VinBookFest проходив у Вінниці 15-16 травня 2021 року, але особисто мої враження не вщухли й досі. Частково цьому сприяло те, що я трохи затягнув написання цієї статті, але здебільшого справа геть в іншому: для Вінниці, де гучних фестивалів, а надто літературних, не так багато, як хотілося б (хоча кількість невпинно зростає навіть в непрості карантинні часи, що не може не тішити), це був перший гучний книжковий фестиваль за понад рік, на який дійсно можна було прийти. Ну або, як у моєму випадку, приїхати трамваєм.

Події у змішаному форматі

Фестиваль проводився вже вшосте і особливістю цьогоріч був змішаний формат: частина активностей проходила вживу, частина — онлайн, але всі творчі зустрічі транслювалися ще й у мережі. Більш ніж правильний підхід, бо вакцинація просувається значно повільніше, ніж того б хотілося. Власною персоною до Вінниці завітали Макс Кідрук, Ірен Роздобудько та Антон Чех, а в режимі онлайн на зв’язок виходили Юрій Винничук, Ніна Фіалко та Йоанна Яґелло.

Втім, мені більше за все хотілося встигнути на основний “етап” фестивалю, його серце та центр. За сумісництвом — самісінький центр і міста теж, Європейська площа. Якраз над фестивалем височіла одна з основних пам’яток міста, яка офіційно є частиною його символіки — побудована 1912 року Водонапірна вежа. Вибір локації чудовий, бо представники видавництв з усієї України мали змогу “не відходячи від каси” (майже в буквальному сенсі) ознайомитись принаймні з одним пам’ятним місцем Вінниці.

Утім, неповторна вінницька атмосфера — далеко не єдиний і не основний плюс локації, адже це ще й зручна пішохідна артерія міста, тож кількість відвідувачів фестивалю була значно більшою, ніж очікувалося. Саме за тим, як вінничани резонують зі світом літератури, було найбільш цікаво спостерігати. Як поціновувачі, так і пересічні перехожі були приємно здивовані асортиментом, обсягами і різномаїттям, яке запропонували на фесті українські видавництва.

Блукаючи серед книжок

Біля стенду житомирського видавництва “Видавець О.О. Євенок (Бук-Друк)” я здивовано почув монолог російськомовного читача, який зацікавившись однією з книжок (серед яких цікаві проза та поезія Віталія Запеки та Василя Піддубного) чесно зізнався, що українською читати поки що лише вчиться, тож придивляється для себе книжки переважно дитячі, на яких це власне і робить. В цьому сенсі було з чого вибрати — дитячої літератури на фестивалі було чимало, як від провідних видавництв з іменем на кшталт “Знання”, так і від авторів та видавців, про яких я до того не чув.

Частково це провина того, що охопити все, що наразі відбувається на невпинному книжковому ринку України, неможливо в принципі. Скажімо, як я примудрився проґавити серію книжок та коміксів “Орден Лицарів” два роки тому на Києвському фестивалі коміксів у 2019 році я здогадуюсь, хоч це і не виправдання — навіть після п’яти-шести кіл по всій локації там можна було легко знайти цілий закуток, який досі залишався поза увагою. Власне, на VinBookFest це теж можна було примудритись зробити, але компактність і розташування рядів мене приємно здивували: з усіх фестивалів та подій, що я бачив на Європейській площі за 6 років життя у Вінниці (а щось проходить тут дуже часто), ця точно в першій п’ятірці за рівнем збалансованості життя фестивального й життя звичайного. Що не завжди погано, навпаки, саме проходячи повз фестиваль, багато хто про нього і дізнався.

Повертаючись до “Ордену лицарів” варто зауважити, що за прилавком привітно вітав всіх охочих власне сам автор серії, Роман Крижанівський. Крім основних книжок серії він залюбки демонстрував англомовні авторські примірники “Привида з минулого”, які прибули зі Сполучених Штатів.

Вперше у Вінниці — видавництво “Видавництво”

Видавництво “Видавництво” — оособливий для мене пункт фестивалю. Коли я дізнався що завітають на подію (і вперше до Вінниці) одразу обидва співзасновники, Лілія Омельяненко та Ілля Стронґовський, то це відіграло вирішальну роль в бажанні потрапити на фестиваль. По-перше, бо це завжди певною мірою знак якості, а по-друге, бо один раз побачивши на власні очі ті витвори видавничого мистецтва, які продукують ці безмежно талановиті люди (та відчувши їх енергетику наживо), неможливо не закохатися в їх справу так само щиро, як в неї закохане “Видавництво”.

Щиро кажучи, ми задоволені, як нас прийняли, тому що є інтерес до наших книжок. Не дивлячись на те, що в нас досить вузький фокус, інтерес був дуже високий. Ми, я сподіваюся, трохи підняли обізнаність про себе в Вінниці, тому що багато хто нас в принципі не знав, не чув. Книжки купували із задоволенням, крім цього мені дуже сподобалось спілкуватися з місцевими, тобто ми реально задоволені прийняттям.

—  поділилася враженнями пані Лілія (з якою у 2019 році ми записали ціле велике інтерв’ю). Вона також зазначила, що найбільшим попитом серед вінницького читацтва користувалися у дні фестивалю “Щоденник Анни Франк. Графічна Адаптація” Арі Фолмана та Давида  Полонського (одна з новинок “Видавництва”), “Одна весна в Чорнобилі” Емманюеля Лепажа, “Прибуття” Шона Тена та “Елі і Ґастон” Людовіка Війєна та Селін Дереньокур.

Найголовніше враження — в цьому місті комфортно. Нам. Ми бачили тільки центр і кілька вулиць там, навколо нашого маршруту слідування. Можна відзначити позитив, можна відзначити намагання наситити місто якимись атракціями, місцями, куди хочеться (і куди можна) прийти туристу, але також ти розумієш, що ти переходиш на якусь сусідню до Соборної вуличку і ти губишся, бо ти не розумієш, як люди можуть так ставитись до свого спадку. Вінниця має своє обличчя, але мені видається, що не дуже дбайливо до нього ставляться.

— підсумував знайомство Ілля Стронґовський (якого можна більше почути в 40-му подкасті “Баляндраси”). Сама ж Вінниця теж знайома з його творчим доробком. Легендарні сумки від ще одного започаткованного Іллею бренду “Nevpynno”, які важко не впізнати за унікальними шрифтами (нерідко — авторства самого Стронґовського), я на власні очі неодноразово бачив вулицями Вінниці. Міста, що дійсно має своє обличчя, певну багатошарову ідентичність, в якій точно є місце та (як впевнено казав велетеньский напис у фотозоні) час, щоб читати.