“Людина-павук: Додому шляху нема” ще до релізу став найуспішнішим фільмом  про найпопулярнішого супергероя Marvel. Шанувальників ж бо чекав не просто новий фільм кіновсесвіту, а величезний фестиваль фансервісу, від якого в поціновувачів мали би змокріти очі або білизна.

Попри те, що творці фільму дуже сильно носилися (і носяться) зі захистом від спойлерів, тут банально нема чого спойлерити. Абсолютно всі теорії підтвердилися, всі очікувані актори й персонажі з’явилися, всі популярні меми з Павуком теж обіграно. Проблема лиш у тім, що чогось більшого, якихось інших несподіванок узагалі нема. Точніше, була би аж одна, якби актори нещодавно самі не сказали, що у фільмі є сцена, узята з гри Marvel’s Spider-Man. 

Пітер Паркер Тома Голланда і так завжди був втіленням фрази “красівий, но тупий”, однак цього разу його перетворили просто в ультимативного дегенерата. Якщо у попередніх двох стрічках просто були окремі сцени, де Пітер сам натупив, а потім розгрібав свої наслідки, то тут на цьому вибудувано весь фільм!

“Додому шляху нема” починається там же, де закінчилася попередня стрічка: світ дізнається, що Людина-павук — це простий школяр Пітер Паркер. Частина люду його обожнює, а інша — відверто ненавидить, бо він начебто вбив народного улюбленця Містеріо. І от саме друга категорія населення вмить ускладнила життя не лише Пітера, а і його близьких. Мало того, що їм не можна кроку ступити, щоби не напоротися на зневагу чи сліпе плазування перед ними, так тепер і студентське майбутнє під загрозою, і шанс загриміти за ґрати теж помітно виріс (АСАВ, куди ж без цього).

Утім, як це завжди буває в стрічках Marvel, щойно десь починає пахнути серйозністю, відбувається неконтрольоване бомбардування жартами, яке цього разу краще було би назвати “зловживанням”, настільки часто вони руйнують емоційне тло тої чи іншої сцени.

За вже доброю традицією, один статечний і бородатий мільярдер, плейбой і філантроп чоловік береться вирішити цю проблему Пітера, от тільки аналога арки “Ще один день” ми (поки що) не отримаємо, адже сам Паркер зненацька починає вдавати бабу з казки про золоту рибку — і як наслідок, до цього всесвіту потрапляють лиходії з попередніх фільмів про Людину-павука від Сема Реймі та Марка Вебба.

Усе, що відбуватиметься далі — неконтрольований акт обмазування фансервісом і жартами, тривалістю в майже дві години. Якщо ви з тих, кому передусім було важливо побачити на екрані знайомі обличчя, то все прекрасно. Але якщо ви будете уважно слухати, що вони казатимуть, то краще підготуйтеся морально, адже практично всі гостьові персонажі — карикатури на себе самих. Звісно, можна сказати, що це не зовсім ті (супер)люди, яких ми бачили раніше. Але біда якраз у тому, що ми бачили їх кращі втлення.

Єдине, що тішить у цій частині стрічки — пласт “міжвимірних” жартів, які проїжджаються ледь не по всіх ключових темах, пов’язаних із Людиною-павуком (і навіть про зйомки та назви попередніх фільмів).

І Нед. Йому дали змогу бути класним, як ніколи раніше.

“Додому шляху нема” вкотре підкреслює основну проблему голландівського Павука: він не має нічого свого. У перших двох фільмах усі лиходії та корисні цяцьки дісталися йому від Тоні Старка. Тут же знову всі лиходії чужі, а критично важливий для сюжету прибамбас — о диво! — залишився від Старка! Здавалося би, в “Далеко від дому” нам показали, що Пітер все ж сам чогось вартий, але тут кінороби знову здали назад. І навіть отой згаданий на початку майже-момент-з-гри перетворили на пережовування вже баченого у попередніх Павуків, тільки вульгарніше.

Три фільми Marvel товчуть воду в ступі (і це мова лише про сольники), заледве спромігшись на те, що Реймі та Вебб робили менш ніж за годину. Так, на останніх хвилинах схоже, що нарешті минулі проблеми подолано і в цього Пітера Паркера нарешті буде свій шлях… але таке ж враження справляв і попередній фільм.

Звісно, першочерговим завданням “Додому шляху нема” була передусім фансервісність. І з цим у новинки проблем жодних. Фільм яскравий, видовищний, кумедний — дві з половиною години пролітають непомітно, даруючи чимало задоволення. Інша справа, що після “Далеко від дому” такий фільм бачити дивно, а після “Повернення додому” — взагалі боляче. Бо там усі жартики й відсилочки ніяк не заважали створити відмінне розважальне кіно, одне з найкращих у КВМ. А “Додому шляху нема” — це радше черговий (хоч і потішний) розігрів перед продовженням пригод Доктора Стрейнджа.