Нового фільму без перебільшення однієї з найбільш впливових горор-франшиз 21 століття глядачі чекали 18 років (добре, що не всі 28). Світ сильно змінився, пережив загрози і події, які нагадували побачене в перших двох фільмах і, до честі творців франшизи, вони розуміють, що саме це означає для всесвіту, який вони створили. З абстрактного майбутнього він перетворився на альтернативний всесвіт, де події розвиваються не як у нашому. Але сценарист Алекс Ґарленд і режисер Денні Бойл не були б самі собою, якби новий фільм не мав чіткі алюзії і роздуми про наш з вами світ і того, куди він котиться.

То як виглядає 2030 рік, як що все пішло умовно ще гірше ніж у нас? І чому це слід подивитись навіть тим, хто далекий від традиційних жахів?..

2 фільми і 24 комікси по тому

Зараз трохи важко уявити, що фільм про пандемію смертоносного вірусу був відзнятий за 18 років до COVID-19, у 2002 році. Але ті, хто в той час звертали увагу на новини пам’ятають про істерію навколо вірусу Еболи. Саме він надихнув Алекса Ґарленда на сценарій «28 днів по тому» (28 Days Later), який швидко опинився на столі у режисера Денні Бойла, оскільки до того, у 2000 році, чоловіки потоваришували і гарно працювали разом на екранізації роману Ґарленда «Пляж» (The Beach). Це був четвертий фільм Бойла, а четвертий фільм, як я часто помічаю, є чи не найбільш важливим після першого. На ньому, чи на безпосередньому наступному, режисер стає майстром, а його зріст як професіонала – очевидним.

«28 днів по тому» дійсно став проривним фільмом для Бойла. Не лише в касовому аспекті (на бюджетів в $8 мільйонів фільм зібрав $80 мільйонів), а й в творчому. Сміливий експеримент, зроблений неочевидними і нестандартними технічними методами, фільм буквально воскресив жанр зомбі-горору і проторив дорогу ремейку «Світанку мерців» (Dawn of the Dead), який запустив одразу дві кар’єри – Зака Снайдера і Джеймса Ґанна. Вгору пішли і кар’єри Ґарленда та Бойла. Вже у 2007 році їм було банально ніколи робити сиквел, хоча очевидно, що дуже хотілось.

Хоча фільм «28 тижнів по тому» (28 Weeks Later) вийшов за режисурою Хуана Карлоса Фреснадільо, а сценаристами крім нього були вказані ще три людини, виконавчий продюсер Ґарленд доклався до сценарію теж, а окремі дуже важливі сцени все ж вирвався зняти поміж ще двома проєктами продюсер Бойл. Фільм знову був очевидним успіхом, тож чутки про третю частину, яку тоді за логікою називали ще «28 місяців по тому» (28 Months Later) не забарилися. Забарився сам фільм. Бойл і Ґарленд (який встиг за 2010-ті стати дуже успішним режисером) не полишали ідею, але їм вічно не вистачало часу. Естафету підхопили комікси від BOOM! Studios, але в 2011 році заглохли і вони.

І от у 2020-х франшиза повертається на екрани, причому цього разу два фільми знімали одночасно, тож продовження не доведеться чекати довго, якщо вам сподобається цей фільм. А вірогідність цього, між іншим, досить істотна. Навіть якщо ви нічого з вищепереліченого не бачили, або не читали, бо фільм досить добре розкриває тему попередніх частин самим лише прологом, дія якого відбувається у 2002 році.

За кадром

Хоча «28 днів по тому» часто називають одним з перших фільмів, знятих повністю на цифрову камеру, це перебільшення. Візуальною основою франшизи з самого початку була обрана майже колажна мішанина з різних матеріалів, де окремі фрагменти-спогади були зняті на 8 мм плівку, а кінцівка — на стандартні 35 мм. Але більшість фільму дійсно знімалась на камкордер Canon XL-1, який на той момент можна було придбати в супермаркеті. Подібне рішення спіткало і «28 років по тому», який було знято на… iPhone 15 Pro Max. Будемо чесними, з тим рівнем кастомізації і додаткового приладдя який можна побачити на фото зі зйомок це скоріше камера на основі смартфону, ніж прямо смартфон, проте результати вражають. Оператор-постановник Ентоні Дод Ментл, який повернувся до франшизи з першого фільму, вижав з iPhone такий максимум, що дотягнутись до цього стандарту без відповідної підготовки без аналогічного бюджету буде важко. А бюджет насправді анічогенький і поки що найбільший у франшизі — $60 мільйонів.

Взагалі, це фільм-повернення, адже крім Бойла, Ґарленда і Ментла в титрах можна побачити ще й ім’я Кілліана Мерфі. В кадрі лауреат «Оскара», на жаль, не з’явився (цього чекати ще рік і другого фільму нової трилогії), проте виступив виконавчим продюсером. Кого прихильникам сильно не вистачатиме в цьому фільмі, то це композитора Джона Мерфі, який був занадто зайнятий «Суперменом» вищезгаданого Джеймса Ґанна (з яким він працює з 2021 року), щоб підтягнутися ще й сюди.

Його місце зайняла шотландська група Young Fathers, музика яких до фільму досить специфічна і наповнена несподіваними семплами. Ще в трейлері далеко не всім сподобалось музичне рішення у вигляді, по суті, шумів та поеми Редьярда Кіплінґа начитаної у 1915 році актором Тейлором Голмсом. Не буде особливим спойлером сказати, що використано воно було і в самому фільмі в досить ефектному моменті, який за кілька хвилин пояснює підтекст, на який би в діалогах пішло б кілька сцен.

Загалом, експериментальність першого фільму є і тут, проте чим далі фільм просувається по сюжету, тим традиційніше стає в засобах і більше покладається на акторів. На те є як мінімум одна суттєва причина — акторський ансамбль у фільмі відіграє чудово.

В кадрі

Хоча першими в титрах вказані Аарон-Тейлор Джонсон, Джоді Комер та Рейф Файнз, у всіх з них скоріше важливі ролі другого плану. Досить потужно відіграють для мінімуму екранного часу також Джек О’Коннелл та Сенді Бетчелор. Але повноцінним виконавцем головної ролі є справжня знахідка, 14-річний наразі Алфі Віл’ямз. Молодий актор виглядає в кадрі максимально органічно, подекуди перетягуючи ковдру з дуже відомих та професійних акторів. Саме очима його Спайка, який виріс в зовсім іншому світі, глядач бачить у що вірус перетворив Сполучене Королівство.

З одного боку це видовище прекрасне. Дика природа, архітектура, улюблені Денні Бойлом мости зняті настільки чудово, що абсолютно забуваєш, що все це знято на iPhone. З іншого боку, поза межами крихітного поселення на острові, все це перетворилося на страшні джунглі, вижити в яких можуть лише деякі люди, переважно умовно «божевільні».

Умовно, бо поселення потихеньку перетворюється на середньовіччя без адекватного доступу до медицини, технологій і комунікацій. За іронією, єдиний лікар в істотному радіусі виживає самотужки, бо його концепції у явну нову релігійність поселення не вписуються. Втім, сам Келсон у виконанні Файнза будує щось на кшталт храму, основною ідеєю якого є пам’ять про смерть. Цей момент очевидно буде розкрито більше в другому фільмі (який наразі навіть має підзаголовок «Храм із кісток»), тому тут він скоріше дає персонажу певну загадку, а його ідеям — привабливість незбагненного ще погляду на життя. Ще одним подібним моментом є і кінцівка. Очевидно, що Спайк лише починає шлях, на якому траплятиметься багато персонажів і хто з них стане ворогом, а хто — союзником нам так просто не скажуть. Але вже натякають — зверніть увагу на прив’язаного зараженого в домі.

Інфіковані ж остаточно перетворились на силу природи. Лише в окремих з них подекуди упізнаються люди, ще менше з них дійсно залишились з подій першого фільму. Крім того, зомбі зазнали чіткого поділу на повільних плазунів, швидких бігунів та «альфа» або «берсерків», які є лідерами зграй і на яких вірус спрацював, за поясненням Спайка, «як стероїди». В самому використанні всіх вищезазначених термінів щодо таких надпотужних інфікованих є ще один натяк. Я думаю, його досить легко «розкусити» і самотужки, без моїх пояснень. Скажу лише, що тематично він перегукується з нещодавнім серіалом Netflix «Юнацтво» (Adolescence).

Замість післямови

Українці ймовірно зрозуміють і полюблять цей фільм трохи по-іншому ніж інші глядачі по всьому світу. Дихотомію «карантину» і «зовнішнього світу» важко назвати новою (Джон Карпентер та Нік Касл ще в 1981 році написали щось дуже схоже в культовій «Втечі з Нью-Йорку»), але у мене не раз промайнула думка, що є певна схожість між тим, як воно — жити в умовах війни 11 років і намагатись пояснювати це людям, які не зрозуміють як воно. Врешті решт, у нас з цим проблема багатошарова: крім того, що треба пояснювати людям поза межами України, що саме у нас коїться, для багатьох українців війна теж «почалась три роки тому», хоча межі майже двох цілих областей живуть в чомусь подібному весь цей час з 2014 року.

Лінія натівського патрулю, який через затонулий катер повинен висадитись у карантинній зоні (до чого виявляється геть не готовим) взагалі нагадує багато що. Ймовірно, так і задумано. Налякане і розгублене обличчя шведа Еріка певною мірою схоже на обличчя європейських політиків які вперше з 1940-х рр. розуміють, наскільки далеко може зайти світова епідемія популізму та вседозволеності. Не дарма останній спалах з кількох фреймів, які йдуть впродовж всіх титрів (тобто є сенс залишитись і пригледітись — більшої частини цих кадрів немає в самому фільмі, хоч це і ті ж події) — натяк на те, що крихка державність і крихка дитяча ідентичність нерозривно пов’язані між собою.

З цієї точки зору «28 років по тому» — той самий ідеальний фільм з жарту про те, що українці дивляться горор, щоб заспокоїтись. А крім того — неочікувано гарне, натхненне і своєрідне кіно, яке я дуже раджу.