Це був неймовірний рік.

Та що вже там, один із найкращих в історії ігротворення. Так, нам його намагалися зіпсувати: запихали лутбокси у кожну можливу дірку, ставили хрести на очікуваних проектах і навіть цілий студіях, підсували напівсирі проекти за повною ціною та витирали ноги об вірних фанів, вивалюючи на них відверто убогі сиквели очікуваних ігор.

Та на один такий негаразд припадало значно більше позитиву. Ми отримали нову і життєздатну консоль. На ринку знову з’явилося місце для ігор середнього класу. Окремі видавці продовжують вкладати чималі гроші у створення великих самітних ігор. На ПК щоразу активніше з’являються перевидання якісних японських ігор, що дозволяє розширювати свій ігровий світогляд.

Ну і найголовніше — цьогоріч вийшло як ніколи багато воістину прекрасних ігор. Звісно, десь переможці були цілком очевидні, а десь довелося тижнями ламати голову над нашим обранцем. Отож, пані та панове, готуйте долоні для оплесків чи гнилі помідори для прицільного метання в редакцію — настав час назвати найкращі ігри року за версією порталу PlayUA.

Wolfenstein II має неабияк влучний підзаголовок. Ця гра велетом височіє над іншими стрілянками року, що дозволяє їй першою бачити, куди слід рухатися. Half-Life 2, Halo: Reach, Wolfenstein: The New Order i DOOM зробили в жанрі все, що можна було.

Саме тому Wolfenstein II — не зовсім шутер. Гра зробила разючий поступ у бік immersive sim (недарма ж у ході розробки Machine Games часто зверталася по консультації до хлопців з Arkane), ще більше розширила рівні та розв’язала гравцям руки. Звісно, винятково шутерні епізоди нікуди не зникли, але їх за межами можна грати так, що перестрілок буде менше, ніж у першій частині.

Попри розширення арсеналу, багатшу модифікацію зброї та можливості брати в кожну руку різну зброю, найбільшого розвитку зазнала історія. Режисура, сценарій і робота з персонажами зробили такий солідний стрибок, що мимоволі ловиш себе на думці “Я хочу, щоби так само круто робили в кіно”. Wolfenstein II не шкодує контрасту й чорного гумору, бо лише показово перегнувши палицю і відверто вдарившись в абсурд, можна зачіпати особливо гострі теми, які на превеликий подив виявилися як ніколи актуальними.

Wolfenstein II — це крута кіношна історія і міцнючий шутер, найкращі та найнапруженіші моменти якого відбуваються тоді, коли ніхто не стріляє.

Вибір спільноти: Wolfenstein II: The New Colossus

Nier: Automata — це обман.

Гру посилено рекламували через дупу й цицьки 2В, але насправді це гуманістична притча, від якої Девід Кейдж мав би вчинити самогубство, чи бодай закінчити кар’єру. Уся зав’язки гри також виявляється обманом, 2В — не головна героїня, а пройшовши гру, ви її насправді не пройшли навіть на половину. Алкоголік Йоко Таро за одну гру зробив більше мозкошпеків і пробивань четвертої стіни, ніж уславлений Хідео Коджіма за всю свою кар’єру.

Власне, упродовж першої години Nier: Automata непомітно готує вас до всього цього обману. Вона починається як скрол-шутер, потім ситуація дещо змінюється — і в нас уже bullet-hell, де вороги тиснуть з усіх боків. За лічені хвилини гра стає двовимірним слешером, потім тривимірним, а за мить узагалі на півхвилини перетворюється на недострілянку від третьої особи. Це постійне жонглювання перспективою, площинами руху та бойовими ситуаціями з одного боку освіжає та урізноманітнює ігролад, з іншого — готує гравця до того, в цій грі мінливим може бути все. Так воно і є.

Nier: Automata володіє доволі рідкісною для сучасного ігротворення рисою — вона вміє дивувати. Вона робить це на шляху до кожної зі своїх 26 кінцівок, а у проміжках між цими митями дарує нам традиційно видовищний і елегантний екшн від Platinum Games.

Вибір спільноти: Nier: Automata

What remains of Edith Finch цього року зазнала шаленого (і цілком заслуженого) успіху, проте є одна пригодницька гра, про яку говорили значно менше, а її ігрова та художня цінність виявилася вищою. Кікстартерівський довгобуд Night in the Woods здавався миленькою і миловидною тиць-клац пригодою про звірят, яку можна пройти за один вечір.

Втім, на виході ми отримали геть іншу гру — довготривалу, серйозну і напрочуд багату контентом. Причому все це добро в принципі неможливо все побачити за одне проходження. Маленьке містечко містечко Поссум-Спрінґс живе окремо від вас, тому нічого дивуватися втраченим можливостям. Піти на репетицію гурту чи полазити зайвий раз по дахах, сходити на роботу до колишнього однокласника, напитися зі знайомою чи піти надвечір гуляти до лісу — обравши щось одне, ви ризикуєте втратити іншу міні-розповідь.

Night in the Woods є і меланхолійною, і таємничою, і шаленою, і моторошною, і гнітючою, і оптимістичною. Це історія про невдачі, розчарування, психози, кохання, музику, надію, культи, іншопланетян, молодість, викрадення, федеральні спецслужби, шахтарство… і ще багато всього іншого. Та найголовніше — це розповідь про людей, хай дійовими особами тут виступають звірятка.

Вибір спільноти: Little Nightmares / Observer

Суть гонкових ігор — хто би міг подумати? — це перегони. Найкращі перегони — це не вжухання віртуальних водіїв, а змагання з іншими іншими. І тут Gran Turismo: Sport вчиняє справжню реформу в мультиплеєрі гонкових ігор.

Забудьте про лобі, довготривалі очікування та сумнівний зв’язок. Відтепер усі змагання проводяться самим розробником. Ось офіційні сервери і календар змагань. Приходьте, реєструйтеся, пройдіть кваліфікацію та змагайтеся. А наприкінці сезону найкращі перегоничі отримають справжні кубки та право здобути ліцензію автогонщика.

Gran Turismo Sport дорікали за нульовий поступ, відсутність нормальної кампанії та фактичну обрізаність й неповноцінність. Та от нюанс: вона і не претендувала на звання сьомої частини. Так, це гра від людей, котрі кохаються в автомобілях, однак сама вона не навчить вас кермувати чи любити авто — для цього є Gran Turismo 5.

Це цілком окрема і самодостатня гра з чітким фокусом — раз і назавжди змінити мультиплеєр у гонкових іграх. Навести лад у змаганнях, виховати спільноту, яка поважатиме суперників та ганятиме максимально безпечно, і стати нарешті для перегоничів-ентузіастів проміжною ланкою між віртуальним кермуванням та реальним автоспортом — ось завдання, які ставить перед собою Gran Turismo Sport. І повністю їх виконує.

Вибір спільноти: Dirt 4

Що би там кому не здавалося, Свен Вінке не продав душу дияволу, а до останньої краплі вклав її в Divinity: Original Sin 2. Після стріхозривальної першої частини, здавалося, можна було спинити коней, проте Larian Studios вже у поліпшеному виданні показали, що в них на руках ще повно козирів, одним із яких став Кріс Авеллон в якості сценариста.

Divinity: Original Sin 2 не стримує себе. Справа тут не лише в конструкторі заклять, бесідах з тваринами, любові до фізики, практичній некромантії та найбожевільнішим способам взаємодії з ігровим світом. Яскравість і притаманний серії Divinity комізм не заважає грі длубати й серйозніші теми. І не у звичному дитсадковому ключі “расизм/шовінізм/***-ізм — це погано”, а зі значно боліснішим тлом. Як пояснити збожеволілій матері, що її донька не загубилася, а давно вже мертва? Що порадити молодому лицарю — поставити свої кар’єру та життя під загрозу задля сумнівного благородства чи опустити голову і далі займатися безчесною справою?

Divinity: Original Sin 2 — це не просто рольова гра року, це найвища точка розвитку жанру станом на сьогодні. Так, є аспекти, де Planescape: Torment досі попереду, проте в цілому друга ДОСя є тим проектом, на який тепер слід рівнятись ролівкам.

Вибір спільноти: Divinity: Original Sin 2

2017-ий подарував нам таку соковиту в’язку файтингів, що вперше за кілька років конкуренція виявилася достатньо високою для повернення окремої номінації. Спершу гадалося, що останнє слово буде за For Honor чи Absolver, які принесли чимало нового у віртуальні двобої. Втім, на старті їм обом бракувало певної довершеності  базового задуму, а потім розробники обирали дещо інший вектор розвитку.

А от Injustice 2 зі старту була повноцінною грою, максимально набитою якісним вмістом. Ед Бун і компанія знову беруть і кажуть усім “Дивіться, як треба, хлопчики”. Згодні, в окремих аспектах — глибині бойової системи та організації мультиплеєру — Injustice 2 поступається Tekken 7, проте це так, плями на сонці. Решта ж усього виконана на якомусь недосяжному рівні. Розробники уже вчетверте перевершують самі себе в плані сюжетної кампанії, яка виявилася кращою за всі фільми кіновсесвіту DC разом узяті, та й своїм хронометражем (5-7 годин на одне проходження, а їх передбачено щонайменше два) уже тягне на повноцінну гру. А ще ж є звична аркада зі своїми міні-історіями для кожного бійця, режим бойової симуляції, мультиплеєр і просто монструозний режим “Мультивсесвіту”, у якому можна сидіти безвилазно сотні годин.

Жанр файтингів є хоч і популярним, але не аж таким масовим, як би хотілося. Більшість серій орієнтовані на вже доволі вмілих гравців і не надто дбають про залучення новачків. А от Injustice 2 може, вміє і хоче бути вашим першим файтингом.

Вибір спільноти: Injustice 2

Коли на горизонті не майорять проекти Сіда Маєра, обирати стратегію року стає значно цікавіше. Втім, у запеклому протистоянні Total War: Warhammer II та Mario + Rabbids Kingdom Battle переможця визначила одна проста на словах, проте визначальна для всього жанру річ.

TWW 2 — рафінований сиквел, де “все те ж саме, тільки більше”, ну і з поправкою на появу нових рас. Втім, інколи більшого й не треба. Перша частина була хай і омріяним, та все ж експериментом Creative Assembly, якій довелося багато в чому відійти від звичного укладу своїх історичних стратегій. Натомість Total War: Warhammer II — значно доладніша гра з купою поліпшень, вимогливіша до ветеранів та привітніша до новачків. Так, раси вже перестали настільки радикально відрізнятися одна від одної, проте все одно самобутності нікому не бракує і тутешня кампанія однозначно заслуговує чотирьох проходжень.

Втім, найвагомішим аргументом перемоги TWW2 є кампанія Mortal Empires. Для тих, хто не в курсі: розробники об’єднали мапи з оригіналу й сиквелу та влаштували там масштабне протистояння 117 (!!!) фракцій. Це водночас і гідна спокута за ефекти крові-розчленування (які вдруге нам продають окремо), і подяка власникам обох частин, і в принципі здійснення найвологіших фантазій кожного любителя стратегій.

Вибір спільноти: Total War: Warhammer II

2017 рік виявився щедрим на гідні доповнення. Не просто додаткові шматки контенту, а повноцінні розширення, які пропонували гравцям гори нових речей. Найприємнішими з доповнень є ті, після яких думаєш “Трясця, як же я взагалі раніше грав без цих можливостей”. І War of the Chosen змушує повторювати це частіше, ніж інші.

Як уже було сказано неодноразово, War of the Chosen — це повноцінна ХСОМ 3, яку перетворили на масштабне доповнення лише тому, що розробники поки не змогли вигадати під ці матеріали геть нове сюжетне оформлення.  Тож нас чекає та ж сама історія партизансько-терористичного угруповання, просто у півтора рази довша та вдвічі багатша можливостями.

Нам підвезли нові шляхи взаємодії бійців, три союзних спілки, нові мапи, типи місій, звичайних ворогів, ну і вже згаданих у заголовку Обраних — трійцю особливо небезпечних прибульців, які переслідуватимуть нас по всьому світу, радикально підвищуючи складність першої половини гри (і полегшуючи другу завдяки потужній зброї, що ми заберемо з трупів Обраних).

Та найголовніше, що Firaxis хай поки невпевнено, але все ж почала говорити про те, що в ХСОМ 2 ми все ж граємо за терористів. Випуски новин наприкінці кожної місії показуватимуть, як саме виставлятимуть наші дії для мирного населення та які наслідки вони матимуть для нього. А фотобудка, де можна сфотографувати загін після успішної операції — це фактично пропаганда нашої діяльності, тож не дивуйтеся, що згодом зроблені вами плакати висітимуть на стінах будинків.

Firaxis укотре  викотила мегадоповнення, яке і оригінальну гру переосмислює, і обставляє повноцінні ігри конкурентів у кількості контенту. Тепер лишається сподіватися, що ХСОМ 3 перевершить багатства XCOM 2 + War of The Chosen.

Вибір спільноти: XCOM: War of the Chosen

Перевидавати ігри можна по-різному. Хтось просто підтягує графіку під сучасні роздільності. Хтось заодно докидає усі доповнення в один пакунок. Треті розробники до вже переліченого додають і ряд ігроладних зручностей, котрих бракувало раніше. А ще є розробники, яким не шкода часу і сил, щоби максимально осучаснити гру і дати змогу гравцям всього лише натиском однієї кнопки перенестися назад у минуле.

Цьогоріч подібним підходом могли похвалитися лише перевидання Full Throttle і StarCraft, проте якщо вже обирати когось одного, то наш голос іде у скарбничку StarCraft. Крім власне переробленої графіки, контентної повноти та дрібних ігроладних правок, StarCraft: Remastered може похвалитися повною мережевою сумісністю з оригінальною грою. І в цьому випадку це чи не найважливіша чеснота цього перевидання.

До всього, StarCraft: Remastered встановлює мінімальну планку якості для перевидань інших двох культових ігор Blizzard — Diablo II i Warcraft III. Там теж буде і оновлена графіка, і поліпшений інтерфейс, і робочий мультиплеєр — інакше кажучи, усе необхідне для другої молодості цих ігор.

Вибір спільноти: StarCraft: Remastered

Щоби тебе щось сильно розчарувало, ця ж сама річ повинна тебе спершу чимось зачарувати. От не став Бенуа Сокаль підманювати людей фальшивими трейлерами та солодкими обіцянками — і Syberia 3 стала просто лайняною грою, а не катастрофічним розчаруванням.

Інша річ — Destiny 2. Тут вам і полум’яні промови, і сяючі очі розробників, і соковиті трейлери. На від Mass Effect чи NFS, які останніх років 5 рухались униз, Destiny зазнала висхідного руху —  розрекламований кавелдик вдалося перетворити на цілком пристойний продукт.

Такою ж є і Destiny 2, але тільки перших 3-4 години. Потім гра робить крок назад і перетворюється на себе трирічної давності. Втім, перше позитивне враження виявилося настільки сильним і приємним — а ще ж є прекрасні впродовж усієї гри музика, художня робота та власне стрільба — , що ти продовжуєш чекати. Це нагадує ту ситуацію, коли відразу після медового місяця чоловік спивається і щоденно лупцює свою дружину, а вона не йде і крізь сльози каже: “Я вірю, він виправиться і стане таким, як я раніше”. І ти теж такий віриш, граєш, а потім — бац! — і усвідомлюєш, в якій позі ти провів понад сотню годин.

Студія Bungie за три місяці розгубила напрацьований роками кредит довіри і зазнала репутаційних втрат більших, ніж EA за 5 років. Жадібність, ошуканство, свинське ставлення до гравців і дивне небажання вирішувати проблеми у такий кризовий для компанії час призвели до того, що якщо весною Destiny 2 не зазнає зміни курсу, то спільнота просто поставить на цій грі хрест.

Вибір спільноти: Mass Effect: Andromeda

Безумовно, GTA Online, Killing Floor 2, League of Legends, Rocket Leaguе і Path of Exile за цей рік непогано так обросли новим контентом та ігроладними поліпшеннями. Проте всі їхні здобутки бліднуть на тлі двох ігор, які в 2017-му пережили приголомшливий злет — Rainbow Six: Siege та Warframe. Та якщо знову поглянути на слово “прогрес”, а потім на цю пару, то зрозуміло, що Siege — це чудова гра, яка просто стає ще кращою. А от Warframe перетворилася з приреченого проекту на еталон безкоштовної гри. Плюс ще один момент: Siege увесь цей час вибігала на трамплін, і от саме 2018 буде найважливішим для цієї гри, справді її роком. Тоді як цей рік належить здобуткам Warframe.

Останніх 2 роки Warframe була помірковано популярною, а переломні для гри оновлення Second Dream i The War Within вийшли у 2016-му, проте лише цього року гра набула справді широкого розголосу. Підставою для цього стало чергове революційне оновлення Plains of the Eidolon, проте і розробники, і спільнота, вирішили скористатися нагодою, щоби привернути увагу до гри загалом.

Warframe отримала чимало бонусів у карму й за свій контраст із реаліями ігрової індустрії. У часи повального нав’язування мікроплатежів у повноформатних іграх за 60 доларів, Warframe не лише дармова, а й повністю позбавлена платіжного примусу. У світі, де правлять лутбокси, ця гра визнавала лише пряму модель “бачу, що купую”. Ну і при тотальному домінуванні невигадливих і до нестями ґрайндових ігросервісів, Warframe сплела павутину прогресії, де гравець завжди бачить свій рух уперед, незалежно від присвяченого грі часу.

У нашій редакції є люди, які вперше запустили Warframe у 2013-14 і доволі швидко її закинули. Повернувшись туди зараз, ми застали геть іншу гру — екшн ААА-класу із неповторним художнім стилем, розмаїттям ігрових можливостей та багатою бойовою системою. Такі ігри в принципі не повинні бути безкоштовними.

Вибір спільноти: Rainbow Six: Siege.

Щире людське здивування триває всього секунду. Саме стільки знадобилося Cuphead, щоби закохати гравців у себе. Візуальний стиль, який віддає шану мультиплікації 30-их років, — основний козир Cuphead, бо конкретно серед ігор від однозначно унікальний.

Втім, не слід гадати, що під яскравою обгорткою нічого нема. Ігроладно Cuphead доволі чітко розмежовується на дві нерівних частини. З одного боку, в нас є run’n’gun-рівні з благенькими платформовими елементами. З іншого — понад два десятки колоритних та багатоступінчастих босів. І от саме у форматі boss-rush Cuphead почувається найкраще, геть як і минулорічна Furi.

Обирати оригінальну гру цьогоріч виявилося неабияк складно, але… От граєш ти в Horizon — і крізь неї проступає Far Cry, граєш у Prey (зараз уже можна сказати відверто: якби не всрата остання третина, то це однозначно була би гра року) — і бачиш System Shock 3, та ще й таку, що хочеться попросити дядька Уоррена просто не гаяти свого часу. А от Cuphead завжди залишається Cuphead.

Вибір спільноти: Cuphead

У співвідношенні “ціна-якість” цього року Hollow Knight просто не має собі рівних у класі ігор, вартістю до 15 доларів (але десь там у спину їй дихають також дешева Heat Signature та цілком безкоштовна Doki Doki Literature Club). Стандартна ціна у 279 гривень — не просто вигідна пропозиція, а справжній грабіж розробників за майже сотню годин високоякісного контенту.

У 2017-му порівнювати якусь гру із Dark Souls — моветон. Утім, Hollow Knight є одним із тих проектів, які не вдаються до поверхневого здирання очевидних елементів (привіт, Lords of the Fallen та The Surge), а споріднені радше в ідейному плані. Це така ж захоплива пригода у незвіданому, величезному, розмаїтому, небезпечному й архітектурно заплутаному світі, який потроху занепадає. От тільки тут нас чекають не лицарі, дракони й демони, а… комахи.

Hollow Knight — це воістину королівський набір. Колоритна картинка, чудове звукове оформлення, неймовірно чуйне керування, яке навіть нечасто в ААА-проектах зустрінеш та відра ігроладного різноманіття. Як матимете змогу — підтримайте гру дзвінкою монетою. Розробники Hollow Knight заслуговують цього, як ніхто інший.

Вибір спільноти: Cuphead

Тут, в принципі, без коментарів. Можна скільки завгодно любити чи зневажати PUBG, але марно заперечувати те, що гра за кілька місяців стала глобальним феноменом та побила десятки рекордів.

PLAYERUNKNOWN’S BATTLEGROUNDS не привнесла нічого нового у формат “королівської битви”. Ігри цього типу існували задовго до неї та існуватимуть опісля. Власне, саме тому в описі номінацій і нема слова “найкращий”, бо в плані творчому чи технічному будь-який інший ігросервіс року запросто втре носа PUBG. Справа у значущості та важливості.

І PLAYERUNKNOWN’S BATTLEGROUNDS саме такою грою і є. Вона перевернула вектор розвитку ігросервісів, знову повернула свій формат у моду і, щонайважливіше, підштовхнула його до розвитку (див. Fortnite Battle Royale). Це якраз той випадок, коли ти можеш бути не першим у чомусь, зате будеш визначальним,  просто опинившись у потрібному місці та в потрібний час.

Вибір спільноти: PLAYERUNKNOWN’S BATTLEGROUNDS

Ну от ми підійшли до найважливішого моменту. І знаєте, тут не все так однозначно.

Wolfenstein II, Persona 5, Super Mario Odyssey, Divinity: Original Sin 2 i Nier: Automata. Кожну з них за належних зусиль та додаткового часу можна вивести як однозначну гру року, а можна сказати, що Wolfenstein 2 має убого оформлені й однотипні рівні, Persona 5 роздута, мов чиряк, Super Mario Odyssey вторинна стосовно Super Mario 64, Divinity: OS 2 забаґована і має незбалансовану боївку, а Nier: Automata — дурнувата японщина і оце от усе. Загівнити можна будь-що та будь-кого, і плювати, доречні ці закиди чи ні.

В ідеалі тут варто зупинитися. Названа п’ятірка — найкращі ігри року за версією PlayUA, а далі вже слід дивитися по власних жанрових уподобаннях та доступних платформах. От і все.

…

Гм, щось не так? Замало сказано? Вам не треба п’ятірки, ви хочете, щоби ми назвали ОДНУ гру, так? Мовляв, без цього нагорода втрачає сенс і не буде нагоди тішитись/обурюватись у коментарях. Слушно.

У продовж року ми неодноразово казали, що Nier: Automata — феноменальна гра; гра, яку людство не заслужило; найкраща гра сторіччя і ще багато різних соковитих фраз. Та чого там, не ми одні таке казали, і шалено приємно, що така гра зазнала успіху.

Втім, якщо це дійсно гра сторі… гаразд, хай навіть десятирічки, цього ми не можемо знати напевне саме зараз. Для такого слід пройти перевірку часом, і якщо все справді так, то з кожним наступним роком важливість та цінність для всього медіа зростатиме. Це довели “Сяйво”, “Той, що біжить по лезу”, Planescape: Torment, TES V: Skyrim та багато інших творів.

Втім, повернімося до згаданої п’ятірки. Всі вони чудові, всі тішать та дивують, але серед них одна, яка в принципі не мала би існувати. Гра, де є масивна кампанія з прекрасними історією, текстами та персонажами, кооператив (який насправді не кооператив), окремий змагальний мультиплеєр та ще й режим ігромайстра, який дозволяє створювати власні пригоди й переносить ігровий досвід настільних рольових ігор у новий формат на небаченому раніше рівні.

Такі ігри, де є все, і все воно прекрасне, “ігри мрії” зазвичай існують у головах та на папері. Подивіться на S.T.A.L.K.E.R., Fallout 3, Half-Life 2, Final Fantasy Versus XIII — хотіли зробити одне, та реалії ігротворення виявилися невблаганними.

А от Свена Вінке та його компанію це не спинило. Все, про що тільки можуть мріяти прихильники рольових ігор, Larian взяли і втілили в одній грі, яка має назву Divinity: Original Sin 2. І якщо й називати кого грою року, то саме її — неможливу мрію, яку завзяті й пристрасні люди все ж зробили реальністю.

Вибір спільноти: Divinity: Original Sin 2

Ну і от все. Ми своє слово сказали, тепер ваша черга — ласкаво просимо у коментарі.

Все, тепер черга за 2018-им! Сподіваємося, він перевершить здобутки цього року, уникне всіх його невдач та подарує всім нам чимало пам’ятних моментів по обидва боки монітора.