Утнути щось грандіозне ніколи не пізно. Ілля Муромець 33 роки лежав на печі, перш ніж у його житті з’явилася якась осмислена діяльність. Стен Лі у свої 40 вже подумав зав’язати з писаниною й займатися чимось більш приземленим, але все ж наостанок погодився на кількамісячну співпрацю з Marvel, зрештою назавжди змінивши поп-культуру. Бог-Імператор людства 38 тисяч років чекав слушної миті, щоби стати правителем Землі та розпочати створення Імперіуму. А Джордж Міллер, лауреат “Оскара” за мультик про пінгвінчиків, у 67 років зняв найкращий бойовик в історії людства.

“Шалений Макс: Дорога гніву” — фільм, який дуже легко розкласти на прості описові фрази. “Неймовірно круте видовище”, “Ось як треба робити автомобільні погоні”, “Відродження практичних спецефектів у кіно”, “Задля таких стрічок і будують кінотеатри” тощо.

Утім, тут і зараз, 58 місяців після виходу стрічки, треба йти іншим шляхом. Ми живемо у світі, де є “Руйнівник”, “Рейд”, “Суддя Дредд”, “Бейбі Драйвер” і жменька “Місій нездійсненних”. Кожному з цих бойовиків можна годинами співати дифірамби, проте вони все одно бліднуть перед монструозністю “Дороги гніву”, поступаються їй у ледь не кожному своєму аспекті. Справа навіть не у видовищності й вигадливості, а в тому, що Джордж Міллер зміг здобути вкрай рідкісну ачівку – у фільмі, який на 95% складається з практично безперервної екшн-сцени, він зумів показати дивовижний світ, розкрити персонажів і зачепити кілька важливих тем, які зараз особливо сильно резонують із тим, що переживають українці.

А причиною цього є…

ЦЕЙ ФІЛЬМ ПОТРЕБУЄ РЕДАГУВАННЯ

Так, саме той важливий чинник, який по кілька разів згадується на наших стрімах-читаннях українських візуальних новел. І у випадку “Шаленого Макса” одним тільки редагуванням тексту справа не обмежилася.

Це цілком нормальна практика для кіно — знімати більше, ніж тобі треба. Зазвичай режисери під кінець мають на руках десь удвічі більше матеріалу, ніж зрештою потрапляє на екран. У декого часами назбирувалося ще в кілька разів більше відзнятого, ну а про скрупульозність Стенлі Кубрика ходять легенди — щоправда, додаткові кілометри плівки в нього часто складалися з повторних дублів, якими він чучив своїх акторів, поки не досягав бажаного результату.

Коли Джордж Міллер знімав “Дорогу Гніву”, він загалом нафільмував 450 годин матеріалу. 450 годин! І все це потім було втиснуто у 2-годинну стрічку. Тобто у фінальну версію потрапило 0,4% напрацювань, навіть не пів відсотка.

Візьмемо, наприклад, “451° за Фаренгейтом” Рея Бредбері. Це досить короткий роман, усього 46 118 слів. Якщо застосувати до нього “пропорцію Дороги Гніву” й залишити 0,4%, то в ньому лишилося би 184 слова. Звісно, Рей Бредбері був майстром оповідань і знав, як там важливо правильно добирати слова, однак навіть для нього такий обсяг був би чималим творчим викликом.

Редагування — це справа, яка потребує хоробрості, рішучості й чіткого розуміння, чого ти хочеш досягти. А ще повної відсутності жалю до себе й своїх зусиль. Бо в такому разі автор позбувається не лише цілком звичного “жиру”, а вирізає також і хороші, варті чужої уваги шматки. Утім, це робиться для того, щоби залишити тільки найкраще зі зробленого.

“Дорога гніву” — плід ось такого безжалісного редагування. Але воно того варте, бо не лише історія стала максимально елегантним і ефективним механізмом, а й бачене на екрані. Кожен елемент перебуває на своєму місці. Нема нічого зайвого. І нічого не бракує.

Завдяки цьому складно не захоплюватися рівнем продуманості кожного кадру, величчю й грандіозністю сцен, які в чиїхось інших руках стали би цирком у найгіршому значенні слова. *косо дивиться на “Форсаж”* Власне, на відміну від найдорожчого серіалу про Сім’ю, Міллеру завжди вдавалося зробити божевілля на екрані відчутним і достовірним. Ми завжди розуміємо, що відбувається і чому, ми чітко бачимо динамічні сцени, смакуємо кожен кадр, до якого не дотягнулися руки типового голівудського монтажера-епілептика.

І ця продуманість дуже добре спрацювала на історію. Багато хто свого часу здивувався через зміщення фокусу з Макса на Імператрицю Фуріосу, вчинки якої якраз-таки розганяють сюжет і зрештою захоплюють самого Макса. Здивувався, але не скаржився, бо кожен персонаж тут перебуває на своєму місці. Міллер задумував цей фільм як історію про двох воїнів дороги, які зустрічаються, борються, а потім об’єднують зусилля, постійно відтіняючи й доповнюючи одне одного.

МАЙСТЕР-КЛАС ДЛЯ DISNEY І AMAZON

У час, коли Голлівуд під прикриттям возвеличення насправді руйнує яскравих і продуманих жіночих персонажів, постійно підсуваючи картонних Мері Сью з причепленими балонами жовчі, яка постійно бризкає довкола (дякуємо, Disney), особливо добре розумієш, як же майстерно Міллер упорався з цим у “Дорозі гніву”.

Фуріоса у виконанні Терон — це жіночий персонаж здорової людини, гідна наступниця Сари Коннор, Еллен Ріплі й Ксени. На контрасті з нею ми бачимо наложниць Несмертена Джо. Вони уособлюють чистоту, життя й майбутнє цієї проклятої пустелі, але разом із тим виявляють хоробрість і готові затуляти одна одну тілами, аби тільки не бути інкубаторами для спадкоємців Несмертена.

Ще в перших фільмах циклу  Міллер не соромився показувати жінок і як домогосподарок (дружина Макса) і як жертв (передусім, зґвалтувань), і як войовниць (поселенка в другій частині, глава племені в третій), і як лідерок (Тітонька Ентіті). У “Дорозі гніву” режисер просто тисне на цю педаль до максимуму, але все одно це не виглядає чимось силуваним і чужорідним.

І найсмішніше те, що об’єктивація жінок тут зведена в абсолют – їх доять (буквально), тримають у ланцюгах заради сексу й розпліднення. Виглядає не надто феміністично, але потрібно це Міллеру лише для того, щоби показати: навіть у світі, де права якоїсь групи перестали існувати, ці люди все одно здатні відвоювати свою свободу, гідність й змогу побудувати для себе щасливе життя. Та ж Фуріоса зрештою дослужилася до позиції шанованої воєначальниці.

Неважливо, хто ти — гарна жінка, негарна жінка, стара жінка, маленький хлопчик, чорношкірий, ґей, карлик, фанатик із промитими мізками та понівеченим радіацією тілом — ти вільний сам вибирати свою долю. Навіть у світі, що скотився в пекло, де біль став нормою життя, все одно є місце для милосердя, самопожертви й сподівання на світле майбуття.

НАДІЯ — ЦЕ ПАСТКА

По інший бік у нас є Макс. Макс, який завжди був цікавим персонажем, однак зараз сприймається дещо по-іншому. Бо ж найважливішою рисою Макса є не його водійська майстерність, не бійцівські уміння і не показова крутизна. Найцікавіше в ньому те, що він малодушний мудак. Герой, який уперто відмовляється робити щось геройське.

Макс не “шалений”. Навпаки, він — єдина тверезомисляча людина у цьому царстві божевільних, диваків і безумців. У цьому химерному, гротескному світі він є геть чужим, бо поводить себе як… ми.

Фраза Макса “Надія — це пастка” розкриває його власне прокляття. Щоразу він цілком розважливо обирає найбезпечніші для власної шкури варіанти — втекти, не вплутуватися чи проходити повз стражденних… і постійно розплачується за це. Справжня його пастка — зневіра. Саме те, що він опустив руки й відмовився від надії та боротьби, стало причиною його поневірянь.

Макс — не захисник своєї спільноти, яким його хотів бачити Ґус у першому фільмі, не добрий самаритянин, який був потрібен поселенцям у другому фільмі, і не Мойсей, здатний відвести дітей у кращий світ, яким його представляло плем’я у третій стрічці.

У кожному з фільмів старої трилогії Макс намагається ухилитися від допомоги іншим, від того, щоби вчинити, як слід. Не тільки від власне героїчних діянь, але й навіть від обов’язку захищати безпеку інших, який він узяв на себе при вступі до поліції.

У трилогії Міллер не загострює увагу, що Макс відчуває через це. Він ще не перетворився на бездушну машину остаточно — ми все ж бачимо проблиски співчуття чи героїзму, але не більше. Так, наприкінці кожної з історій Макс таки вчиняє по совісті, але не з власної волі — це стається тільки тоді, коли життя притисло його до стінки й іншого вибору вже не залишається.

Головним героєм стає не той, хто найбільше геройствує або краще стріляє — ми дивимося на Макса тому, що це все ще історія про демонів минулого, зламаність, спроби спокути й переродження.

Зважаючи на такі пріоритети, безглуздо припускати, що режисер натякав на те, що Несмертен – це буквально Ґус, Пальцеріз чи Лорд Здоровило. Швидше, Міллер висловлює більш загальну думку – про те, що всі злодії Макса – це його демони, один і той же кошмар, який переслідує його після того, як він зрікся Гуса і втік (у першому фільмі, побачивши понівеченого пожежею напарника, Макс сказав : “Те, що там лежить – це не Гус, не може бути Гусом”)

Почуття провини Макса раз по раз повертається в тому самому образі, щоб мучити його. Але водночас – і давати новий шанс на спокуту.

ПРАВО НА СПОКУТУ

Лише у четвертому фільмі ці речі нарешті промовляються відкрито. Нам вперше відкриваються видіння Макса – його переслідують привиди людей, яких він не зміг урятувати. Знайомих осіб у цих видіннях немає, хіба що дитина могла бути загиблим немовлям Макса, який виріс у його уяві.

Але скоріше це справді абсолютно нові жертви байдужості Макса, яких ми не бачили у фільмах. Так Міллер міг підкреслити, що своєю бездіяльністю Макс занапастив ще більше народу, ніж нам було відомо.

Саме слово “спокута” тут теж говориться вперше. Фуріоза теж шукає її, хоча ми і не знаємо, що саме вона накоїла, щоб відчувати провину, подібно до Макса.

У «Воїні дороги», в якому Макс вимовляє лише 16 реплік, були інші, хто сказав усе важливе за нього – ключове для розуміння франшизи.

І в цьому урагані занепаду звичайні люди зазнавали поразки та гинули. Такі, як Макс, воїн Макс. Під рев моторів він втратив все… від людини залишилася лише оболонка… решта вигоріла без сліду. Людина переслідувана демонами з минулого. Людина, яка пішла в пустелю. Саме тут, у цій дикій глушині, він навчився жити заново.

Всі люди, що оточують Макса, герої набагато більше, ніж він сам. Вони самовідданіші, великодушніші і готові боротися за свої ідеали, навіть ризикуючи всім, що залишилося. Гус, Паппагалло, Капітан Ког, ватажок племені дітей, Фуріоза і купа другорядних персонажів.

Унікальна особливість історії Шаленого Макса в тому, що його роль не в тому, щоб бути рольовою моделлю, виглядати круто, рятувати світ. Його роль – бути найнаочнішим продуктом цього жорстокого світу – звичайною людиною, якої страждання перетворили на байдужу худобу, яка дбає лише про своє виживання.

Його совість і бажання допомагати нужденним ще не зовсім мертві, він не став лиходієм чи ходячим трупом, але щоразу їх не вистачає для того, щоб зробити правильний вибір і зробити його вчасно. У цьому його трагедія та його цінність, через яку саме він був і залишається центральним персонажем квадрології, та «Дороги гніву» у тому числі.

Щоразу Макс вирішує допомогти людям занадто пізно, йому вдається врятувати когось, але він неминуче залишається один. Люди, які прагнуть прекрасного майбуття / обіцяної землі потрапляють туди завдяки йому, але без нього.

У другому фільмі він відволікає увагу, доки поселенці їдуть в інший бік. У третьому – розчищає шлях дітям, що відлітають. У четвертому він уперше не залишається позаду вимушено, але все одно йде, розчиняючись у натовпі, і цей момент пробирає до мурашок.

Макс нарешті отримав шанс на своє світле майбуття, але все одно пішов. Демони все ще йдуть за ним, він не відчуває спокути і не може дозволити собі цей рай (найближче до раю, що може бути в цьому світі).

Зате ми можемо. І всюдисуще “буде гірше” не повинно спиняти нас від того, щоби ми вперто билися головою об лід і лупали сю скалу, поки не зможемо впевнено сказати:

Стало краще.