Марафон безкоштовної класики фільмів жахів від Universal Pictures, який розпочався минулими вихідними дає вам змогу ще тиждень, до 23 січня, доторкнутися до скарбниці не лише кінематографічного горору, а одного з перших великих кіновсесвітів. У цій статті ми коротко пройдемося по історії серії і зазначимо, на що саме можна звернути увагу при перегляді класики, щоб отримати більше задоволення.

Трохи історії

Хоча класичну серію фільмів жахів від Universal нерозривно пов’язують з успіхом “Дракули” (Dracula) і “Франкенштейна” (Frankenstein), мова про яких піде трохи згодом, її коріння значно старіше за два цих фільми. Навіть якщо не враховувати, що перший фільм жахів (екранізацію “Дивної історії Доктора Джекілла та Містера Гайда”) майбутня студія Universal випустила у 1913 році, є щонайменше два фільми, без яких класичного трафарету просто не існувало б.

А самих цих фільмів не існувало би без імені, яке стало легендарним одразу в декількох напрямках кіновиробництва. Леонідас Френк Чейні, більш відомий як Лон Чейні, був не лише чудовим актором, а ще й сам займався дизайном власних гриму та костюмів, робив каскадерські трюки і був режисером. Новатор у напрямку спеціального гриму (і трохи мазохіст, через що окремі трюки складно повторити й досі), Чейні придумав і вперше використав цілий набір трюків, які докорінно міняли його зовнішність.

Саме співпраця з Universal і продюсером Карлом Леммле є ймовірною вершиною творчості Чейні, який зіграв у фільмах студії Квазімодо у “Горбані з Нотр-Даму” (The Hunchback of Notre-Dame, 1923) і Еріка у “Привиді опери” (The Phantom of the Opera, 1925). Якщо перший мав лише певні елементи жахів (хоча за оригінальним романом Віктора Ґюго не складно зробити щось дуже страшне), то другий справляв на тогочасного глядача враження, яке зараз складно буде з чимось порівняти і не лише тим, що у фільмі була одна повністтю кольорова сцена (зроблена експериментальною тоді системою Technicolor). Зовнішній вигляд Привида, який Чейні досить досконально відтворив по описах з оригінального роману Ґастона Леру, досі виглядає, як щось із нічних жахів.

Слід зазначити, що обидва фільми (окрім окремих реставрованих варіантів) ввадажаються суспільним надбанням, тож їх можна цілком легально подивитись на YouTube, де викладено по декілька копій.

Якщо пригледітись, то у фільмах можна помітити перші випадкові перетини: декорацію Собору Паризької Богоматері було повторно використано у “Привиді”, дія якого теж відбувається у Парижі. Поступово такі нюанси режисери серії стали вставляти у фільми вже цілком обдумано. Загалом певним чином пов’язані між собою приблизно 130 фільмів Universal з 1920-х по 1960-ті рр., хоча найбільш класичний “кістяк” становлять від 43 до 67 фільмів. З них на каналі Fear у безкоштовному доступі будуть сім і першим іде…

Дракула

Ім’я Графа Дракули в уявленні багатьох людей пов’язано саме з верісєю від Universal Pictures. Лону Чейні пропонували зіграти головного вампіра усіх часів та народів, але зрештою роль дістался людині, яка вже відшліфувала цей образ у театрі. Бела Луґоші став еталоном, на який рівнялися фактично всі актори як у цій ролі, так і просто створюючи аналогічні образи. Скажімо, Ентоні Гопкінс саме у Дракули Лугоші взяв звичку майже не кліпати очима в кадрі.

Є у фільмі й елементи “Привида опери”: цього разу Universal трохи зекономили, використавши повторно декорації власне оперного театру і навіть декілька незначних кадрів, у ньому вже відзнятих.

Франкенштейн

Ситуація з Чейні приблизно повторилася з Луґоші: він міг би зіграти Чудовисько Франкенштейна, але відзняті проби було забраковано студією і вони знайшли іншого актора на цю роль. Вільям Генрі Пратт став відомий всьому світу під псевдонімом Борис Карлофф, а його варіант чудовиська з моторошним гримом Джека Пірса закарбувався як зразок у колективній свідомості, хоча за описами оригінального роману Мері Шеллі у чудовиська не було ані характерної квадратної голови, ані болтів у шиї, ані власне електричної реанімації. Усе це, як і репліка “Воно живе!” (It’s alive!) — заслуга легендарного постановника Джеймса Вейла, який розгледів у готичній історії можливість розказати дещо більше, а трохи згодом розвинув цю тему ще далі.

Хоч у “Франкенштейні” і нема Луґоші, але станом на два фільми легко помітити, що Universal нерідко використовували тих самих акторів. Наприклад, одразу дві ролі тут грає Ван Гелсінґ з “Дракули” Едвард Ван Слоун, а виконавець ролі Ренфілда з того ж фільму, Двайт Фрай, у “Франкенштейні” став хрестоматійним помічником-горбанем (знову-таки надбання кіноверсії). В першому фільмі його, до речі, звуть Фріц, а не Ігор. Цей персонаж у виконанні якраз-таки Бели Луґоші вперше з’являється у “Сині Франкенштейна” (Son of Frankenstein, 1939) і, до речі, технічно не є горбанем — у нього просто зламана шия.

Мумія

Якщо “Дракула” і “Франкенштейн” мали по собі відомі та вже випробувані в кіно і на театральному помості першоджерела, то невдовзі Universal почали експериментувати з власним матеріалом. Відносно, звісно, бо якщо пригледітись до сюжету “Мумії”, легко віднайти у ньому все того ж “Дракулу”, але… Нащо це робити, якщо класичному фільму давно вже не потрібно нічого доводити, а моторошний погляд Імхотепа у виконанні Карлоффа складає достойну конкуренцію володарю темряви Луґоші?..

З усіх класичних фільмів серії саме “Мумія” отримала найбільше рімейків та сіквелів. Нашому глядачеві одазу ж згадається версія 1999 року, з якою в оригіналу 1932 року не так багато спільного, як може здатися на перший погляд. Найбільш кричуща різниця, звісно, в атмосфері.

Невидимець

Після “Франкенштейна” Джеймс Вейл і Борис Карлофф зробили для Universal комедію жахів  “Старий темний будинок” (The Old Dark House, 1932), але грати Людину-Невидимку у режисера Карлофф не зголосився, бо його не влаштовували ні гонорар, ані той факт, що більшу частину фільму актора просто не було б видно (з очевидних причин).

Це знову відкрило дорогу новій зірці: актора Клода Рейнса продюсери запросили грати невидимого лиходія, коли… почули його потужний і унікальний голос з іншої кімнати, де актор проходив проби на зовсім інший фільм. Хоча Рейнса дійсно не видно переважно більшу частину фільма (Ґріффін то повністю вкритий бинтами, то власне невидимй), за досить проривними на 1933 рік спецефектами на знімальному майданчику дійсно був він, давши Невидимцю не лише унікальний голос, але й не менш неповторну жестикуляцію.

Цікаво, що “Невидимець” є одним з найбільш умовно кривавих фільмів серії, де гинуть щонайменше 122 (!) людини. Для порівняння, досить камерний рімейк 2020 року (який був одним з останніх фільмів, що нормально вийшов у кінотеатрах до карантину) має лише 5 залізно підтверджених смертей.

Наречена Франкенштейна

Після низки успішних фільмів Джеймсові Вейлу було видано карт-бланш і значно більшу творчу свободу в прямому продовженні фільму 1931 року. І це спрацювало для всіх, бо фільм і зараз пам’ятають, як один із найкращих сіквелів всіх часів і народів, який подекуди перевершує оригінальний фільм. Додавши у залишки першоджерельної книжки фірмовий чорний гумор, якого було багато в “Старому темному будинку” і “Невидимцеві”, Вейл несвідомо зробив цілу тенденцію яка зберігається й досі — “Наречена [когось]” стало одним із розповсюджених у горорі типів продовження.

Цікаво, що це чи не єдиний фільм у серії де є пролог у нашому світі, в якому Мері Шеллі ділиться своїми ідеями щодо роману “Франкенштейн, або сучасний Прометей” з лордом Байроном та чоловіком, Персі Бішем Шеллі. Грає письменницю Ельза Ланчестер, яка заодно виконує у фільмі роль власне Нареченої, одна лише зачіска якої стала культовим елементом і торговельною маркою Universal.

Людина-вовк

Крейтон Талл Чейні обрав сценічний псевдонім на честь батька, ставши Лоном Чейні-мол. Майже все життя Чейні-молодший намагався вийти з батькової тіні та якоюсь мірою йому це вдалося саме з цим фільмом 1941 р. По-перше, стрічка стала еталоном того, як саме потрібно зображувати перевертнів у кіно, ще й додавши елементів, яких в оригінальних міфологічних сполуках нема (Курт Сьодмак, сценарист фільму, власноруч придумав вірша, який зараз кому тільки не приписують). По-друге, той факт, що Лон Чейні-молодший не губиться на тлі також пристуніх у фільмі Клода Рейнса і Бели Луґоші, каже багато про що.

Цікаво, що Лон Чейні-мол. став єдиним, хто “провів” свого персонажа — трагічного перевертня Лоуренса Талбота — крізь усі продовження-кросовери, яких було чотири. Він також встиг зіграти і всіх інших класичних монстрів у різних фільмах — чудовисько Франкенштейна, Дракулу (у фільмі “Син Дракули”, де ніщо не свідчить про те що місцевий Дракула дійсно син того, якого грав Луґоші) і Мумію (хоча у сіквелах на зміну Імхотепу прийшов інший мумфікований на ім’я Харіс).

Еббот і Костелло зустрічають Франкенштейна

Ця стрічка стала останнім з основних кросоверів Universal, яких було всього чотири (до того встигли вийти “Франкенштейн зустрічає Людину-Вовка”, “Дім Франкенштейна” і “Дім Дракули”). Хоча цього разу монстрам було протиставлено зоряний комічний дует з Бада Еббота і Лу Костелло, це не позначилось на тому, що десь наполовину ця стрічка все-таки є серйозним горором. Цьому неабияк сприяє той факт, що до своїх зоряних ролей повернулися Лон Чейні-мол. і Бела Луґоші, а всі вбивства у фільмі сприймаються як справжні. Саме останній факт вразив у 1970-х рр. майбутнього голівудського самородка Квентіна Тарантіно, у якого цей фільм і досі є в переліку улюблених.

Є у фільмі ще й дуже цікаве камео, яке ще більше натякає на єдиний всесвіт, але спойлерити його ми все ж не будемо. Все-таки, є ще чим здивувати і фільму 1948 року. Та й всім іншим фільмам у добірці, чесно кажучи. Класика вона така.