“Диво-жінка” (2017) свого часу стала неабияким хітом. Не стільки тому, що це був перший за довгий час масштабний фільм про супергероїню, не стільки завдяки своїй репрезентативності, яку останнім часом вважають набагато ціннішою за інші елементи фільму (“Чорна Пантера”, ага). “Диво-жінка” просто виявилася хорошим фільмом. Так, інколи він здавався занадто наївним, деякі елементи були відверто вторинними (супергерой, озброєний щитом, та його різнокаліберна ватага намагають спинити божевільного генерала, який має супермегагіперультрапотужну зброю — нічого не нагадує?), але після низки сумнівних стрічок із передозом показової похмурості, візуального та сценарного місива, Warner Bros. нарешті запропонували глядачами цілісний фільм зі зв’язною історією, чудовим візуалом та справді живою енергетикою.

Втім, найбільшою знахідкою була сама Діана. І як кіношний образ (нагадаю, що до прем’єри фільму тільки лінивий не сумнівався у кастингу Ґаль Ґадот — і через статуру, і через її “форсажні” акторські роботи), і як персонаж. Це було не чергове спотворення фрази “сильна жінка”, яке вузьколобі кіношники зводять до винятково фізичної переваги. Хоча Діані випадала не одна нагода помахати кулаками й ласо, її найбільшими цінностями все ж були допитливість, співчуття і бажання допомогти всім… чого вона зробити не могла, тим паче в часи війни. Цим Діана і була суголосою Лілу з “П’ятого елемента” — така ж ідеальна, світла і наївна захисниця світу, яка шукає для себе причини рятувати людство, хоча воно того й не варте. Героїня, серце якої було більшим і сильнішим, ніж її кулаки.

“Диво-жінка” при всіх своїх недоліках мала в собі найкращу рису кінокоміксів DC — намагання творців зробити щось більше, ніж просто розважальне кіно, та поговорити зі своїм глядачем про щось важливе. Звісно, подібні “намагання” дуже рідко оберталися гідним результатом… але це вже зовсім інша історія. Тим паче, що після театральної “Ліги справедливості” здавалося, що навіть таких спроб ми вже ніколи не дочекаємося.

Тож на “Диво-жінку 1984” покладали чималі сподівання, бо стрічка мала остаточно довести всім скептикам, що успіх першої частини не був випадковістю. Також не варто забувати, що цей фільм є першим із цілої низки блокбастерів, прем’єра яких пройде відразу в сервісі HBO Max. І зважаючи на бурхливу реакцію багатьох режисерів та продюсерів, що раніше цей революційний для кіноіндустрії крок від Warner Bros. покаже свою дієвість, то краще.

Стосовно другого пункту щось казати поки рано, бо прем’єра стрічки у Північній Америці (як у кінотеатрах, так і HBO Max) запланована на 25 грудня. А от з першим усе начебто вдалося — “Диво-жінка 1984” не розгубила жодної переваги першої частини, подекуди навіть піднявши градус пробивної емоційності. З іншого боку, основні проблеми залишилися точно такими ж: неймовірно різке просідання у третьому акті (де зненацька забувають не лише про раніше озвучені в сюжеті правила, а й про банальні закони фізики), неодмінний CGI-двобій потемки, коли практично нічого не видно, та непотрібність одного з двох лиходіїв.

Але знаєте, усе це не заважає “Диво-жінці 1984” справляти доволі позитивне враження.

Бійтеся своїх бажань

Стартова сцена стрічки (знову фрагмент із дитинства Діани на Теміскірі), здавалося би, дає нам скуштувати всього потрошку зі запланованого меню — тут вам і соковита картинка, і помпезна музика від Ганса Циммера, і Амазонські ігри, де маленька й ще надто пихата Діана мусить засвоїти цінний для себе урок… А потім йому на зміну приходить “ретро” в далеко не найкращому значенні цього слова. Наступних кілька хвилин викликають сумніви, чи не помилилися ви бува сеансом, адже вам немовби показують епізод телесеріалу 80-их — бракує тільки закадрового сміху, зойків, зітхань тощо.

І такі тональні перепади між надмірною грайливістю та драматизмом, між сльозинкою та крінжинкою, трапляються ледь не впродовж усього фільму — у різні моменти це спантеличує, веселить, дратує, але вже на половині стрічки це починаєш сприймати як авторський задум.

Тоді як перша частина розповідала нам про протистояння богів, “Диво-жінка 1984” переводить увагу на закомплексованих маленьких людей, які можуть наробити великої біди. І бажання. І ціну, яку доводиться платити за їх здійснення.

Чого може хотіти могутня напівбогиня, яка навіть у повсякденному маскуванні під працівницю музею викликає у всіх довкола замилування, захват і пошану, а сама понад півстоліття потай оплакує своє перше і єдине кохання? Чого бажає непримітна й незграбна сіромаха, обділена друзями, повагою колег та увагою від тверезих чоловіків? І чого прагне зацькований інвесторами нафтовий ділок, який понад усе на світі боїться, що його вважатимуть невдахою?

Довкола цієї трійці й обертаються події стрічки. Звісно, всі вони отримають те, чого бажають. Але недарма у фільмі згадують уже класичне оповідання “Мавп’яча лапка” — за виконання забаганок доведеться віддати найцінніше, що у вас є.

Якщо під час перегляду трейлерів у вас теж виникало питання, як саме з того світу повернули Стіва Тревора (Кріс Пайн), то ось вам відповідь. Романтична лінія Діани і Стіва тут вийшла навіть кращою, ніж в оригіналі, уже бодай тому, що кількість завуальованих жартиків нижче пояса тут зменшена аж до одного. До всього, просто приємно дивитися за разючим перевтіленням Діани, яка з байдужим виглядом відганяє залицяльників, у сповнену ніжності жінку, радісну після такої довгої розлуки зі своїм обранцем. Ну а сцена біля Меморіалу Лінкольна та політ поміж феєрверків — це просто магія.

І якщо Стів Тревор у екстреному режимі пристосувався до нового для себе часу, технологій, одягу, звичаїв, і навіть їжі, то Максвелл Лорд (у виконанні магнетичного Педро Паскаля) — дитя своєї доби, де панував світогляд “Жадоба — це добре” і культивація зажерливості. Він продає людям американську мрію, хоча в самого нема нічого, крім яскравої обгортки та дірявих кишень. Хай навіть нам і показують, що Лорд ще не остаточно втратив свою людяність (навіть до наказів убити когось він додає цілком щирі “будь ласка” і “прошу”), задля невгамовної жаги “більшого”, задля грошей, поваги і влади він готовий на все.

Сальто на дно колодязя

І на тлі цієї двійки Барбара Мінерва, яка потім стає Гепардою, виглядає абсолютно зайвою. Її перетворення з карикатурної невдахи, яка хоче бути сильною, класною і особливою, в альфа-хижачку не дає цій історії нічого, чого б уже не було закладено в лінію Максвелла Лорда. Тому на виході Мінерва слугує просто матеріалом для “битви з босом”. Якби ще цей двобій дійсно був таким, щоби щелепа пробивала підлогу, то можна було б зрозуміти… але ні, ми отримуємо максимально дефолтну побиванку героя з “віддзеркаленим” суперником. А от справжні протистояння з основними антагоністами що в першій, що в другій частині Діана проводить без єдиного удару — та схоже продюсери переконані, що “фінальна битва” має бути в прямому сенсі бійкою, інакше глядачі будуть невдоволені. До того ж, активно рекламований золотий костюм, в якому Диво-жінка стає справжньо орлицею, теж виявився всього лише зовнішнім атрибутом, бо сюжетної потреби вдягати його не було.

“Диво-жінка 1984” могла би звестися до протистояння одних лише Діани і Макса Лорда, без посередників та другорядних поганців. І цього вже було би достатньо. Бо мало того, що ворогом богині була би проста людина, так цей контраст підсилило б і те, що благородній Діані, яка попри втрату своєї наївності все одно за будь-яку ціну ладна рятувати людство, протистоїть закомплексований невдаха, якому волею випадку пощастило отримати неймовірну владу та багатство.

Після кульмінаційної, неймовірно пробивної сцени (яку я чекав ще у першому фільмі), гадалося, що так воно і буде… але Петті Дженкінс знову наступила на ті ж граблі — третій акт виявився безладним нагромадженням усього, що було під рукою. Так, невгамовним апетитам Макса Лорда потрібна екскалація, але творці фільму зненацька “забули” одну з головних умовностей цього персонажа і за лічені хвилини в одне відро закинули державні перевороти, загрозу ядерної війни, активізацію радикальних політичних та релігійних рухів, космічну програму, супутникове стеження і повний глобальний хаос. Ну а сам Макс Лорд, який і до того мав відверті нотки трампічності, на той момент остаточно перетворився на карикатуру, втративши всю родзинку персонажа. Так, зрозуміло, що авторам фільму якось треба було підвести до думки, що люди самі не знають, чого хочуть, і легко купуються на обіцянки отаких-от Лордів, не задумуючись над тим, яке ж лайно трапиться далі (що для нашої країни теж особливо актуально), але ж не такою ціною. Добре хоч подача цієї сцени (Ганс Циммер там розвалює так що ууух!) бодай трохи підлатала різке послаблення третього акту. Та й кінцівка хоч вийшла занадто солодкавою, все ж виявилася суголосою загальному тону фільму й залишила приємний присмак — мовляв, ми пройшли через неабияке лайно, ми й досі його розгрібаємо, ми втратили чимало цінного, але це не привід позбавляти себе дрібних радощів та надій на краще майбутнє.

“Диво-жінка 1984” виявилася нерівною стрічкою, згоден. Когось пересмикуватиме від занадто недолугих і недоречних моментів, комусь не вистачить екшену (його тут знову небагато — лише 4 повноцінних епізоди), хтось проб’є собі лоба через найбільший реткон стрічки абощо.

З іншого боку, в цьому фільмі є щирість, пронизлива енергетика і якийсь легкий позитив після перегляду, яких у супергеройських стрічках стає все менше. Це дійсно радше хороша романтична історія, до якої довісили все інше. Але історія про самобутню героїню, а не Супермена в спідниці.