Ти усвідомлюєш, наскільки безпомічним можеш бути, опинившись перед завданням, яке тобі не під силу виконати? Коли розумієш, що на кону стоїть успішне завершення гри, а ти застряг на черговій клятій головоломці? Коли ти тільки-тільки почав вникати у сюжет, а вже не можеш второпати, що робити далі? Коли ти входиш в азарт, з кожним разом стає все цікавіше, а ти, як останній нуб, не можеш додуматися до простого рішення і все, чим ти займаєшся – сидиш і зневажаєш себе? Усвідомлюєш, наскільки це кепсько, коли не знаєш, що робити з цим бісовим кубиком…
Усі люблять головоломки

Гаразд, тут я трохи перебільшую. У випадку з Q.U.B.E. 2 усе зовсім навпаки. Зізнаюся, складність цієї гри ще з часів, коли я наштовхнулася на першу частину (це було декілька тижнів тому) стала для мене відносним питанням. То мені здавалося, що це забавка для дітей, і логічні головоломки розгадувалися просто-таки на раз-два. Бували ж моменти, коли над вирішенням чергового безневинного завданнячка треба було добряче помізкувати. І вже після того, як оптимальний варіант використання того чи іншого кубика був знайдений, приходило розуміння, що розгадка була до біса легкою. В принципі, як і завжди з цими головоломками.

Друга частина в плані загадок стала складнішою. В основному через те, що з’явилася купа додаткових можливостей – відкидні та пересувні платформи, важелі тощо. З одного боку, це добре. Але з іншого от потрапляєш ти у кімнату, де купа важелів, трамплінів, кубиків, кулястих кубиків… тобто, куль. Пробач, надто багато кубиків. Отож, потрапляєш ти в усю цю кубічну вакханалію та опиняєшся у повній розгубленості. І питання, що робити з усім цим, перетворюється на настирливу муху, що дзижчить у голові та заважає думати.

Втім, нумо про все по порядку. Що це за нові можливості, і як з ними жити дружно? Дуже просто. Головне не втрачати пильність. Часто по ходу гри з головоломками виникали проблеми просто тому, що я була неуважною і пропустила якийсь важливий елемент – важіль чи додатковий куб. Тому так, в Q.U.B.E. 2, як і в будь-якій іншій грі, де потрібно логічно мислити, варто роздивитися кожен метр локації перед тим, як виробити план дій.

На перший погляд, головоломки можуть здатися й справді аж занадто складними. Але досить хвилинку (чи десять) подумати, увімкнути режим «Безмежна уява» — і все одразу стає на свої місця. І це один із плюсів гри – вона змушує шукати варіанти, перебирати в голові купу шляхів вирішення задачі, невпинно роздумувати над доцільністю використання кожного кубика. До речі, у грі немає сталих кубиків. Що це означає? Все дуже просто – всі платформи мають нейтральний білий колір. У ході гри костюм героїні отримує можливість маніпулювати кольорами. Червоний – висувна платформа, синій – трамплін, зелений – це окремий кубик, який просто випадає і зазвичай виконує роль тягарця чи підставки для того, щоб можна було вилізти на занадто високий для героїні виступ. Часто його просто треба було жбурнути за допомогою трампліну у потрібному напрямку, аби прочистити шлях.  Коли і яким кольором наділити платформу – вирішує гравець. До того ж, не всі нейтральні платформи можна використовувати. Гра не ставитиме тебе у якісь рамки. Точніше, вона ставить — вирішення головоломки завжди єдино правильне — але тобі здаватиметься, що все-таки тут є певна гнучкість.

Гравець повинен проаналізувати можливості кожного кубика, пробувати різноманітні варіанти, провалювати спроби, злитись і починати заново, аж поки не прийде просвітлення і загадка не буде вирішеною. А потім гравцеві ще півгодини сидіти і картати себе за те, що він не додумався до цього раніше. Серйозно, в мене було таке. Мене заклинило на такій простій задачці, що аж досі соромно. Це ще одне, про що хочеться згадати: часто вирішення головоломки до смішного просте, хоч вона влаштована так, що здається, аби її пройти, треба виробити в голові довжелезний алгоритм із формулами і складними розрахунками. Варто продумувати всі варіанти і не заганяти себе в рамки а-ля “повинно бути складно”. Не повинно. Принаймні, не завжди.

З розвитком сюжету самі головоломки стають складнішими. Проте це не означає, що після декількох годин гри тобі доведеться напружувати мізки, аж поки пар не піде з вух. Складні завдання чергуються із більш простими або взагалі звичайною пробіжкою, стрибковими сегментами і переходами на різноманітні локації, які просувають сюжет.

Та Q.U.B.E. 2 – це головоломка у всій її красі. Тут відчуваєш себе конструктором, який проторює свій шлях, приводячи до руху фігури з прямим кутами. Здавалося б, одній й ті ж краєвиди, локації, схожі одна на одну, подібні загадки. Але ж ні, головоломки варіюються, і кожна чимось та й відмінна від попередньої, по-своєму вигадлива і складна. Загадки не втомлюють, а навпаки змушують мозок гарячково працювати і хотіти ще головоломок. Правда, це діє у випадку, якщо ти не граєш п’ять годин поспіль. Бо в такому разі  все, на що здатен твій мозок в кінці – скерувати втомлене тіло до ліжка і відключитися.

Дивний новий світ

Головна героїня – археолог Амелія Крос – прокидається у місці, яке зовсім не схоже на нашу планету. На жінці так само дивним чином опинився особливий костюм, який дає їй купу можливостей. До прикладу, вона може зіскочити із висоти, достатньої для поламаних ніг чи навіть смерті, проте їй нічого не станеться — індикатора життя все одно немає. Втім, разом із тим вона чомусь не може стрибнути більше, ніж на півметра і вилізти на виступ такої ж висоти.

Амелії потрібно дізнатися, де вона опинилася, що це за величезна кубічна конструкція і як їй врятуватися. Їй допомагає колега, яка своїми розповідями і здогадками помаленьку вводить гравця в курс справи і підводить до розвитку сюжету.

Щодо сюжету. На перший погляд може здатися, що у Q.U.B.E. 2, як здебільшого буває в подібних іграх, сюжет потрібен лише для фону, аби розгадування головоломок було хоч якось вмотивованим. Мовляв, я хочу розгадати загадку, щоб дізнатися, до якої важливої події це призведе. Основне – загадки, а історія, що розвивається на задньому плані, покликана розбавити гру. Зробити так, щоб головоломки не набридали і гра не перетворювалася на одноманітне розгадування загадки за загадкою, аж поки в кінці на екрані не підуть титри.

Спершу мені теж здалося, що сюжет у цій грі – не більше ніж фоновий шум. Я навіть не зовсім вслухалася в те, що там говорить колега, яка допомагає Амелії. Просто хотіла швидше почати гратися з кубиками. Але потім зрозуміла, що помилялася, й історія, покладена в основу гри, заслуговує особливої уваги і зовсім не є фоном.

Так вийшло, що у Q.U.B.E. 2 сюжет та сам ігровий процес гармонійно взаємодіють та урівноважуються. Головоломки підсилюють ефект від історії, історія робить головоломки важливими і не позбавленими сенсу. І трохи ближче до завершення, коли помалу починають розкриватися усі карти і гравець розуміє, що не все з цією планетою так просто, хочеться на хвилинку зупинитися і подумати над історією, вникнути в неї ще глибше. Вона захоплює, затягує і вселяє відчуття приємної тривоги. Коли пограєш, то зрозумієш, про що я.

Вкупі з основною історією, музика Q.U.B.E. 2 налаштовувала на дивне відчуття. Все безнадійно. Ти один, ти самотній. Блукаєш тепер чужим світом, і навколо немає нічого, крім стін кубічної конструкції і безмежної пустелі за її межами. І в той же момент все навкруги сприймалося, як дар. Ніби ось він, початок нового життя, нової ери. І цей початок – сам спокій та умиротворення. Ефект цей підсилювали і співи пташечок, і динамічна зміна локацій із величезними вікнами, крізь які прозирало таке блакитне, таке чисте небо. І сонячні промені проникали всередину будівлі, наповнювали її світлом. Саме це було одним із елементів, що вселяли те відчуття двоїстості.

Ми плавно перейшли до питання графіки. Я, як і ти, дуже ціную графіку в іграх. Вона – один із тих аспектів, які творять гру в очах ґеймера. Це те, що підсилюється музикою і доповнює сюжет. Три стовпи, на яких тримається Q.U.B.E. 2. І вони міцні, як ніколи.

Гра зайняла в мене достатньо часу. Вона могла б забрати менше, якби я кожні п’ять хвилин не зупинялася, аби роздивитися усі принади локації. А подивитися було на що. Мені подобається підмічати деталі в іграх, спостерігати за грою тіней, відблисками. Я люблю дивитися на кольори і те, як переливаються промені.  Як вони ховаються серед гілля дерев, і як воно коливається від вітру. Як мерехтить листя дерева, ніби грається з тобою. Так, у грі є дерева. Є трава і купа локацій під відкритим небом, що допомагає уникнути відчуття повної ізоляції від зовнішнього світу.

Сама ж кубічна конструкція у порівнянні з першою частиною виглядає більш хаотичною, вражаючою, віддає футуристичністю і чимось неземним. Тим, що простій людині створити не під силу. Якщо у першій частині стіни конструкції нагадували ті особливі кімнати у психіатричних лікарнях, а самі інтерактивні кубики інколи навівали думку про набір ігрових кубів для дітей, то друга частина перетворилася на химерну величну будівлю, що ховається у власній тіняві. Приховує секрети десь там, високо під стелею, куди ні за що не дістатися.  Монстр, що світиться металевим блиском, здається спершу таким чужим. Справжня порожнеча серед кубічних стін.

І хоч це місце і вражає, та коли уявляєш, як без цілі блукаєш темним  коридорами, втративши надію на порятунок, безпомічно кричиш у порожнечу, чуючи у відповідь тільки відлуння, неживу порожню відповідь стін та темних закутків, хочеться піти і поговорити з кимось.

Так, як не дивно, але під час гри у Q.U.B.E. 2 в мене дійсно виникало таке відчуття. Може, ще й тому, що я грала її вночі у порожньому домі.

Що хочу сказати наостанок. Гра вийшла чудовою, хоч вона, як мені здається, – на любителя. Якщо ти поціновувач подібних ігор, Q.U.B.E. 2 припаде тобі до душі. Вона дійсно хороша, в ній нема очевидних недоліків, і будь-які спроби виглядатимуть просто як бажання хоч до чогось причепитися (чого я робити не хочу).

Toxic Games вдалося створити щось захопливе, по-своєму оригінальне (хай навіть і ноги Q.U.B.E. ростуть із Portal) і варте уваги, як у випадку із першою частиною, так і з другою. В описах до таких ігор зазвичай пишуть про те, що на гравця чекатимуть логічні задачки. Та насправді Q.U.B.E. 2 – щось більше, ніж просто головоломки.