З метою порятунку особливо вразливих читачів від надмірного дупоболю, результатами якого можуть стати безпритульні їжачки, спалені та розплавлені стільці тощо, нумо домовимося з вами одразу:

• якщо вам RPG-шки бридкі як жанр, ви ніколи в них не грали і не маєте наміру цього робити — закрийте негайно цей огляд, почитайте/подивіться щось інше і просто насолоджуйтеся життям;
• якщо з ролівок ви грали тільки у проекти BioWare, зроблені після 2007-го року — прогорніть спершу до оцінки, сходіть вилийте свій гнів, а тоді вже сідайте читати огляд;
• якщо ви не тямитеся від Ultima V, VII чи VIII, то закривайте сторінку та мерщій женіть грати у D:OS (або перегравати);
• якщо ви не належите до жодної з трьох категорій угорі — нумо читати.

Divinity: Original Sin — достойна продовжувачка серії Divinity від бельгійської студії Larian, розробники якої кохаються у ролівках та мають незлецьке почуття гумору (що вже дає зрозуміти відверто пародійна назва Divine Divinity, себто «Божественна божественність»).

Та й сама «Божественність» зазнавала неодноразових перевтілень: Divine Divinity була, грубо кажучи, «Діабло з класними сюжетом і діалогами», Divinity 2: Ego Draconis дозволяла нам читати думки ледь не кожного НІПа та вільно перетворюватися на дракона (хоч і не всюди), Dragon Commander почала загравати зі стратегічним жанром, вручила нам драконів з джет-паками, приправивши дипломатичною «ролівкою».

Про Divinity: Original Sin, одне з перших «золотих дитят» платформи Kickstarter, можна розповідати або кілька днів без перепочинку, або кількома реченнями. Знайти щось середнє доволі важко.

Original Sin повернула той, здавалося забутий смак ролівки, де тебе ніхто не веде за руку, де смерть на самому початку гри є цілком нормальною, а з плином часу розумієш, що найбільшу вагу в ігровому світі має не спорядження та характеристики героя, а твій власний розум.

Divinity: Original Sin — перша ролівка за довгий час, яка не соромиться (часто в доволі брутальному тоні) спілкуватися з гравцем і втовкмачувати йому, здавалося би, прості речі.

Пильнуй, кого створюєш!

Сюжетно Original Sin є приквелом до інших ігор Divinity. Зроблено це передусім задля нових гравців, котрі не повинні почуватися розгубленими, опинившись у Рівеллоні.

Події гри розгортаються за кількасот років до Divine Divinity, коли магія ще була дикою силою, званою Джерелом. Хтось із нею впоратися міг, та у людей зі слабкою волею частенько зривало стріху, тож вони перетворювалися у типових чорнокнижків різного калібру.

Для їх відлову існує тутешня інквізиція, або ж Джереловці. І от два її агенти прибувають у портове місто Сайсіл розслідувати убивство чиновника.

Створення цих самих агентів — процес доволі цікавий. Крім традиційних вибору зовнішності й статі, багато часу займає саме підбір умінь, рис-перків та характеристик.

Звісно, для ледарів уже є 11 заготовок, та поціновувачі жанру залишаться у захваті від тутешньої безкласової системи. Про 180 доступних умінь розробники не брехали, ліпіть собі кого хочете — класичних чаклуна, воїна чи лучника, тихого ніндзю, мага з дворучником за спиною… Головне тільки не забути, щоби вміння обох ваших персонажів хоч якось поєднувалися — полегшить життя у майбутньому.

Та окрім умінь, розробники створили чітку систему впливу характеристик на навички героя. Зокрема, персонаж із високою конституцією (себто, міцнючий тілистий здоровань) матиме пристойні шанси залякати когось у бесіді, навіть якщо його балакальні здібності теліпаються десь в районі одинички; розумний персонаж здатен переконувати тощо.

А ще ж є характер, о, так! 16 взаємопротилежних рис, які розвиваються відповідно до поведінки персонажа. І вони теж дають чималі бонуси: тихоні легше скрадатися, егоїсти і прагматики вміють вигідно торгувати, а хоробрий персонаж хоча і ніколи не злякається нікого в бою, не зможе з нього передчасно вийти.

І не забувайте, що персонажів у вас двоє, кожен зі своїм характером. Зрозуміло, що це впливатиме на стосунки: тісна співпраця, поміркована ненависть чи навіть амурчики — все залежить від вас.

Гра,до речі, окремо розраховує параметри довіри та співпраці, тому ненависний дует може чудово співпрацювати під час бій, а закохана лучниця, наче Фара з «Пісків часу», здатна шпигувати стрілами спину любого лицаря, а не якось скелета за метр від нього.

Можливість самому обирати репліки у діалогах між вашими персонажами комусь здасться ідіотією (можна ж завжди погоджуватися, навіщо зайвий клопіт?), проте для любителів рольового відіграшу — це поле неоране. Мій ідейний бойовий маг, романтик, альтруїст, прямий, мов палиця, хлопака, помірковано заграє до самозакоханої слідопитки, яка в нашій партії займається чорновою роботою: майструванням, ремонтом зброю, розпізнаванням предметів та торгівлею. Не дивно, що вона зачаїла на нього зло.

Досліджуй!

А розвивати це все параметроване добро належить, виконуючи квести. І трапляються вони ледь не всюди. До прикладу, у порту вже згаданого Сайсілу, горить корабель, а збоку матроси намагаються його погасити. Ваша парочка пробігає повз, вислуховує нарікання моряків, і… І якщо у вас у кишенях є сувій закляття дощу, то ви не просто загасите корабель, а й розпочнете квест. Але ясна річ, ніхто вам про це не скаже, якщо тільки ви не здогадаєтеся самі. Якраз оте «гра не веде за руку». І так у Рівеллоні повсюдно. Здобуття досвіду, а отже і прокачування залежить винятково від вашої спостережливості та мислення.

Те ж саме стосується і сюжетної лінії. Неодмінними є лише певні ключові точки історії, але як ви до них дійдете, залежить тільки від вас. До речі, сам сюжет хоч і є загалом доволі типовим, тексти у грі просто прекрасні. Добірне гумористичне фентезі, яке однозначно потішить прихильників Террі Пратчетта чи Роберта Аспріна.

А якщо вам ніколи не буває забагато веселощів, то при створенні персонажа беріть перк «Друзяка тварин» і готуйтеся, бо тепер ви зможете побалакати з кожною живою істотою. Галантні щурики, істеричні кури, зажурені вівці та бик-провидець додаються!

А скільки радощів дарує вже прославлена інтерактивність гри! Будувати вежі з ящиків, розвалювати двері сокирою, а не зламувати їх, плести нитки з волосся і вовни, носити відро замість шолома, з’їсти сире м’ясо і померти від дизентерії — всього не перелічиш. До слова, вперше з часів Assassin’s Creed 2 я ворогам давав підсрачників мітлою! Задоволення неймовірне.

Вчи фізику!

Та коли справа доходить до бійки, ми бачимо інше, не менш прекрасне обличчя Divinity: Original Sin.

По-перше, бій відбувається покроково, за старі-добрі очки дії, які можна накопичувати задля проведення суперкрутої комбінації.

По-друге, навіть бійка з однаковою кількістю ворогів вашого рівня — добрячий виклик. А частенько неприятелі ходять групками у 5-7 осіб. Та за мої рівеллонівські походеньки якось довелося натрапити одразу на 16. Благо, були на рівень-два слабші.

По-третє, перших годин 5-7 гри вам не варто виходити зі Сайсілу — вб’ють. І то доведеться ледь не навпомацки визначати, куди варто піти спочатку, а куди потім, коли вже підготуєтеся краще. Згоден, це суттєвий стрибок складності, але з іншого боку так і має бути: всесильність треба здобувати в муках.

По-четверте, вороги володіють тими ж уміннями, що й ви, теж мають стріли з особливими ефектами, вміють дивитися собі під ноги і – це найприємніше! – теж знають про взаємодію стихій та ефектів.

Свого часу, зігравши у прекрасну Magicka, я довго думав, чому ніхто не перенесе цю просту і водночас логічну взаємодію стихій до повноцінної ролівки. Возрадуйтеся, однодумці!

У звичайних RPG класична вогняна куля поранить і максимум ще завдасть періодичної шкоди. Крапка. І неважливо, куди ви цілили.

Original Sin діє логічно і прозоро: якщо вцілити вогнем у оливу, станеться пекуча калюжа. Пальнути у хмарку ядучого газу — буде вибух, після якого земля ще трохи пектиме. Начаклований перед боєм дощ зробить усіх мокрими; додати холодку чи блискавки — і ворог виведений з бою.

Ключове слово — усіх. Тобто не просто ви можете нашкодити ворогам чи вони вам аналогічним чином. Ви можете зашкодити своєму ж персонажеві. Невдало поцілена нокаутуюча стріла – і не ворог, а ваш боєць у відключці на два ходи. Трішечки промахнулися закляттям отруйної хмари — і окрім четвірки гоблінів, потрошку здихає ваш розбійник. Тільки зомбі тішиться, бо що живим отрута, для нього — цілющий бальзам.

А вершина прозріння, як і в багатьох інших людей, наступала в ту мить, коли ти смалиш блискавкою демона, і влучаєш у калюжу крові, де стоїть твій лицар. Приголомшено обох!

Кров проводить електрику!
Браво! Оплески! Завіса!

Чому майже нічого не було сказано про мультиплеєр? Він опціональний, так само, як і редактор гри. Original Sin — інтимна пригода для одного, кооператив тут — приємний, але несуттєвий додаток. Хоча повільний темп сутичок легко може слугувати перевіркою, хто ваш справжній друг.

Як бачите, багато чого довелося залишити за бортом (типу позачасопросторового маєтку чи шикарної музики Кирила Покровського) чи згадати побіжно, настільки великою є гра. Великою і прекрасною.

Ні, звісно, у ній подекуди трапляються баґи, порівняно висока складність відлякає багатьох, а фінальний етап узагалі показує середнього пальця усім, хто має за звичку пробігати сюжетку, ігноруючи побічні квести. Це не стільки недолік, скільки доволі брутальний спосіб навчити чи нагадати, як належить грати у ролівки, аби отримувати від них істинне задоволення.

Ідеальних ігор не буває. Недоліки, справжні чи надумані, можна знайти всюди, бо ж навіть на Сонці є плями. Інша річ — чи є ці вади аж настільки суттєвими, аби якось впливати на сутність гри чи отримане задоволення. У випадку з Divinity: Original Sin — ні.

Розробники нам обіцяли пристойну ролівку з присмаком справжнього олдскулу, таку собі данину пам’яті Ultima з її неймовірними можливостями. І збрехали.

Бо насправді ми отримали одну з найкращих ігор у жанрі.