Зізнаймося собі: останнім часом у DC негусто з сильними прем’єрами: критики просто розносять їх вщент, і лише зараз “Бетмен проти Супермена” почали розглядати, як незаслужено ображений. Хтось скаже, мовляв, їм просто не щастить, чи Marvel виділяє більше фінансів, але DC неочікувано для всіх зробили найсильнішу ставку на соло-фільм не про Бетмена, чи будь-якого іншого доволі розпіареного персонажа, а саме на Диво-жінку. Це стало успішним тактичним ходом: адже судячи з того, який шквал обговорення і хайпу зібрали сідниці Гарлі Квін у “Загоні самогубць”, чи ґендерно толерантний фільм “Красуня і Чудовисько”, то глядачі пішли б дивитись фільм лише через те, щоб поглянути, що переможе: феміністичне еґо принцеси Діани, чи її жіноче начало. І ми розберемось з цим питанням прямо зараз.

Це той фільм, перший за дуже багато часу, що викличе у мене відчуття, що я захочу його переглянути знову. Від створення і до випуску в продакшн цього фільму більшість любителів DC переслідувало декілька острахів. Наприклад, чи не провалиться фільм виключно лише через те, що супергерой — жінка, і чи не буде фільм менш видовищним через те, що більшість кривавих сцен просто немає де знімати, адже наша героїня — амазонка, котра знає тільки лук і меч. Це завжди є ризикованим: адже і феміністкам не догодиш, чи глядача аж вивертатиме від злощасної “толерантності”, котра повільно розкладає кінематограф. І Петті Дженкінс, яка в касових стрічках продюсером не світилася досі, успішно втримала цей баланс непростою ціною. Вона змальовує Диво-жінку і сентиментальною, і сильною, і чутливою, і іноді більше зосередженою не на бої, а на власному вигляді — і це робить героїню істинною жінкою. Чудовою. Незбагненно магнетичною. Красивою. Такою, в яку ти хочеш закохатися.

Якщо обговорювати підбір акторів, то кастери явно вирішили не тільки виявити нові обличчя, а й розкрити вже старі. Наприклад Ґал Ґадот: матір двох дітей, колишня “Міс Ізраїль”, служила у жіночому підрозділі ізраїльської армії ЦАХАЛ. Із відомих стрічок у її фільмографії лише “Форсаж”, за походженням вона єврейка, і виключно через це фільм у Лівані було заборонено до показу. Як і  автор коміксу, так і сценарист перекрутили грецьку і зокрема “амазонську” міфологію до стану знежиреного фаршу, через що Діана не поклоняється Аресу, як більшість її грецьких колег, а з усім своїм племенем хоче його перемогти і принизити. Це більш, ніж дивно, але зрештою, виправдано сюжетом.

Вторгнення у цей світ виконано доволі класично, і саме зав’язка є миттю, коли вперше тумблер ЕКШОН був увімкнений. Стів Тревор, як у коміксі, так і у фільмі, виконаний дуже непересічно і цікаво. Ми очікувати чергового Джеймса Бонда, пафосного ловеласа і серцеїда, але Крісу Пайну вдалося розкрити глибокого, життєвого персонажа, чого від нього неможливо було очікувати, бо цей гравець на “кіно-полі” відносно новенький. Тому підмигуючи бажаю йому попутного вітру, і раджу: зацініть його величезні і глибокі оченята у фільмі.

Наче ж навчилися знімати гарні фільми і деталізувати обстановку, але “Диво-жінка” розмиває усі історичні сцени у каламуть, від чого у 3D окулярах трохи починають боліти очі. Але ніхто не повторив цього прийому у основній боївці, тому можна лише прийти до висновку, що цей прийом був вибраний творцями фільму у період жорсткої самокритики, у якій фільм намагались зробити ще прекраснішим, ніж він є.

Як я зустрів вашу маму

Сюжет фільму дуже гарно розділений на три частини, достатньо рівні, щоб глядач не втомився. В той же час кожна з них достатньо яскрава, і в цілому цілісна. Взагалі, від усього тут віддає Грецією: починаючи з побудови розповіді та зовнішності головної героїні, до цитування різних грецьких філософів та письменників упродовж фільму.

Іполіта (матір Диво-жінки) виглядає істинно ангельським правителем, а Феміскіра – просто куточок раю. Втім, як і все, що з нею пов’язане: канонічно досконале, добре і вічне. І тут, після загального окреслення цього райського тла, починається екшн. Але чому мама не розповідає Диво-жінці про її істинне походження і не вчить її якось керувати силами — це залишається зрозумілим лише наполовину.

Чесно кажучи, здається, що Заку Снайдеру хотілось запхнути слоумошн повсюду: вказавши глядачеві на те, що війна хоч є страшною у житті, але дуже красивою штукою на екрані. Особливо, коли вона поєднує досконалі і витривалі жіночі тіла із не менш красивими обрисами спритних коників і стрімкими тетивами луків чи бичами.

Але Заку напевно, натякнули, що з нас досить двох частин трьохсот спартанців, тому це майже непомітно.

Величезним плюсом фільму є його гумор, який гарно відтіняє весь пафос і драму історії. Він присутній майже впродовж усього фільму: вишуканий, гострий, і також дуже інтелігентний. Диво-жінка переважно не слухається маму та по-дитячому безпосередня, тому не є далекою від глядача. Попри взаємовідносини між головною героїнею та шпигуном, який прибуває на острів амазонок випадково, вони не розгортаються ні у повноцінну любовну лінію, ні не переростають у протистояння чоловічого і жіночого “я”, і творці фільму просто “розводять” усі нюанси щодо фізичної переваги Диво-жінки через її дружні відносини, гумор і нерозуміння культури, у котру вона потрапила. Це виглядає, наче відтермінування: наче творці шукають необхідний виверт у сценарії, а поки що просто змушують Диво-жінку задавати запитання і адаптуватись, і залишає питання про соціальну роль Диво-жінки у всесвіті DC відкритим.

Wunderfrau, або слабо Сократа цитувати давньогрецькою?

Основні деталі канонічної (для такого типу фільмів) фабули пов’язані саме із Першою Світовою війною. Тема саме Першої Світової — яка була названа очевидцями тих подій як Війна, Що Закінчить Усі Війни — останнім часом дуже часто звучить чи у фільмах, чи в комп’ютерних іграх. І ті з вас, хто любить історію, напевне пригадають і про застосування першої хімічної зброї на річці Іпр, і про жорстоку німецьку політику щодо цивільних, і про популяризацію наручних годинників, які раніше не користувались попитом, і про численних шпигунів у парламентах. Всі ці факти лише підкреслюють те, що сценаристи хочуть зробити історичні події цікавішими для молодшого покоління, і роблять вони це творчо і натхненно. Помітно, що над цим працюють днями і ночами.

Утім, Лондон смердить димом фабрик, найважливіші питання парламент вирішує надто м’яко, німці — або психопати, або маріонетки під владою генералів та кайзера… І ці шаблони печалять. Тема пригнічення жінок у ті часи розкрита не цілком, суфражисток і “синіх панчох” ледь-ледь зачіпають у другорядному діалозі, і це не отримує продовження, яке могло б стати доволі пікантною родзинкою фільму.

Максимального напруження сюжет набуває вже у протистоянні Диво-жінки, німців та Ареса. Війна і її баталії показані украй реально: стало здаватись, що на аренду військової техніки для передання тієї атмосфери витратили ледь не весь бюджет фільму! Уривчастість, сповільнення, короткі і драматичні діалоги — все це не розкриває Диво-жінку до кінця, і ми спостерігаємо за подіями без особливого ражу. Боївка впродовж фільму виглядає справжньою, і це вражаюче: і як би злі язики не потішалися над дублерками Ґал Ґадот, все це лише жорстокий наклеп: свідчити, що мовляв у фільмі повсюду видно, як у дублерок змінюється обличчя. Всього цього у фільмові немає. Плюс якщо Ґал вийшла з ЦАХАЛю, то хіба багато треба було б дублювати, якщо актриса у хорошій фізичній формі? Тому цей наклеп створили не інакше ніж заздрісники, котрим просто треба почати качати і свою дупу до літа і не заздрити Ґал, яка підтверджує свій статус “чудової”. Вона розмітає усіх ворогів, як кухарка крихти хліба з столу громадської їдальні, і мені аж захотілося прикинути в умі, який тиск приймає на себе Діанин щит у сцені з атакою на окопи!

Цей фільм ковзнув по пам’яті, наче хустинка шовку по гладенькій дівочій шийці, не залишивши після себе негативних вражень, але і не вп’явшись пазурями у спогади, як дика кішка. Він не викликає критичних зауважень, він розважає, він змушує відчувати і переглянути своє відношення до істинних цінностей. Цей фільм про любов до ближнього, про здатність жертвувати, він вказує нам, що істинне милосердя криється не у пощаді і це саме те, чого ми всі сьогодні потребуємо. Але найважче випробування у творців фільму попереду: адже Диво-жінка лише почала показувати нам свою красу. Давай, Діано, не зіпсуй враження у наступних фільмах!