Фільми за романами Агати Крісті важко зробити поганими, адже ця леді не вміла писати банальні cюжети і навіть попри її забудькуватість наприкінці життя — ніколи б не посміла написати щось неоригінальне. За це вона і здобула заслужений кавалок слави і місце у серцях чималої кількості шанувальників, наприклад, таких як Кеннет Брана, який виступив режисером фільму «Вбивство у «Східному експресі», а також водночас головним героєм Геркулесом Пуаро. Сказати про цей фільм є багато чого.
Найперше: ніколи не очікуйте від фільмів за книгами, що вони повторюватимуть оригінал, або відтворюватимуть більшу частину сюжетної канви. І якщо ви це розумієте, то вам варто ходити на фільми-екранізації літературних творів. А якщо ні — забудьте про перегляд стрічки «Вбивство у «Східному експресі».
Загальна картинка фільму не просто радує і заворожує, а змушує захоплюватися усією красою, якою були оточені люди того часу: це і стародавні фотокамери, і облаштування вагонів, і салони-ресторани… Сама колористика дууууже вражає, хоч у художній школі викладай, як правильно підбирати колір.
Складається враження, що акторський склад “Фантастичних звірів” у вільний час приходив позніматися у “Вбивстві у “Східному експресі”, адже над обома стрічками трудилися в Британії. Мішель Пфайффер, Дейзі Рідлі, Майкл Пенья, Джуді Денч, Леслі Одом молодший, Том Бейтмен — навіть без їхньої гри подумки стає дуже спекотно, тому що усі вони дуже хороші актори. Цього разу вони професійно передали міжособистісні стосунки і не викрили себе передчасно. Грамотний вибір кастера, вдале режисерське спрямування — і усі вони заграли так, що аж Станіславський би, мабуть, пустив сльозу. За драматизмом і мистецьким осмисленням ролей актори із “Вбивства…” обігнали всі попередні фільми 2017-го року.
Ну, й куди ж тут без Джонні Депа? Він, як і у решті фільмів, просто грає самого себе, та ще й так добре, що аж хочеться вбити. Коли його зумисне наряджають у довгополий плащ, дають роль масного янкі, що щойно вийшов із фешенебельного готелю і з його природним омбре — все це спрацьовує на п’ятірку. Але пора б чимось і здивувати, Джонні.
Еркюль Пуаро виглядає не просто ексцентричним, а ДУЖЕ ексцентричним. Без підготовки сприйняти сцену, коли він вступає у лайно — так-так, ви все правильно зрозуміли — вкрай важко. Це пряма вказівка (вже з перших кадрів фільму) на те, що Пуаро втратив розум від симетрії і балансу — якщо одна нога у лайні, то й інша повинна бути такою ж.
Але можна сприйняти це інакше: у епоху 21 сторіччя, коли всі бізнес-тренери і хіпстери на вершині хайпу повсюди пишуть про те, як важливо дотримуватися балансу, Пуаро робить таку ж помилку. Це можна вважати однією із найсвіжіших ідей, яку прагнули показати у цьому фільмі, тим самим осучаснивши героя. Але наприкінці Пуаро розуміє, що йому треба навчитися жити серед недосконалості й цей останній висновок логічно витікає із сюжету і дій. Тому таке “загравання” від Кеннета Брани можна сприймати 50 на 50: як вдале і невдале водночас.
Все, що відбувається на екрані, — чистісінький театр, який підкоряється радше театральним законам, аніж кінорежисерським. Герої розмовляють між собою (будучи ще незнайомими), з’являються у здавалось би звичайний момент, але все це вже дає основи будувати свої висновки, особливо коли розгадка ще не у твоїй кишені.
Аварія потяга, який впирається у Агати Крісті у сніговий завал, у фільмі перетворюється в епічну лавину, а Пуаро показує супермайстерність у поєдинку, не зважаючи на поважний вік. Не маючи на меті порівнювати фільм із книгою, все ж хочеться наголосити, що якщо лавина справді додала драматизму, без якого фільм зазнав би суттєвої втрати, то бойові сцени, яких утім небагато, виглядають дуже дивно на переважно статичному тлі.
І все це справді краще б виглядало на сцені театру, адже дія відбувається переважно у кількох вагонах потяга, і цим дванадцятьом героям для кіно не вистачає напруження чи якогось сильнішого і виразнішого імпульсу… Утім, від цього зіпсувався би сам сюжет Агати Крісті, а це вже було б занадто.
Пуаро робить свої висновки, базуючись на інсайдах, які, проте, розуміє тільки він. Пояснювати увесь логічний хід думок — це знімати ще один фільм, але усе ж, принаймні якийсь кістяк було б варто лишити, тому що сприймати такого героя і його детективні здібності виключно “на віру” — це якийсь оксиморон. Утім, сам образ Пуаро, який доповнює тривожність тих часів, — яскраве змалювання тієї трагедії (у основу історії лягла реальна історія із сином Ліндберга) і співпереживання їй. Зрештою, перемога духовності над моральністю стала головним рушієм у фільмі. Всі баталії відбуваються у голові самого глядача і залежать виключно від його когнітивного тла. Як свідчить латинський вислів “розумному досить”, це прекрасний закон знову ж таки театру, а не фільмів.
«Вбивство у «Східному експресі» варто дивитися, якщо ви не сповнені скепсису і вмієте бачити заклик до повернення до класики. Брана щосили старається перенести глядачів у вже далеку епоху, вдихнути у безсмертний детектив леді Агати актуальність нового часу. І йому це вдається: ти справді забуваєш, що дивишся кіно. Після фільму залишається враження, наче після тих гастрономічно розкішних десертів, які неодноразово показують у стрічці. Але не для всіх десерт — улюблена страва.
Вдалося
- заінтригувати вусами Еркюля Пуаро
- додати динаміки у сюжет, який не відповідає кінорежисерським законам
- зберегти напругу та інтригу
Не вдалося
- зробити Пуаро монументальним та в міру ексцентричним
- склеїти все докупи, щоб дія на екрані здавалася природною
- Кеннету Брану переорієнтувати себе із шекспірівських п’єс на кінофільми
Cподобалася стаття? Підтримай PlayUA
На платформі Donatello ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Donatello отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!