір, то дійсно трішки здається, що ви перебуваєте всього за лічені метри від зображуваних подій.

Щоправда, ближче до кінця на зміну шпигунській сімейній драмі приходить очевидна сатира на Гарві Вайнштейна, який сам по собі нікчема, але потай контролює цілу армію жінок і використовує їх собі на користь. “Ууу, повісточка!” — закричить звідкись вузьколобе дегенятко. Якщо помітить, звісно. Бо на відміну від “Капітана Марвел” чи тієї секундної сцени в “Месниках: Завершення”  автори “Чорної Вдови” ні на мить не перестають розповідати свою історію. Ніхто не жертвує органічністю, не розриває реалію фільму, щоби не зненацька загорлати до глядачів “Агов, у нас тут отакий-от ідейний посил, якщо ви не помітили”. “Чорна Вдова” іде своєю стежиною і помітите ви підтекст чи ні — це ніяк не завадить тому, що відбувається на екрані. Це дуже навіть адекватний і якісний приклад female empowerment, а з поправкою на останні роки так узагалі взірцевий.

Ну і якщо дивитися на “Чорну Вдову” як на сольник, вийшло теж дуже круто. Зазвичай ж бо сольні фільми кіновсесвіту знайомили нас із персонажем до тім-апу. А “Чорна Вдова” навпаки. Це такий собі особистий епілог, який узагальнює, підводить і красиво закінчує історію Наташі (саме Наташі, а не Чорної Вдови)… підводячи її до серіалу про Соколине Око :(

Власне, саме сцена після титрів виправдовує те, що “Чорна Вдова” починає четверту фазу кіновсесвіту — без неї стрічка була би максимально самостійною. Тому чекати якихось помітних натяків на нову глобальну сюжетну лінію не слід. З цим можливо краще впораються осінні “Вічні” та “Шан-Чі й легенда десяти кілець” , і дуже хотілося би, щоби вони все ж не надто відставали від “Чорної Вдови”.

“Чорна Вдова” уже зараз чудово показує себе в плані касових зборів і помітно оздоровлює кінотеатральний бізнес після пандемії — і це з урахуванням одночасного релізу на Disney+. Передусім тому, що це дійсно якісне розважальне кіно… але не більше.