Nobody Saves the World зачепила мене своїм візуалом іще з першого показу на презентації Xbox. Уже тоді вона зʼявилася в моєму списку «пограти» з позначкою «Коли вийде на Switch». І ось на початку цього місяця це сталося. Nobody Saves the World доступна користувачам гібридки від Nintendo, і схоже, я знайшов ідеальний невеликий проєкт для тих, хто шукав як звільнити голову від зайвих думок.

Завʼязка у гри проста. Ви — ніхто, звати вас ніяк і що занесло вас у цей чарівний світ теж не відомо. Зате перший же зустрічний пояснює вам, що навіть у світі під загрозою знищення негоже ходити вулицею без штанів, а пояснення довколишньої біди слід пошукати в хатинці у місцевого могутнього чарівника. Надибавши її, ви зʼясуєте, що чарівник зник і залишився тільки його незграбний самозакоханий учень, а у шухляді валяється залишена магом чарівна паличка. Скориставшись нею, ви отримаєте здібність змінювати форму та відправитеся рятувати світ. Уже в процесі зустрінете кількох друзів, очолите трійку гільдій та зʼясуєте, що не висидівши яйце, дракона не дістанеш. Історія тут фонова й дуже схематична, але те й діло викликає посмішки завдяки вдало вплетеним жартам.

Довколишній світ теж постійно тішить обережно розтиканою сатирою на популярні сетинги та відомі ігрові франшизи. У своїй подорожі вам трапляться як гільдії, очільником яких обовʼязково вийде стати попри відсутність компетенції, так і містечка, що живуть в умовах постапокаліпсису та знаходять у цьому свою романтику. У поєднанні з навмисно спрощеним у бік «курка лапою» візуальним стилем, це створює памʼятне поєднання, яке легко впізнається, добре читається і залишає по собі приємні враження.

Nobody Saves the World — це класичний dungeon crawler, але тут гравця не заганяють в рамки обраного на початку гри класу. Ніхто має чарівну паличку, що дозволяє йому моментально й без жодних перезарядок перетворюватися в одну з 18 форм (16 з них й справді корисні). Вони всі унікальні та відкриваються поступово, шляхом прокачування попередніх. Якоїсь логічності у побудові дерева розвитку шукати не слід, але комплексніші й складніші в освоєнні форми ви відкриєте уже в другій половині гри. Кожна з них має одну унікальну для себе здібність та одну або дві додаткові, а на додачу ще й одну незмінну пасивку. І ось тут починається найцікавіше, адже будь-яку неунікальну здібність чи пасивку можна передати іншій формі. Так гра фактично дає вам коробку з купою детальок від LEGO Bionicle: збирайте кого хочете, результат залежить тільки від вас. Розробники не впускають можливості підказати вам кілька вигідних білдів, підсовуючи відповідні завдання героя, та ніхто не змушує вас їх слухати. Для більшості форм мені вдалося знайти бодай по два результативні білди і щоразу це було приємною міні-подією.

Попри таку гнучкість, важливість вибору бази й справді висока. Адже кожна з форм має власні показники швидкості, кількості здоровʼя та мани тощо, незмінні пасивку і базову здібність, а ще окремі з них вміють плавати. Нерідко замість машини для знищення ворогів у мене виходив власний монстр Франкенштейна, що розвалювався у першій же бійці. Та поразки тільки стимулювали змінити кілька елементів у формулі та спробувати ще.

Щораз відкриваючи нову форму хочеться якомога швидше пограти нею. Адже так отримуєш не просто нову базу з цікавою особливістю, а й набір нових здібностей та пасивку, які можна задіяти для уже відкритих форм. Не усі вони однаково привабили мене та здалися корисними. Втім я не раз повертався до першої форми, Щура, щоб перевірити чергову гіпотезу з категорії: «А що як грати ним через фамільярів та залишити всю брудну роботу їм, а самому бігати й покусювати?» Це затягує і у певний момент уже й не помічаєш як створюєш все сміливіші й дурнуватіші ідеї.

Мені особливо сподобався Монах і я навіть трішки засмучувався, що відкрив його уже на пізніх етапах гри. Від того задіяти його довелося буквально декілька разів. Ця форма другою здібністю отримує «Святий дощ», який ллє на всіх довкола. Докинути сюди пасивку Рейнджера на отруєння будь-якими атаками і пасивку Слимака на додаткові пошкодження усім противникам зі статусними ефектами — ви знищуватимете будь-які навали за мить. А ось опанувати Дракона, який відкривається останнім, мені так і не вдалося. Попри вкрай високі характеристики, його миттєво роздирають на шмаття, поки він поприскує вогнем. Здавалося б, усі здібності так і натякають: комбінуй і грай на статус ефектах, ти так і лікуватися будеш, і противників притримуватимеш на відстані. Та як я не старався, виходило паскудно.

Тестувати власноруч створених бійців доведеться у підземеллях, яких тут достаньо, десь 15. Частина з них обовʼязкова, а решта — теоретично ні. Внутрішнє наповнення рандомно генероване, щоби повертатися було цікавіше. Більшість данжів мають додаткові умови та модифікатори, які мотивують використовувати той чи інший білд. А в нагороду вам дадуть грошей або жетонів покращення, якими можна підсилити здібності. Загалом картина звична, і чогось такого, щоб можна було зачепитися немає. Знай собі, проходь підземелля, покращуй бійців, повторюй, поки не отримаєш достатньо досвіду, щоб піти бити боса. Та є один незвичний для жанру нюанс — циклічність опціональна. Розробники залишають можливість повертатися у вже пройдені підземелля, але навіть разового проходження усіх по окремості достатньо і щоби форми відкрити та прокачати, і щоби з крамниці все вигребти, і щоби всі додаткові місії виконати, і щоб загальний рівень Нікого підняти достатньо для зустрічі з фінальним босом. Стимулювання до ґрайнду немає зовсім. Радше навпаки.

Неприємну згадку для мене залишило штучне обмеження розвитку у першій половині гри. Кожна з форм має власний набір квестів, які дають досвід для її розвитку, а з підняттям рівня форми відкриваються нові здібності та наступні форми. Та якщо виконувати квести особливо швидко, то зʼясується, що в певний момент їх припинять видавати і тим самим заблокують змогу відкрити нові форми, аж поки ви не виконаєте конкретне сюжетне завдання. Тож зосереджуватися одразу на відкритті всього не варто, рухайтеся сюжетом і з часом усе здобудете.

Механічна насиченість Nobody Saves the World приємно дивує і навіть по закінченню гри залишається відчуття, що якісь вдалі комбінації пройшли повз тебе і десь там є забута розробниками ігроладна шпаринка, що дозволяє зробити ультимативний білд. Та вертатися нікуди. Кількість контенту в Nobody Saves the World рівно така, щоби побачити геть усе за двадцятигодинне проходження і піти собі далі. Вам навіть не запропонують повернутися до цього світу після титрів, тому що робити там нічого, окрім як знову  зачищувати рандомно генеровані підземелля. Однак під час проходження це не відчувається, бо крихітній команді (приблизно 25 людей) вдалося зробити усього якраз достатньо, щоб вам вистачило.

Nobody Saves the World — це добре збалансований проєкт, що має усі необхідні елементи, щоб стати інді-хітом. Тут є гарна ігроладна особливість, про яку хочеться розповідати, візуальний стиль, який мотивує полізти розбиратися що ховається за цими скріншотами, та достатньо розваг, щоби заповнити не один вечір в калідорі. І головне — аж до фінальних титрів незгасне бажання піти в ще одне підземелля, щоби зʼясувати, наскільки сильним буде дракон з модифікатором на отруту та здібністю підіймати мерців.