На перший національний ComicCon завітала студія україномовного дубляжу для кінотеатрів «Сучасне українське кіно». Про відбір проектів, особливості роботи та cпойлери ми поспілкувалися із режисером дубляжу – Катериною Брайковською.

Почнімо із очевидного – чому дубляж?

Насправді, дубляж – не єдине чим я займаюся. Я ще й працюю як акторка, займалася різними масовими заходами як режисер. Працювала над концертами. Якось так. Але дубляж – улюблений. Почалося із вишу, коли нас привели на тонування Роксолани і ми робили масовку якихось дівчат-наложниць. Було неймовірно весело. Після цього я потрапила на один із перших кастингів до Костянтина Лінартовича. До речі, ми не одразу зійшлися характерами. Знаєте, як бувають – „свій режисер“, „свої актори“ — от у нас цього одразу не вийшло. Але декілька років тому  ми знову зустрілися і він дуже фартовий для мене як режисер, тому що, майже, всі кастинги, які проходили в нього — я проходила.

Отже, якщо існує кастинг, то ви самі обираєте проекти для роботи?

Ну, мені пропонують. Але є певні фільми, які я просто можу просити, знаючи що вони скоро будуть в релізі. Наприклад, фільм «Чорна Месса». Після трейлеру я зрозуміла, що він буде неймовірним з точки зору режисера дубляжу, у нас буде крутий затверджений голос Деппа – Андрій Самінін і це нереально з точки зору акторської роботи. Взагалі, ситуація така: є п’ять-десять режисерів, які займаються цим. Їх не так багато як усі думають, можна на пальцях перерахувати. Є жанри, наприклад, Костя Лінартович неймовірно виконує дубляжі мультфільмів і після «Тачок» студія Pixar та їй подібні просили лише його працювати над картинами, тому що вони розуміють: він відчуває жанр, як ніхто. Я, наприклад, дуже люблю „хлопчакове“ кіно – бойовики, вибухи, бійки, екшн. І обожнюю жахастики – це взагалі мій улюблений жанр. У мультиках маю менший досвід – це був «Lego Movie», що насправді просто неймовірний, так відривалися на ньому,  та «Пінгвіни Мадагаскару» над яким я теж працювала із такими акторами, що гріх було не зробити добре.

Який жанр дублювати найскладніше?

Найважче робити жахастики, особливо, коли там задіяні діти. У мене був досвід із фільмом «Прокляття», там було задіяно п’ять дівчаток і наймолодшій ми вимикали телевізор, вона писала це все з темним екраном. Мені доводилося вигадувати казки темного лісу, наприклад, коли в кадрі з’являлася розчленована собака, я казала: «Галя, собачка загубилася, давай крикнемо так, наче вона загубилася». Хоча в кадрі, насправді була жахлива картина, але я в жодному разі не дозволю дитині це дивитися, тому що не хочу відповідати за нічні жахи.

Дуже важко робити погані фільми?

Коли ти відверто розумієш, що фільм не вдався? Ну, тут палиця двох кінців. Як тільки ти почнеш до нього ставитися „фу, яка фігня“ — ти почнеш робити фігню. І я собі цього не дозволяю. Десь глибоко в собі я сумую, але не показую цього. Ще проблема в тому, щоб артисти не почали так думати, інакше, і я сама як артистка можу сказати, вони починають це спускати, робити так, у пів ніжки. Тут дуже важливо накручувати їм хвости і собі в тому числі. Не давати спустити фільм просто тому, що він поганий. Тут нема чого приховувати – неякісні фільми приходять і часто після шедеврального, який ти дивишся хоч двадцять разів, приходить відвертий треш і ти думаєш: „Боже, навіщо його взагалі в прокат пускати“.

За скільки до прем’єри приходять фільм?

Дивовижно різні трапляються строки. Є картини, що робляться за 6-7 місяців до прем’єри, а є такі що за 3 тижні. Залежно від того наскільки складні фільми, який матеріал. Крім того, у мене були фільми, що в процесі дубляжу ще дороблювалися, де актори стоять на «зеленці» [зелений фон для створення ефектів – прим.жур.] і щось мичать. Загалом, нам приходить перша версія, називається – P1. І це не означає, що вона буде фінальною. Можуть бути P2, P3, P6.  От «Пінгвінів» ми писали, до нас прийшов фільм із взагалі ще не готовою кінцівкою. У нас були статичні персонажі, але актори голосом уже працювали. Найдовший фільм, що ми робили – Lego Movie, до речі. Було дуже багато правок, нюанси із піснями, з назвами, правами.

До речі про пісні, адже не всі вони дублюються, як ви обираєте?

О-о-о, справа у правах. Найчастіше, композитор, що написав свою пісню надає права. Але, от наглядна історія з фільмом «Щасливі ніжки», із допустимо тридцяти пісень у мультику, на одну чувак не дав права. Заборонив дублювати в усіх країнах світу. І це звучало дуже забавно, адже всі пісні україномовні й одна англійською. І так в усіх країнах. З цим ми нічого не можемо зробити.

Так, це дуже сумно. А не боїтеся спойлерів, коли таким займаєтеся?

*сміється*, знаєте, це як з Пінгвінами. Ми писали — кайфували, адже вийшов справді смішний мультик. І як це відбувається — ми пишемо, а потім передивляємося. На предмет поєднуваності діалогів, чи нема браку за звуком, чи всі один з одним говорять, чи всі наголоси стоять правильно. Загалом чотири тижні. І на перегляді я вже сиділа отак — *імітує сон*. Є моменти спойлерів, є фільми, які одразу хочеться подивитися готовими в кіно, але нічого, така робота. Так, ми дивимося раніше. Я можу прийти і сказати: „О, класно, — або:  Ні, не варто йти“. Але не ламаю людям кайф. Хоча  от на «Інтерстелларі», наприклад, ми писали звук, дивлячись тільки на губи акторів. Все було чорним. В Лос-Анджелес літали представники всіх країн, бачили один раз секретний показ, їм пояснили що до чого. Потім фільм прийшов просто з губами акторів. Було дуже складно. Ось такі фільми, такі матеріали пишуться тільки так.

До речі, про губи акторів, зосереджуєтесь на рухах губ, робите ліпсинги?

Звісно! Якщо губи смикаються певним чином, то і фразу треба підбирати відповідно. Тому що, коли план крупний, то це висажує. Але, як показує практика, 99% глядачів взагалі не звертають на це уваги. Хіба що якщо синхрон роз’їдеться. Сам ліпсинг нікого не хвилює, хоча ми паримося дуже сильно. От інколи сидітимемо над однією реплікою, битимемося в конвульсіях. І треба щоб і у фразі все звучало, і ти її викручуєш, аби вона лягала на рух губ. Звісно, це в першу чергу робота перекладача. Але він не завжди може із цим впоратися.

Щодо ComicCon, ви вважаєте, це важливо для українського суспільства?

Так, звісно. Я думаю, це великий стрибок. Якщо відверто, коли вперше з’явилися чутки про український ComicCon, то ми всі так відреагували — „ха, ха, ну звісно“. Адже ми знаємо, що таке американський ComicCon та американська культура, і  нам, певним чином, чужа індустрія коміксів, тому що ми на ній не виросли, нам важко її сприймати. Але Marvel та  DC зробили свою справу. За останні 6 років через X-man, Капітана Америку, Супермена вони інтегрувалися в культуру. Величезний респект організаторам, адже я не очікувала такого напливу людей.  І, на диво, все дуже класно організовано. Зазвичай, перший блін комом, але тут, мабуть, піддивившись частково, на організаторів якихось інших масових подій – вони зробили максимум, аби це було комфортно.

Але дуже багато людей взагалі не сприймають такі заходи в Україні серйозно…

Так, давайте називати речі своїми іменами. Дуже багато українців і музику українську не сприймають, вважають, що українське не має права на існування. Але за останній рік це ставлення дуже змінилося, і це приємно. І я, маючи стосунок до концертів, бачу як зараз збирають публіку українські виконавці.

А як вам місцева публіка?

Дуже забавна та мила. Такі світлі люди. Всі налаштовані позитивно, жодної критичності. І нікого, хто бігав би за Кхалом [персонаж «Гри Престолів» – прим.жур.] з кийками тут немає. *Сміється* Дуже приємно, що нормально контактують люди і в костюмах, і без костюмів, і все інше. Наступного року, я сподіваюся, буде ще більша аудиторія. І я, мабуть, навіть прийду в якомусь костюмчику.

Спілкувався Ярослав Зубченко