Якщо минулоріч ви не встигли на всі українські фільми у кіно, ви не одні маєте таку проблему. Українського кіно багато, воно різне та цікаве. І це не може не гріти душу на тлі того, що виробництво національного кіно не могло не просісти на тлі повномасштабного російського вторгнення. Тим більш коштовним є те, що до глядача поступово починає доходити що українське кіно, як і українська культура загалом, дуже навіть на часі саме в цей, складний для нас історичний період.

У місцевому мультиплексі неподалік, «Щедрик» показують лише один сеанс на день і у далеко не перший день прокату там було доволі людно. Скоріше за все працює «сарафанне радіо», бо жвавої реклами у фільму не так і багато. А якщо вона є, то не завжди доходить до глядача. Частина людей також явно плутає цей фільм з двома нещодавніми документальними, не зовсім знаючи про що він. Хочеться сподіватись, що цей огляд розставить усі крапки над «ї» і приверне до фільму трохи більше уваги, адже прокат іще не закінчено і ви маєте всі шанси сходити на стрічку, яка дуже того варта.

Кіно не про Леонтовича, але натхненне саме ним

Події «Щедрика» розгортаються переважно у роки Другої світової у Станіславові (зараз Івано-Франківськ), де інтелігентна українська родина музикантів поселяється у одному багатоквартирному будинку з єврейською та польською сім’ями. Поступово недовіра між трьома сім’ями змінюється повним взаєморозумінням, яке допомагає їм витримати жахи війни зі сторони як радянської так і німецької окупаційних влад.

Історія про те, що «Щедрик» великого композитора Миколи Леонтовича облетів весь світ, надихала б трохи більше, якби авторство композиції, відомої у світі як «Carol of the Bells», не стало загальновідомим досить-таки недавно. У цьому відношенні увага саме українських кінематографістів до Леонтовича і його «Щедрика» теж, певною мірою, забарилася. Документальні фільми «Микола Леонтович та його Щедрик» і «Щедрик проти «русского міра» розкривають нелегке життя Леонтовича і його безсумнівний культурний вплив. «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко робить щось значно більш коштовне. Це жодним чином не біографічна стрічка (Леонтович згадується в фільмі як персонаж, але не з’являється). Її можна назвати історичною з точки зору того, що епоха Другої світової відтворена дуже ретельно (і не лише вона). Проте, це також фільм-роздум, який можна порівняти з чудовою «Толокою» Михайла Іллєнка (про яку я писав у цій статті). Чи буде це порівняння чесним сказати важко. Не лише тому, що для режисерки це друга повнометражна художня картина (четверта, рахуючи документальні стрічки, одна з яких документально-художня), у той час як Іллєнко йшов до «Толоки» з 1967 року.

Як «Толока», так і «Щедрик» переважно використовують одну локацію як алегорію на всю історичну ситуацію в розрізі. Але роблять це дуже по-різному. Там де «Толока» доходить подекуди до фірмової Іллєнковської фантасмагорії, «Щедрик» обпікає правдою, яка знайома кожній український родині. Щось подібне (або частково, або повністю) пережили багато українських сімей. Історії про такі речі, десь і досі пошепки, переповідаються з покоління в покоління і було таке відчуття, що кожен з глядачів у залі згадав щось схоже з розповідей родичів.

Разом з тим, «Щедрик» Леонтовича виступає тут дійсно не лише лейтмотивом (про що мова піде трохи згодом, як і про загалом музичне оформлення фільму), а й темою фільму. Різдво та інші новорічні свята трьох різних націй показані у фільмі зовсім не як сакральне таїнство чи музейна презентація — від них віє чимось справжнім і, на тлі свят 2022-2023 рр., до болі знайомим. Істотна частина цієї справжності — заслуга дійсно чудового акторського ансамблю фільму.

Люди, які живуть у кадрі

Досить важко знімати історичне кіно з точки зору кастингу — знайти людей, які будуть гармонійно виглядати як з іншої епохи треба не лише на головні ролі, а й до масовки (з якою теж доведеться працювати окремо). Самими лише вправно зробленими костюмами тут не обійтись, але, разом з тим, певний місточок до сучасності часто зберігається, щоб глядач міг ототожнити себе з героями фільму. Навряд творці «Щедрика» уявляли собі, що таких місточків у фільмі буде значно більше ніж зазвичай, тому що український глядач піде на фільм з повним усвідомленням що таке «війна» вже з власного досвіду. Що ховатись у підвалі буде не чимось з далекого минулого чи «зони АТО». І тим цікавіше, що фільм не сприймається аж занадто близько до сучасних подій. Можливо що була нащупана «золота середина», але мені ввижається трохи інший висновок — тепер ми готові сприймати таке кіно по-іншому. І в цьому відношенні поталанило, що саме «Щедрик» підвернувся у нашому прокаті в цей історичний період.

Якимсь чином у акторському складі немає жодної фальші і поступово він починає сприйматись як справжні люди, зафільмовані документально. Вочевидь, цьому посприяв досвід режисерки у документалістиці, бо її дебютна «Казка про гроші» (є сенс подивитись на Takflix) мала по собі елементи гротеску, який там був абсолютно виправданий. Впізнати ж тут, наприклад, актора Андрія Ісаєнка в ролі офіцера НКВС було досить складно на тлі його ролі у «Казці про гроші». Певною мірою хочеться похвалити режисерку за сміливість видати своєму чоловікові-акторові по-перше складну (значно менше ніж в «Казці» за обсягом, вона тим не менш потребувала шалених зусиль за матеріалом), а по-друге ще й досить невдячну роль.

Таких невдячних але важливих ролей тут кілька і переважна кількість з них — представники радянської каральної машини та номенклатури. Одразу слід сказати — у фільмі є російська мова, але її використання не лише виправдане, а настільки професійне, що, вийшовши з залу, кілька людей стали менше збиватись на російську. Взагалі це дуже мультилінґвальний фільм. Крім української (та вже згаданої російської) тут звучать польська, німецька, англійська, ідиш та одне слово французькою. Все це виглядає абсолютно натурально і те ж саме можна сказати про весь фільм.

Достовірність без нафталіну

Істотна проблема багатьох українських історичних фільмів — вигляд експонатів з музею (бо, будемо чесними, нерідко звідти позичені локації та реквізит). Художник-постановник фільму, Владлен Одуденко (працю якого ви могли бачити у багатьох українських фільмах — «Звичайна справа» Валентина Васяновича, «Поводир» Олеся Саніна, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Додому» Нарімана Алієва серед інших), майстерно намагається уникнути штампів історичного кіно і зробити весь простір картини вживаним. Простір цей, насправді, не такий великий: більшість дій у фільмі відбувається в одному будинку. Якщо приглядатись, фільм стане майстер-класом як зробити максимум ефекту та історичної достовірності на близькому до мінімального кошторисі. Проте, як і у випадку з чудовими костюмами художниці Яни Нікітенко, буде значно краще сприймати всю картину комплексно. На щастя, так і хочеться робити. Тут немає синдрому костюмної драми, де забуваєш про що сцена, бо відволікся на мундири. А от людська драма є, і не лише вона.

Музичний фільм, але не мюзикл

Що саме «Щедрик» за жанром? Історична драма? До певної міри так, але це була б занадто розмита характеристика. Окремі моменти фільму дійсно гостросюжетні і наганяють такий саспенс на глядача, що фільму аплодував би стоячи Альфред Гічкок. Але це також фільм про дитинство, хоч і не «дитячий» в традиційному сенсі цього слова. Червона нитка у вигляді винесеного в назву музичного твору в цьому плані може працювати як гарне пояснення, що фільм є чимось більшим, ніж просто перекладенням трагічних історичних фактів на кіноплівку. Композитор Госейн Мірзаголі не лише зробив стільки чудових обробок «Щедрика», що він не набридає весь фільм, а ще й влучно використав обрядові польські, еврєйські, німецькі і радянські пісні.

Останні, звісно ж, виступають необхідним, різким та контрастним злом на тлі справжньої музики. Чудова знахідка з затертим і страшним записом гімну СРСР, як і контраст між «Щедриком» та досить безглуздою піснею про ялинку, спонукає задуматись, наскільки ми сприймали весь цей культурний мотлох як щось потрібне чи прийнятне, попри те що навіть у багатьох культурних робітників у СРСР руки були по лікті в крові. Аналогічно контрастно, до певної безжальності, зображені німці, хоча їм дають трохи більше «людських» моментів. На цьому етапі це вже не викликає питань у глядача.

Повертаючись до «Щедрика» — його вплив у сюжетному полотні фільму можна було б рахувати за магічний реалізм, але в жодній мірі це не сприймається як натяжка. Як би дивно це не звучало, українцям все ще потрібні нагадування про те, наскільки сильна та самобутня українська культура і наскільки багато вона пережила за століття різних окупацій, злиднів, геноцидів та нав’язаної безвиході. З цієї точки зору «Щедрик» дійсно гарно ладнає з нашою ситуацією. В умовах війни розуміння того, що культура вже повинна не меншості, а всім (навіть і особливо тим, хто про це ще не здогадується) — це ще один привід прокидатись і проживати важкі дні.

Замість висновків

Звісно, якщо прискіпуватись, у «Щедрика» можна знайти недоліки. Трохи змазана кінцівка (через занадто різкий перехід від одного стилю музики до діаметрально іншого) та не ідеальний звук (який, схоже, дороблявся по шматках з істотним використанням робочого), втім, ніяк не збивають враження від фільму.

Дивитись фільми про війну (слід попередити — сцени авіанальотів ще довго сприйматимуться загострено) може сильно не хотітись, коли війна зовсім поруч. Проте «Щедрик» — не про війну. Він про людей на тлі війни. Про любов (як батьківську, так і справжнє кохання), про взаємини, про культуру та про життя там, де здається можливим лише виживання. Цей фільм сумний, трохи важкий, але обнадійливий і щемливий саме там, і саме так, де і як це зараз потрібно багатьом з нас.

Сходіть на «Щедрик» у кіно. Він того вартий, від початкових титрів і до кінця фінальних.