Фільм «Шалений Макс: Дорога гніву» 2015 року режисера Джорджа Міллера (наш огляд) — четвертий за рахунком і перший за 30 років фільм франшизи «Шалений Макс». Попри всі побоювання фанатів, він не просто став якісним перезапуском постапокаліптичного техносвіту на сучасних кіноекранах, а сформував навколо себе новий культ. Динамічна гонитва пустелею на монстротаратайках у дусі стимпанку, міцно збитий сценарій, де все й усі на своєму місці — а ТА сцена з гітарами! Нічого дивного, що світовий маскульт просто ошалів: за наступні майже 10 років ми побачили десятки й сотні омажів та відсилок на «Дорогу гніву» як у кіно, так і в інших (часом дуже несподіваних) місцях.

Ставши новою надією для «Шаленого Макса», «Дорога гніву» також представила низку нових яскравих персонажів (та й сам ключовий герой серії, Макс Рокатанскі, зіграний Томом Гарді, отримав дуже непогане оновлення). Безумовно, найприкметніша з них (недарма ж фільму не раз закидали, що в центрі — ніякий не Макс, а саме вона!) — Імператриця Фуріоза у блискучому виконанні Шарліз Терон. Поява своєї “сильної жінки” у світі «Шаленого Макса» була неминуча не лише тому, що в світовому маскульті саме сягнув піку відповідний тренд, а й тому, що постапокаліпсис аж дуже часто немилосердний до жінок. Фуріоза стає “новою надією” для жінки в світі, де її роль зводиться до класичного Kinder Küche Kirche (але де водночас критично бракує харчів і питної води — так собі місце для народження нових людей). І робить це цілком буквально — викрадаючи вагітних “дружин” головного злодія «Дороги гніву», Несмертана Джо, щоби дати їм (і собі самій) шанс на нове життя.

Я полюбляю дистопії й постапокаліпсис, але екшнмуві й боївки — геть не моє. І великі машини, які роблять “брр”, лишають мене цілковито байдужою. Але я досі пам’ятаю свої емоції від перегляду «Дороги гніву» (яка і зазнайомила мене з франшизою «Шалений Макс») — фільм ухопив, тримав і не відпускав. Насичений екшн, динамічна зміна кадрів і планів та ще й стрілянина на тлі (з рокмузикою на фоні!) мали б нагородити мене сенсорним перевантаженням — але натомість я жадібно вловлювала кожну секунду того, що відбувалося на екрані. Й, звісно, Імператриця Фуріоза стала для мене чорною перлиною на цьому тортику з заліза, шестерень, піску й бензину. Класична “сильна жінка” (а оця тема — це вже дуже моє!): вправна, вольова, селфмейд, чисто тобі Мойсей у жіночій подобі, що виводить посестер із пустелі й безнадії за кермом здоровезного ревучого монстра на колесах. До того ж у неї є власна мета й своя історія, про яку в «Дорозі гніву» ми дізнаємося лише пунктирно. Крута, фактурна персонажка з цілою шафою скелетів і таємниць — це була любов! І, ясна річ, не лише для мене.

Тож поява у Фуріози власного повноцінного спінофу була тільки питанням часу. І 2024 року він (точніше, це навіть приквел до “Дороги гніву”) вийшов на великі екрани. Ми з Вовою з очевидної причини (яку звати Міра Оранжнубівна) вже майже пів року не ходимо в кіно разом — тож цього разу він без жодного сумніву відправив на преспоказ мене як делегатку нашої сім’ї, щоб я пронесла в огляд вогник сімейного горіння. І о, я зроблю це з величезним задоволенням.

ОБЕРЕЖНО! Огляд містить спойлери

Нам обіцяли розвиток і становлення Фуріози від самого дитинства й до моменту початку подій “Дороги гніву”, де вона вже має весь той “багаж”, із яким ми побачили її в фільмі 2015 року. Тож і не дивно, що починається фільм класичною сценою “вигнання з раю”: юна Фуріоза (Елайла Браун) зриває яблуко (точніше персик) із неправильного дерева й опиняється в полоні у загону Байкерів. В останню мить дівчинка встигає покликати на допомогу — і ми бачимо лише фрагмент Краю Достатку, з якого вона походить (і який дуже нагадує рідний край іншої маскультурної “сильної” персонажки, Диво-Жінки). Навздогін за викрадачами Фуріози верхи на байку в безкраї піски вирушає її мати. Й уже в цих перших сценах гонитви й боротьби ми розуміємо, що “Дороги гніву” не буде, і починаємо щосили стримувати жарти про жалюгідну пародію й неповторний оригінал. Але заждіть, даймо фільму шанс (і, спойлер — для цих жартів ще буде краще місце).

Фуріозу привозять до табору Байкерів, очолюваних новим головним злодієм, — Дементусом (Кріс Гемсворт). Ясна річ, йому дуже цікаве місце, “де все є, геть усе, й води та продуктів там для всіх удосталь”, тож він залишає полонянку живою, та ще й велить помити найчистішою питною водою. У цей момент мати таки спромагається викрасти доньку й спробувати втекти з нею — але, на жаль, ця частина дороги приведе до її смерті на очах у дівчинки. Перед цим, втім, вона встигає взяти з Фуріози обіцянку будь-що повернутися додому в Край Достатку, а ще дає їй кісточку персика, з якого просить посадити дерево. Ну ви зрозуміли: визначено мету й кінцеву точку шляху, є магічний артефакт, є причина для зрощення гніву та бажання помсти — всі передумови для розвитку героїні й потенційно цікавого сюжету зібрано. Що ж маємо натомість?

Хотіли шлях героїні й ініціацію — ну нате. Мовчки (бо постійно тримає в роті подаровану матір’ю кісточку) Фуріоза споглядає численні злочини Байкерів і Дементуса, зціплює зуби, зрощує гнів. Дементусові так і не вдається витрясти з неї жодних відомостей про Край Достатку, але волею випадку в нього з’являється нова ціль — Цитадель, де теж усе є й де править уже нам знайомий Несмертан Джо. Перша, доволі карикатурна спроба Байкерів захопити Цитадель зазнає поразки — але вони дізнаються, що в неї є два міста-сателіти з ресурсами: Бензоград та (САМЕ ТАК) Патронівськ, перший із пальним, а другий — ні, на жаль, не з милими песиками, а таки зі зброєю й набоями. В доволі очевидний спосіб (“троянський кінь” — надійний і безвідмовний) Дементус встановлює контроль над Бензоградом і приїздить до Цитаделі, вже щоби провадити перемовини на власних умовах. Чому і навіщо на цих перемовинах присутня “німа” Фуріоза — неясно, але саме передача її Несмертанові Джо стає фінальною крапкою в угоді. Так дівчинка й опиняється в крилі Дружин з тим, щоби підрости й подарувати володарю нащадків — втім, пробуде вона там недовго.

Завдяки хитрості й завбачливості Фуріоза спромагається втекти від одного з “синів” Несмертана, який викрадає її з зовсім не безневинною метою — і в образі німого хлопчика долучається до загону солдатів, що охороняють вхід до Цитаделі. У вас (як і у мене) виникнуть логічні запитання: чому зниклу дівчинку з крила Дружин ніхто не шукає та чому водночас усі на воротах Цитаделі спокійно поставилися до появи нового “хлопчика”? Відповідей вам ніхто не дасть: сценарій просто “забув” про свою головну героїню, і так станеться ще не раз. Далі — цілком класичний шлях становлення жінки в чоловічому світі (та під маскою чоловіка): роки тяжкої, невдячної й чорної праці, затяте мовчання й гартування люті. Новий шанс проявити себе Фуріоза отримує, коли правління Цитаделі дає наказ побудувати суперпупермегатарантас для торгових поїздок до Бензограду та Патронівська (ці їм — капусточку й грудне молоко, а ті натомість — набої та бензин). Так вона знайомиться з Преторіанцем Джеком — водієм торгових машин, що вміє не тільки вигідно домовлятися, а й відбиватися від озброєних банд по дорозі (бо і капусточка, і бензин неабияк цікавлять усіх у постапокаліптичному світі). О, десь на горизонті знову маячать обіцяні боївки й гонитви жовтогарячою пустелею… і наступний же епізод таки запевнить вас — «Дороги гніву» не буде. Боївка хаотична, екшн неймовірно провисає, дуже багато дивних рішень і філерних сцен — готуйтеся крінжувати й дратуватися. Усі наступні екшнсцени будуть такі самі.

Втім, саме цей момент стає для Фуріози, яка завбачливо причаїлась між колесами Молотарки (таку назву отримала нова вундервафля), випробуванням і шансом показати Преторіанцеві Джеку свої таланти (і так вона ненароком ще й викриває, що таки дівчина й зовсім не німа). Звісно, той пропонує їй долучитися до команди й навчити всьому, що знає… і так, знову ні в кого, абсолютно ні в кого, в жодної живої душі не виникне запитань, де взялась хвацька дівчина й куди подівся німий юнак — тепер Джек і Фуріоза що ваші Бонні з Клайдом розтинають пустелю на своїх супермашинах, возячи туди-сюди капусточку й патрончики. Ясна річ, між ними абсолютно невідомо звідки (бо доти вони взаємодіяли рівно дві сцени) зав’язується кохання — і ясна річ, не все так радісно й прекрасно в данському королівстві в Цитаделі, бо Дементусу стає тіснувато в Бензограді, і йому хочеться більшого…

Зупинюся докладніше на ключовому негативному персонажі фільму. Більш карикатурного злодія (і ні, це не лише через накладний ніс) складно взагалі уявити. В образі Дементуса змішали всі маскультурні уявлення про харизматичного злодія, і від цієї строкатості не страшно, а смішно. То він — Джокер, що раз у раз шантажує Несмертана Джо тим, що підірве Бензоград, просто бо може. То — Ніґан із «Ходячих мерців» у шкірі, ланцюгах і з дитячою іграшкою-ведмедиком на поясі, що то впадає в сюсюкання й дитинство, то холоднокровно розтинає черепи. То він під стінами Цитаделі в червоному плащі й під червоними ж прапорами (які просто так дуже вдало забарвилися червоним пісочком) штовхає тираду про “влада вас обманює, забираючи всі ресурси собі, а насправді влада тут ви, відняти й розділити”. А в сухому залишку Дементус (на відміну від Фуріози в майбутньому, так) — Мойсей-невдаха й обманщик у білих шатах пророка, що стали червоними, який не виправдав покладених на нього надій і нікого не привів на землю обітовану. Ну і так, саме цей персонаж за час фільму спродукує безліч неймовірно крінжових “монологів злодія”, які лише затягнуть хронометраж. На місці Несмертана Джо я би придумала такого опонента, щоби вигідніше виглядати в очах своїх-таки “виборців” — з Дементуса ніякий лідер і ще більш ніякий злодій. І, здається (хоч це вочевидь не закладено в сценарії), це відчувають навіть його найближчі поплічники — в другій частині фільму Дементус буквально випромінює жалюгідність. Талант Кріса Гемсворта не придався й нічого не врятував.

Своєю чергою, голівудська “принцеса” (спершу мені здалося навіть символічним, що вона заступила “королеву” Шарліз Терон) Аня Тейлор-Джой жодним чином не рятує клаптиковий і часто позбавлений логіки образ Фуріози. Приходячи в Цитадель як така собі Ар’я Старк, дівчинка без імені, зі “списком смерті”, очолюваним Дементусом, через роки про свою фінальну мету (помститися за матір, повернутися додому, посадити дерево), здається, згадує тільки внаслідок *певних подій* (бо годі з вас спойлерів) у другій половині фільму. Ясна річ, далі за аркою шляху героя в нас буде символічна смерть, сходження в пекло й повернення з нього в образі Самари Морґан із фільму «Дзвінок» (я не жартую), остаточне прощання з розкішним волоссям, яке дивом ні разу не загорілось у жодній із бойових сцен зі спалахуванням бензину — і тріумфальне відродження в образі техно-Жанни Д’Арк із роботичною рукою. Звісно, Фуріоза здійснить свою помсту — на тлі найбанальнішого в світі закадрового монологу про те, що війни були й будуть завжди і ось зараз знов війна, бо людство кінчене недосконале. І краще я відгризу собі руку, ніж заспойлерю вам, чим закінчилась історія з деревом — за задумом сценаристів це вочевидь мав би бути момент розв’язки й сатисфакції, але я щиро реготала, бо це, бляха, до біса смішно (так, образ персика теж придався — я не ображуся навіть, якщо ви згадаєте Тімоті Шаламе й «Назви мене своїм ім’ям», бо так буде ще смішніше). І так, наприкінці нам, звісно, показують Ту Саму Сцену з «Дороги гніву», де Фуріоза вже як Шарліз Терон виводить жінок із крила Дружин — і в сценах після титрів здобрюють це все непоганою порцією кадрів із фільму 2015 року. Відчувається десь як у вірші Олександра Олеся: «І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх».

Сценаристи спробували вдягнути все найкраще заразом — і злодія склепати такого, шоб Прямо Злий, і Фуріозу на противагу зробити Самарою Морґан, Жанною Д’Арк, дівою Марією і мамою Терезою, щоб уже ну ні в кого не лишилося сумнівів, Про Що Тут Ідеться. І протиставлення “хорошого Мойсея” й “поганого Мойсея” зчитується досить прозоро — але ж таки не працює. Та й естетики «Дороги гніву» не бракує (якщо ви йдете по неї) — тільки от виглядає все це вторинно, недбало і саме що жалюгідною пародією, що підтверджує красу й неповторність оригіналу (і гітар не буде). А якщо ви йдете на фільм, щоб дізнатися історію Фуріози — будете розчаровані вдвічі більше. Персонажка сама раз у раз підважує й ставить під сумнів власні мотивації, а шлях її становлення частково складається з штампів про “сильну жінку в світі чоловічого домінування”, яких ми з вами вже й так за останні роки наїлись, а частково — лишається нелогічним, розмитим і непроясненим. Та й сама героїня втратила свій шарм і харизму: замість сильної жінки з важким минулим і ворохом таємниць бачимо розгублену підлітку, яка — так починає здаватися — мовчить не тому, що затята, а просто бо не має чого сказати. Навіть помститися красиво у Фуріози таки не вийшло. Облила б бензином, то хоч горів би гарно. А, і ще: якщо ви очікуєте, що в фільмі про Фуріозу вам пояснять, чому вона Імператриця — забудьте. Не пояснять.

Лишається тільки сподіватися, що каса «Фуріози. Шалений Макс. Сага» дасть якісний зворотний зв’язок його творцям (я гадаю, що фільм провалиться в прокаті), й вони проведуть роботу над помилками, щоби наступні частини саги про Шаленого Макса, яку нам анонсують назвою, не хотілося спалити й забути. Бо з «Фуріозою», на жаль, вийшло саме так. І з тим, який потенціал мала і франшиза, і персонажка після «Дороги гніву» — це вдвічі, втричі, вдесятеро прикріше.