Голос Кохання — дуже дивне кіно.
Фільм уперше показали на Каннському кінофестивалі ще у 2020 році, але через пандемію він дістався до широкого кола глядачів лише зараз, у 2022-му.

Український трейлер розкаже, що це фільм “про кохання юної співачки і її менеджера, старшого на 20+ років”, та це не є всією правдою. Історія закоханості і конфлікт з матір’ю через велику різницю у віці пари — лише 20% фільму. Десь таку ж помилку ви зробили б, пішовши в кіно на фільм “Дім Гуччі” після перегляду українських трейлерів: там теж фільм ну зовсім не співпадає ні настроєм, ні акцентами.
Інтернаціональний трейлер “Aline”, а саме так називається фільм в оригіналі, більш чесний зі своїми глядачами: тут вже стає зрозуміло що кіно засноване на житті Селін Діон, але розповідає свою фіктивну версію про співачку Алін Дьє та покаже нам все її життя від народження і до “сьогодення”.

Великі концерти, історія становлення артиста — всі вайби “Богемної рапсодії” на місці. Але щойно починається фільм, ви розумієте — є нюанс. Коли головній героїні сюжетно 5 років і нам вперше її показують не як немовля, ми помічаємо обличчя 40+ річної жінки. Я спершу подумав, що це криве перенесення обличчя на акторку, що грала дитину, в стилі вусів Супермена, але ніт. Фільм спродюсовано і написано Валері Лемерсьєр, яка до того ж і виконує в ньому головну роль. І грати нашу “Алін Дьє” весь фільм без допомоги акторок іншого віку — саме її рішення, як продюсерки. Тому більше половини фільму, аж до народження першої дитини, головна героїня виглядає не просто дивно, а навіть моторошно.

“Зменшена до розміру Гобіта і віртуально омолоджена Лемерсьєр жахає і нервує. Уявіть, ніби у вашому улюбленому класичному фільмі головного героя замінили на Маппета, але замість фетру він зроблений з ваших кошмарів“ — Кайл Б’юкенен, New York Times

Сюжетно фільм не хапає зірок з неба, але, на відміну від тієї ж “Богемної Рапсодії”, тут немає якоїсь цілісності і повноцінного конфлікту, немає і висновків.
Всі сюжетні лінії дуже прісні і не дають відчуття задоволення, не кажучи вже про реальну історію Селін Діон, на якій це кіно засноване.
У Алін одразу все виходить, її приймають та вона без жодних проблем стає суперзіркою спочатку масштабу свого міста, а згодом і всього світу. В реальності ж продюсеру довелось закласти свій будинок та на кредитні кошти фінансувати перших два альбоми співачки, бо ніхто не хотів вкладатись у 12-річну підлітку.

Гіперопікаюча мати героїні постійно присутня в кадрі і їздить на всі записи і концерти доньки та вставляє палки в колеса її закоханості у продюсера Гі-Клода, старшого за Алін на 26 років, після одруження примиряється з рішенням дочки, а потім просто зникає, виринаючи вже наприкінці фільму в одній-єдиній сцені. Суспільство теж ніби не засуджує таке рішення наших героїв: немає ні хейту, ні купи набридливих журналістів та фотографів, ні в’їдливих статей у жовтій пресі, які, звісно ж, були в реальності Селін Діон та її чоловіка Рене Ангелі.
Сюжетна арка з проблемами голосових зв’язок на фоні неможливості завагітніти просто показує “о, як прикольно, Алін все ще не може перестати годинами говорити з матір’ю по телефону і через необхідність мовчати вона спілкується азбукою Морзе, вистукуючи свої фрази ручкою по телефону”. Три місяці потому Алін починає говорити, а потім і вагітніє. Про те, що реальна Діон мусила перенести дві операції у клініці репродуктивної медицини у фільмі ні слова — Алін з чоловіком просто ходили до лікаря кілька разів, а він їм казав “ну, спробуйте ще”.

Після народження сина, а згодом і ще двох синів (які за сюжетом фільму теж “просто з’явились”, а не внаслідок численних спроб зовнішнього запліднення, як в реальності) Діон мусить поєднувати роботу і особисте життя і жити за таймінгами, в яких у неї на відпочинок максимум 5 годин. Але навіть ця доволі важлива тема не мала акценту, Алін просто реагує на все з виразом “ну ок”. Той факт, що навіть вечеряти їй доводиться між концертами у гримерці, обернули в 20-секундний ґеґ про розігрівання їжі феном.

Чи не ключовий кульмінаційний момент фільму, коли після смерті чоловіка Алін каже своєму візажисту “Чи можу я переночувати в тебе, я боюсь засинати на самоті?” – і той змарновано. Героїня прокидається вранці і йде блукати містом, якого вона не знає (бо за 14 років вона ні разу не мала шансу просто прогулятись), ніхто її не впізнає, попри купу постерів з її обличчям навкруги. Так, концерт врешті відміняють бо ніхто не може знайти співачку. Але чим закінчується ця маленька історія, а з нею і весь фільм? Як нашу героїню шукали та врешті знайшли? Що вона собі думала?
Цього нам не показують, фільм закінчується тим, що Алін знову на сцені і все в порядку.

Певно, це і є заявлена в описі до фільму драма: якісно зняте і нереально красиве кіно виявляється практично беззмістовним та місцями просто кріповим. Чи не єдиними милими моментами є епізоди з численною сім’єю Дьє яка налічувала 57 людей. Брати та сестри Алін дуже милі та підтримуючі. Але навіть ця сюжетна арка не має ніякого розвитку і виглядає просто комічною нарізкою. Що цікаво, реальній сім’ї Діон фільм не сподобався, бо їх зобразили “сімейкою з ситкомів”.

Кому я рекомендував би піти на “Голос Кохання”? Лише запеклим фанатам творчості Селін Діон – або ж фільмів з категорії “так погано, що аж добре” на кшталт культової “Кімнати” Томмі Вайсо.