2008 був роком однієї гри. Гри з найбільшим бюджетом в історії, з колосальною маркетинговою кампанією, шаленими прибутками ( $500 000 000 за перший тиждень) і трьома записами у Книзі рекордів Гіннеса. Цю гру просто засипали десятками, п’ятьма зірками та іншими проявами лестощів не лише ігрові, а й цілком мейнстрімні видання. Це була не просто “Гра року”, це був цілий культурний феномен.

Ім’я йому — Grand Theft Auto IV.

Це вже згодом прийшли Call of Duty: Modern Warfare 2, яка побила рекорди темпів продажу/зароблених грошей, та усвідомлення того факту, яким же великим кроком назад виявилася ця гра порівняно з GTA: San Andreas. Зараз, рівно 10 років опісля своєї грандіозної появи, GTA IV перебуває в статусі середульшого сина, якому не дають слова сказати його старший та молодший брати (GTA V i GTA:SA), бо нього геть інший характер, він вдався у когось з далеких родичів, або й узагалі всиновлений. Отак і виходить, що GTA IV — одночасно найкраща і найгірша гра в серії.

Найкраще

Почнімо з тих речей, які у GTA IV досі дають тягла її родичам. До виходу гри розробники робили великий наголос на фізичному рушії Euphoria, і недарма. Попри те, що гравцям спершу важко звикнути до вкрай реалістичного кермування, доволі швидко отримувати задоволення від проходження поворотів та напружених погонь, де здійснити фатальну помилку було тепер простіше простого. Кожне авто мало свою відчутну вагу, рухливість і жменю прихованих характеристик, які тим не менш впливали на їзду. Скажімо, хоча гра вам цього не каже, деякі автівки обладнані ABS і гальмують вони по-іншому, ніж машини без цієї системи.

Пошкодження авто з новим рушієм теж стали максимально правдоподібними. Вм’ятини з’являються тільки у точці зіткнення, ніде інакше, а прострілені колеса, як і належить, спускаються поступово. Ну і вишенька на торті — виліт водія через лобове скло при зіткненні.

Так само Euphoria впливала і на мешканців Ліберті-Сіті. Під час перестрілки ви можете прицільним пострілом вибити з рук ворога зброю. А отримавши кулю в руку, ногу чи живіт, ворог намагатиметься відповзти кудись убік, тримаючись за вражену частину тіла. Навіть у бою навкулачки реактивності організму не бракує. А коли не хочеться пускати в хід кулаки (бо в цій грі навіть якась бабка-кульбабка може влаштувати з вами боксерський двобій на 12 раундів), то завжди можна підібрати зі землю якусь цеглину, пляшку чи ще якийсь непотріб і метнути комусь в голову/ноги/плече — реакція теж буде відповідною. Додаймо сюди ще значно відчутніші вибухи, фізику води, реакцію середовища та самого Ніко на зміну погоди — всі ці дрібнички теж неабияк оживлювали світ.

Втім, найяскравішим проявом могутності фізичного рушія був п’яний Ніко. Напиватися (точніше зіткнутися з наслідком цього процесу) — одна з найяскравіших речей у GTA IV. Заплетений язик, постійні падіння, кумедна неповороткість у світі, де вимкнули рівновагу — п’ята GTA, хоча теж має функцію сп’яніння, вона триває значно менше і не така яскрава. А коли вгашений Ніко ще спробує сісти за кермо… скажімо так, це найкраща реклама проти нетверезих водіїв.

Так само GTA IV може похвалитися своїм медіапростором. Так, мультик “Найсамотніший робот Британії” — це найкраще творіння Rockstar, але четверта частина серії мала чимало додаткового балагану: виступи стендап-коміків, майже десяток номерів у кабаре “Perestroika”, кількасерійні мультики по місцевому телебаченню тощо. І той факт, що часто хочеться лишитися вдома і подивитися кумедну рекламу чи черговий епізод мультика про дідугана-педофіла, а не йти за покликом “Ей, Ніко, итс йор казин Роман! Летс ґоу боулін!” (хоча ця фішка у вакуумі вкрай крута для світотворення, нею надто вже зловживали) — промовиста ознака.

Найгірше

Одна з найслабших речей у GTA IV лежить на поверхні. Радіо. Рекламні ролики, хоч і досі гострі на язик, вже не пронизані такою ядучою сатирою, а тутешня музична підбірка — найневиразніша з останніх ігор. У San Andreas i Vice City вистачало яскравих композицій та й радіостанції суттєво відрізнялися одна від одної. Тут же, хоч і траплялися хороші пісні, у повальній більшості все одноманітне, куди не крути/ Сяким-таким винятком є хіба Vladivostok FM, та й то вона бере не наповненням (“Ранєтки”, о Господи!), а екзотичністю для західного споживача і енергійністю Руслани в кріслі ді-джея. Втім, протерміновані музичні ліцензії та патч зі заміною репертуару позбавили нас і цього.

Пригадуєте, на початку була фраза про “крок назад порівняно зі San Andreas”. GTA IV не мала звичних нам місій за медика, пожежника, далекобійника, школи пілотів, кастомізації авто, не мала велосипедів, кастомізації зовнішності, харчування, спортзалів, бойових стилів, управління нерухомістю, казино, системи впливу, ігрових автоматів, різнотипних колекційних предметів… і мені здається, я все одно пропустив кілька позицій.

Так, натомість нам підвезли просто казкову фізику всього і вся, інтернет і пияцтво, але хіба це рівноцінний обмін? Доволі іронічним також є те, що і графіка GTA IV  втратила яскраві кольори. Оці-от заскоки в надмірну реалістичність і похмурість та обрізання під корінь веселощів — сумнівна річ для Grand Theft Auto.

Пріоритети розробників можна зрозуміти. Мовляв, у нас тут все тепер серйозно і реалістично. Годі вам, гравці, займатися дурницями. Відкритий світ тепер не для різної чортівні потрібен, а для тих речей, які роблять всі нормальні люди: з друзями час проводять, гуляють, відвідують цікаві місця, сидять в неті, знайомляться з дівчатами. Ніхто вам не дозволить працювати пожежником (дарма що поліцаєм на півставки бути можна), безкарно чавити перехожих і ходити з мініґаном у штанях. Гравцям тепер слід зосередитися тільки на сюжеті та основних місіях, бо он же скільки уваги їм приділяють. А за веселощами йдіть у Saints Row (що, власне, люди й робили).

І все би нічого, якби тутешня кампанія могла запропонувати щось дійсно гідне, але ні — гасло “ніяких веселощів, го в реалізм” дісталося навіть сюди. І Ден Гаузер замість сліпих ватажків тріади, державних агентів, міжрасових шлюбів та свавільних поліцаїв викотив нам одного найманця та міжнародний вертеп, якому він по черзі прислуговує всю гру. Жодних тонкощів, жодних змін. “Історія” пряма, як останні сантиметри вашої кишки.

А все тому, що в GTA IV нема ні героя, ні персонажа, а лише дійова особа. Ніко Белліч — мудак, який за порухом чужого пальця вбиває, грабує і не має в собі ні крихти живої людини. Так, інколи нас намагаються переконати у протилежному (лист до мами, помилування зрадника, Кейт), але це не працює, бо решту часу Ніко є двоногим ланцюговим псом. “Я просто хочу заробити” — каже Ніко, в якого за сюжетні місії набігло $100 000, вбиваючи якогось жалюгідного шпанюка за тисячу баксів. “Я хочу змінитися” — каже Ніко, але продовжує бути шісткою місцевого криміналу. Йому так комфортно. Він несе ніякої відповідальності, нічого не вирішує — просто ходить між роботодавцями, виконує брудну роботу, а на словах так само хоче іншого життя.

Томмі, Карл, Майкл, Франклін, навіть Тревор — всі вони і діяли з власної волі, і від чогось відмовлялися, і проявляли послідовність. От каже СіДжей “в сраку наркотики”, так і до кінця гри не вживає і за можливості бореться з наркоторговцями. От є у Майкла розлад в родині — так він намагається його якось виправити. А Ніко такий “Я не хочу нічого вирішувати, я хочу вбивати і грабувати”.

Звісно, гру багато в чому порятували моди та доповнення, проте своє десятиріччя святкують не вони, а ванільна GTA IV — взірцева в одних речах і геть провальна в інших.  Втім, ця гра навчила Rockstar, що ідеальний баланс всіх компонентів важливіший за крутість окремих частин. Так само, як і те, що навіть найретельніша симуляція не гарантує хорошої гри. Ну і чого вже там, без GTA IV не було би ні Red Dead Redemption, ні GTA V, ні жодної наступної гри Rockstar.

І вже за це її слід шанувати.