Якось одного негожого вечора пішла я на “50 відтінків сірого” в кіно. Не з власної волі, звісно, зате якби відмовилась, то не побачила б постер концерту “Володар перснів” львівського Cantabile Orchestra і могла пропустити це дійство. Що ж, заради такого і висидіти 2-годинний фестиваль нудьги не шкода.

Звісно, одразу ж біжу по квитки. Як таке пропустити? Шикарний Cantabile Orchestra в столиці гратиме музику з “Володаря перснів” та ще й у величезній залі “Київської Русі”.

Отже, настав вечір концерту (22 березня). В метро мимохіть помічаю поміж себе людей, які теж туди їдуть. Ось троє хлопців поруч обговорюють фільми трилогії. Попереду — дівчина, з-під волосся якої визирають сплетені з тонкого дроту ельфійські вушка. На виході з метро пан і пані з’ясовують, як дістатися до “Київської Русі”.

У залі кінотеатру насправді багато людей. На правду, навіть я не чекала такого ажіотажу. Люди різного віку й вигляду. Літні пані, бородаті дядьки в футболках з назвами метал-гуртів, юнацтво і навіть школярі.

З такої урочистої нагоди кінотеатр на вечір припинив бути кінотеатром. Ті, хто звик у кіно одразу бігти по смаколики, розчаровано йдуть від каси ні з чим. Хтось ще намагається купити поп-корн. Касир вперто хитає головою і вкотре обурюється:

– Через 15 хвилин запускатимуть. З поп-корном не можна. Це ж концерт!

За хвилин 10 починають запускати досередини. Стара добра”Київська Русь”. Скільки пар я тут прогуляла. Одразу аж радість бере за Cantabile Orchestra. Нарешті вони виступатимуть не в якійсь актовій залі, а у великому просторому місці та ще й з величезним екраном.

Прямую на своє місце. Мої сусіди виявилися ровесниками героїв “Південного парку”. Зізнатися, навіть не підозрювала, що серед фанатів “Володаря перснів” трапляються діти. На мій величезний подив, вони не шуміли, не шаруділи обгортками від цукерок і не штурхали одне одного, як це зазвичай роблять діти на концертах.

І ось подорож до Середзем’я почалася. Приємно було знову повернутися до Ширу, а з нього помандрувати разом з героями до Рівенделлу й до самої Фатум-гори у Мордорі. Вкотре пройти стежками, дорогами й рівнинами, перейти Карадрас, перепливти Андуїн. Атмосферу присутності створювали фрагменти фільмів на великому екрані й вірші та цитати з книг. Їх дуже виразно читав диктор Олекса Мельник. Ще виразніше коментували кожну репліку затяті толкіністи позаду мене. Як тільки читець говорив щось на кшталт “ІсілдУр”, по ряду проносилося тихе роздратоване: “ІсІлдур, б…!”

Задумка поділити концерт на 3 частини за стрічками і виконувати композиції у хронологічній послідовності — дуже вдала. Оркестр неначе розповідав цілісну історію. Наче в старі часи, коли кіно було німим і кожен фільм супроводжувала жива музика.

Прозвучало “Пророцтво”, ми відпочили в Ширі під “Про Гобітів”, мало не попалися “Чорному вершнику”, пробіглися по “Мосту Казад-Дума”, зустріли “Вершників Рогану”, бачили “Останній марш ентів”, дісталися “Мінас-Морґула” й “Мінас-Тіріта”, не стримали сліз під “Намісника Ґондора”, “Вечірня зоря” розвіяла морок “Лігва Шелоби”, ми виграли “Битву на Пеленнорських полях”, на власні очі бачили “Повернення короля”, а потім, коли прийшла пора прощатися, вирушили “На Захід”. Наприкінці, щоб нагадати, з чого ми почали цю путь, Cantabile Orchestra на біс повторили “Марш Ентів”.

Усі мелодії звучали прекрасно, але був один момент, який запам’ятається мені надовго. Коли на екрані з’явилися кадри одруження скромного, вірного Сема Ґемджі, зала від захвату вибухнула такими оваціями, що, думаю, всім стало ясно, хто справжній герой цієї історії.

Фото позичені звідси — relax.com.ua