Вічна ніч. Кам’яні джунґлі, залиті неоновим світлом, вулицями якого походжають зодягнені у довгі шкіряні плащі люди з надатками.  Світ повальної технологізації, де правлять не уряди, а корпорації. Світ, де двійковий код сильніший за будь-яку зброю.

Саме це здебільшого зринає в пам’яті, коли ми чуємо слово “кіберпанк”. Однак усе згадане — всього лише декорації, обгортка, оболонка, всередині якої нема нічого, окрім примари славетного минулого. Бо кіберпанк — це щось значно більше, ніж похмурий постіндустріальний світ, неонові вивіски та наноімпланти. Проте останніми роками цей термін аж ніяк не за призначенням, зводячи всю його сутність до дешевих декорацій. Вийди якийсь там фільм про хакерів, відеогра у сірому футуристичному світі тощо — все це називають кіберпанком. Починаєш розуміти всю гіркоту становища, коли Брюс Стерлінг промовив: “Кіберпанк помер“.

То в чому насправді полягає сутність найскандальнішої течії фантастичного мистецтва, котра була водночас і жанром, і стилем, і художнім методом? Це можна дізнатися, простеживши шлях кіберпанку від його колиски аж до могили.

А почалося все з літератури. Тотальну більшість свого розвитку красне письменство існувало в тісному зв’язку з філософією та слугувало основним і найпотужнішим способом поширювати певні ідеї поміж людськими масами. І ось настало 20-е сторіччя — модернізм, імпресіонізм та символізм перекочували з образотворчого мистецтва в літературу. Естетика почала брати гору над ідейним підґрунтям. Літературі набридло бути “нижньою” у взаєминах із філософією, і після їхнього прощального поцілунку — екзистенціалізму — література пішла своїм шляхом. Настала доба постмодернізму, ставлення до літератури стало прагматичним і по-гурманськи вибагливим (на межі зі снобізмом), і вперше за сотні років автори поставили форму і якість твору над його змістом.

І саме в цю добу зародився кіберпанк.

Що в імені твоїм?

У 1983 у США опубліковане оповідання Брюса Бетке під назвою “Кіберпанк“про комп’ютерні подвиги кількох підлітків. Звучне слівце миттю підхопили тогочасні шанувальники фантастики, і нарівні з “хакером” і “крекером” почали тиражувати у творах, де “лицарі монітора й клавіатури” протидіяли лихим корпораціям. Чимало авторів того часу (здебільшого невідомих у наших краях) підхопили цю тему, адже поширення персональних комп’ютерів та їх важливість зростали помітними темпами (хоча до широкого вжитку Windows залишалося ще кілька років). Це було актуально, модно, цікаво. Навіть Роджер Желязний свого часу написав роман у співавторстві з Фредом Сейбергаґеном роман “Coils“, де був і кіберпростір, і телепатичний зв’язок із комп’ютерами, і відповідний типаж головного героя… але самого кіберпанку не було.

Здається, дивно якось: перші нотки і характерні тропи пішли ще зі середини 70-их, слово “кіберпанк” вийшло в люди у 83-му, але самого кіберпанку ще не було. Найменування нічого особливо не вирішувало — ми ж не вважаємо Америґо Веспуччі першовідкривачем Америки. Вирішувала ідея, яка визрівала в головах кількох молодих авторів, піонерів абсолютно нової течії фантастики.

Власне, можна було би сперечатися, що відправною точкою кіберпанку міг бути 1983 рік, 1980 чи навіть 1968, коли Желязний описав у “Істотах світла й пітьми” людей, напряму під’єднаних до машин. Можна було б, якби не одна важлива деталь: кіберпанк мав свого єдиноправного ідеолога, теоретика і натхненника. Ім’я йому Брюс Стерлінг.

(Р)Еволюційний “Рух”

Стерлінг — людина, яка наповнила слово “кіберпанк” змістом. Керманич, який упевнено творив не просто течію, а повноцінний жанр. Це він вигадав слово “кіборг”, досліджував вплив комп’ютерних технологій на суспільство, писав численні маніфести про суть кіберпанку і вивів у люди Вільяма Ґібсона — найвідомішого серед авторів жанру.

Але тоді, у 1980-му, цей молодик створив “Рух” — неформальну спільноту молодих авторів, покликану протистояти штампам і закостенілості фантастики. Революціонерів слова, котрі першими відчули наближення нової епохи. Гурток навіть видавав свій самопальний часопис “Дешева правда”, де друкувалися вже справдешні кіберпанківські оповідання. Щоправда, на той час їх авторства ніхто не знав — Стерлінг і компанія сповідували зневагу до будь-якої форми культовості, навіть культу імені, тому підписували свої твори псевдонімами. Лише згодом світ дізнався, що у лавах “рухівців” були самі Стерлінг та Ґібсон, Руді Рукер, Ґреґ Бір та інші. Проте в роки свого зачину це були просто молоді бунтівники, які й гадки не мали, що творять основну мистецьку течію 80-их років.

Спершу вони планомірно визначилися з маркерами — антуражем та атрибутикою. “Рухівці” відмовилися від мотивів космічних подорожей, зробивши майданчиком для своїх сюжетів винятково Землю. Хронологічні рамки теж були сяк-так усталені — порівняно недалеке майбутнє. І зауважте, без жодного ухилу в антиутопію. Так, типовий кіберпанківський світ був похмурим, але порівняно благополучним: в ньому не відбувалося масштабних катастроф, материки не розродилися радіоактивними пустками, енергетика не завдала непоправної шкоди природі, а всі блага цивілізації були доступні без проблем, просто за певну ціну. Себто навіть для 80-их років це була картина, наближена до реальності, дарма що надміру технологізована.

Стосовно технологій, то тут “Рух” виявив проникливість, гідну Артура Кларка. “Холодна війна” оголила нові, незвідані раніше фронти, показавши увесь потенціал інформаційного та економічного протистоянь. Залишалося тільки спрогнозувати, у що це могло би перетворитися.

Так “рухівці” дійшли до повальної комп’ютеризації своїх світів. Охоронні системи, торговельні точки, вуличні вказівники, навіть аптечки — електронікою збагачувалося все, що тільки можна було уявити. Наступним кроком стала розробка концепції кіберпростору — унікального стильового елемента! — такого собі під-всесвіту, де відбувається значна частка подій творів. А що двері в кіберпростір так просто не відчинити, то додумалися письменники поєднати людську плоть із кращими взірцями нанотехнологій.

І вжививши названі елементи в єдину систему, творці кіберпанку зрозуміли, що для органічного існування такому середовищу потрібен комунікаційний засіб — прообраз і водночас всемогутній спадкоємець сучасного інтернету, Мережа. Клітка.

Всі шматочки стали на свої місця. Бракувало єдиного — іскри, яка перетворить акуратно складений стосик дров на яскраве багаття.

Бракувало ідеї.

Один у полі воїн

Коли Стерлінг засновував “Рух”, ним керувало бажання змін, його бунтівний дух. Те ж саме його соратники вкладали у свої твори, намагалися пробудити в серцях читачів не сліпі революційні поривання, а індивідуально-протестні настрої. Кіберпанківські настрої.

Фактично перша інформаційна війна породила параною на пункті тотального контролю: десь у надрах певних структур, як думалося людям лежить папочка на кожного з нас. Вона може роками залишатися неторканою, проте чиїсь руки можуть розгорнути її в найнесприятливішу мить. І як би ревно не забезпечували свободу слова, насправді голос просто люду нічого не важив. Додайте сюди залежність політики від вливань приватних капіталів і невпинне вдосконалення технологій, яке якраз і застосовується для контролю, — і ось вам фундамент монструозної структури, котра охоплює все суспільство, аж до найдрібніших його представників.

І разом з тим подібна схема організації суспільства дозволяє людям жити ситим життям, у достатку й безпеці. Слід просто прийняти правила гри, змиритися з фактом того, що як би ти цього не хотів, у тебе не вийде жити за власними законами. Хіба що ти кіберпанк.

Ключовою позицією кіберпанку є до неможливого гострий індивідуалізм, зумисне відокремлення, відособлення, протиставлення і протистояння чітко структурованій системі суспільства. Кіберпанківський типаж не прагне змінити систему чи повалити її — він просто шукає шляхи позбутися її впливу, бути самому собі паном. Він зневажає будь-які соціальні утворення, не шукає спільників, не керується вищими ідеалами, і може бути безпринципним падлом, аби лишень залишатися осторонь суспільної кабали і займатися бажаною справою.

Ви звертали увагу, що в більшості кіберпанківських творів домінуюча роль належить мешканцям східних країн, передусім японцям? Одна частина цього пояснення очевидна: в роки становлення кіберпанку Японія була максимально близьким його втіленням. Передові технології, потужні компанії, поліпшений побут — завдяки цьому  чільне місце Японії в постіндустріальному суспільстві здавалося беззаперечним. Втім, Стерлінг вбачав ще одне тлумачення цієї деталі.

Справа в тому, що в основі східної ментальності стоїть єдність спільноти. Японці, китайці, корейці тощо ставлять інтереси громади вище за особисті. Навіть розмаїття релігійних течій має єдину базу — особа є невід’ємною частиною свого середовища, а не автономною одиницею. Ось він, вкарбований у гени та мозок рафінований колективізм, — ідеальний ворог кіберпанківського суперіндивідуалізму.

Подобрішати і постаріти

Все ж попри славетні діяння Брюса Стерлінга, в головах більшості людей титул “батька кіберпанку” носить Вільям Ґібсон. Свого часу Стерлінг першим розгледів неабиякий потенціал молодого автора і взявся за активне його просування, бо знав: Ґібсон — найталановитіший з авторів “Руху”.

Оповідання Ґібсона “Джонні-мнемонік” та “Спалення Хром” були проривними витворами, однак справжній фурор зробила книга 1984-го року під назвою “Нейромант“. Ця робота була першим повноцінним кіберпанківським романом (оповідань на той час наплодилося вдосталь) і досі залишається найкращим із них. Без перебільшення “Нейромант” є біблією кіберпанку, концентратом усього жанру. Все, що йшло потім — інші 8 романів Ґібсона, “Шизматриця” Стерлінга, “Обчислювач” авторства їх обох (попри стімпанкові декорації, Брюс та Білл писали його на манір своїх кіберпанківських робіт) твори інших сподвижників тощо — було лише планомірним розгортанням кіберпанку. Його пікова точка розвитку залишилася позаду.

Однак якщо на початку вісімдесятих кіберпанківські ідеї “Руху” відверто конфліктували з гуманістичною позицією в суспільстві, то 90-і роки змусили кіберпанк “подобрішати”. Суспільство, описане у нових творах жанру, дозволяло людям самостійно обирати свій шлях. Потужна система, яка колись не визнавала чужорідності, пізнала смак лібералізму і втратила ворожість до вільнодумних соціопатів. А раз не було ідейного антаґонізму, то суперіндивідуалізм — серце кіберпанку — поступово згас.

А от з атрибутикою справи тільки налагоджувалося, адже до впливу літератури додалися й кінопотужності. Blade Runner, TRON та їм подібні (навіть “Матриця“, в котрої вистачало прямих реверансів у бік “Нейроманта”) хоча й ніколи не були кіберпанківськими творами все ж користали з акцентів на новітніх технологіях та похмурих футуристичних декорацій. А вкупі з комп’ютерним бумом, коли обчислювальна техніка перестала здаватися пересічним людям чимось химерним, кіберпанківський антураж завоював народну любов та перетворився на своєрідну субкультуру — молоді люди з базовою комп’ютерною грамотністю наслідували героїв улюблених книг та фільмів, вважали себе чаклунами залізобетонних нетрів і за кількісним складом “кіберпанки” дихали в спину різногалузевим фанам хіп-хоп культури.

Зрештою, кіберпанк виродився у те, проти чого боролися його творці з “Руху”— культ. Приналежність до великої спільноти, однаковість певних рис, становище “одного з” — все це не мало нічого спільного з гострою потребою бути, мов той кіплінгівський кіт, котрий ходив сам по собі. Суперіндивідуалізму не стало. Зате в бізнесовому плані все йшло чудово: власники перукарень і салонів краси не скаржилися на нестачу клієнтів (фарбоване волосся, ірокези, пірсинг тощо), продавці шкіряних плащів та комп’ютерів теж прудко позбувалися товару. І в погоні за зовнішніми принадами геть усі забули про суть. Ідея, серце кіберпанку виявилися нікому непотрібними.

І дивлячись на все це, Брюс Стерлінг, котрий зачинав і плекав кіберпанк у всій його величі, дійшов сумного висновку:

Кіберпанк помер

Дух часу

“Добрішання” творів, поверхневість, комерціалізація антуражу — все це тим чи іншим чином вплинуло на смерть кіберпанку як художнього явища. Однак в основі занепаду лежить прозаїчніша причина — кіберпанк просто втратив актуальність. Zeitgeist, дух часу, зіграв свою роль. У вісімдесятих світ змінювався, що ніхто не міг з певністю передбачити найближчого майбутнього. Перенаселення, масовий контроль, монополія транс-національних корпорацій, легалізація наркотиків, мислячі машиниі влада комп’ютерів, навіть заміна бавовни штучним нейлоном — всі ці речі бентежили суспільство, породжували сумніви. Люди не знали, що станеться завтра, боялися його — і в цей страх дуже влучно цілив кіберпанк. Його революційний дух, бажання самому влаштовувати свій спосіб життя, а не залежати від волі суспільства, відлунював у тисячах сердець.

Але подальша лібералізація суспільства розвіяла потребу цього бунту: ніхто тебе не обмежує, живи, як собі хочеш. У плані технологічного розвитку людство дійшло до межі, коли різкі стрибки уже не світять, лише планомірні поліпшення. А отже і лякатися особливого нічого. Страшне “завтра” змінили більш-менш певні прогнози на багато років. Ну а зростання наголосу на важливості соціальних структур і палке прагнення збиватися у спільноти (особливо загострене у “мережеві” часи) остаточно знецінило кіберпанківський індивідуалізм, навіть якщо залишити осторонь префікс “супер-“.

А те, що за інерцією називають кіберпанком є в кращому разі або футуристичним нуаром, або трансгуманістичною фантастикою, або технооперою; в гіршому — просто бездумне використання антуражу. Хоча інколи трапляються й цікаві знахідки, на кшталт серіалу Mr. Robot, головний герой якого максимально наближений до кіберпанківського типажу, чи Syndicate/Satellite Reign, де перспективу зміщено з героя-індивідуаліста на іншу сторону — одну із багатьох безликих корпорацій, які є опорами соціальної структури кіберпанківського середовища. Подібним речам хоч і бракує одного з невід’ємних елементів повноцінного кіберпанку, але вони чудово справляються з утіленням іншого. Навіть більше: це підкреслює влучність витвору “рухівців”, бо стовпи кіберпанку — монтстросоціум та суперіндивідуалізм — потребують одне одного, і якщо усунути котрийсь із них, то антипод помітно зблідне. Бо не може кіберпанківський герой повноцінно існувати поза відповідним середовищем, і не може уклад кіберпанківського світу проявитися з усіх боків, якщо нема кому вирватися за його межі, поглянувши на все зі сторони.

Невідомо, чи отаких робіт стане достатньо, щоби можна було говорити про посткіберпанк. Невідомо, чи зміниться світ настільки, що кіберпанк зазнає свого повноцінного відродження. Невідомо, чи з’явиться у мистецтві  ще щось настільки сміливе, стильне і скандальне.

Але сам кіберпанк уже помер. Разом із епохою, яка його породила.

Все інше — не голос, а лише відлуння.