Персоналія Антоніо Лукіча швидко стала однією з центральних на сцені українського кіно відразу після виходу стрічки «Мої думки тихі». Вміння автора влучно змалювати тонкощі взаємин між матірʼю й сином у звичайній українській сімʼї, загорнувши їх у формат легкої комедії-мандрівки, вразило у саме серце. А серіал «ZNO» лиш закріпив віру в його майстерність розбирати проблематику різних соціальних груп на шматочки та ненав’язливо вплітати її в історію, яка собі невпинно несеться вперед. Не став винятком з цього правила і новий фільм «Люксембург, Люксембург», стрімко пронісши нас замальовками з побуту двох близнюків з маленького провінційного містечка, які геть по-різному сприйняли своє дорослішання без батька.

Еслі ти поєхал за женщіной в Лубни, то це вже точно па любві.

Батько Василя й Миколи — не з тих, хто сидить на місці. Спочатку, тікаючи від війни в Югославії, він поїхав за їхньою матірʼю у Лубни, де став частиною місцевого криміналітету в 90-ті. Потім, тікаючи від старих знайомих та сімʼї, десь зник, лише зрідка телефонуючи колишній дружині. Аж поки 20 років по тому Коля не отримав несподіваний дзвінок з українського консульства в Люксембурзі стосовно близької смерті батька. Тож юнак щодуху мчиться шукати можливості відправитися до батька, щоби встигнути побачитися з ним. Звідси й бере початок історія спроб хлопця потрапити в місто мільйонерів.

Коля й Вася — близнюки, які, крім зовнішності, майже не мають нічого спільного. Поки Василь щосили намагався вибудувати спокійне сімейне життя й карʼєру в поліції, Микола не цурався барижити наркотиками під прикриттям роботи водієм маршрутки, чим неабияк підставляв брата. Його легковажність і відверта наглість стають рушієм усього фільму та причиною десятків кумедних сцен. Усе ж дуже весело спостерігати за водієм звичайної міської маршрутки довше, ніж у той короткий період своєї мандрівки. Та крім комічності, дії Миколи невпинно породжують проблеми та поламані плани, руки й життя.

Кажуть, радітєлі атвєтствєни за дітей. А должни лі ми, діти, нести атвєтсвєнность за радітєлєй? Я хз.

Імовірно, консулу пощастило натрапити саме на Миколин номер першим, адже він єдиний з усієї родини залишив у собі приємні спогади про батька й бажання вийти з тим на контакт. Як мати, так і брат відмовляють Колю від цієї дурної затії, адже від батька давно нічого не чути, на сімʼю він забив ще давніше і взагалі ця поїздка принесе більше біди, ніж добра. Та відтерміновує мандрівку лиш дурна спроба Миколи швидко покинути зі своєю маршруткою автобусну зупинку, що приводить до перелому обох рук у місцевої бабусі. Тож він отримує нічний домашній арешт, перспективу увʼязнення та відмову в підвищенні для брата. Ось у спробах це все розгребти й минає більша частина фільму.

Загалом «Люксембург, Люксембург» вдало ділиться на три частини: створення проблем, життя з проблемами, втеча від проблем. Адже Коля як головний герой історії і джерело усіх бід, якого завжди знаходить і боляче копає карма, не хоче, а може й не вміє вирішувати проблеми, тож натомість від них тікає.

«Люксембург, Люксембург» — це фільм, заснований на реальних подіях, власній історії режисера Антоніо Лукіча. Зростаючи без батька, він відчував усередині мовби дві сутності: одна за ним тужила і мала до нього теплі почуття, інша ж болюче переживала зраду та воліла забути про нього. Саме вони й знайшли своє відображення у Колі та Васі: однакових, та геть різних братах, один із яких суттєво ускладнював життя іншому. Дві сутності, яким не судилося співіснувати.

Ви щось чули про чєлавєчєский фактор? Чи ви ніх** не чули у цій жизні?

На противагу «Мої Думки Тихі», «Люксембург, Люксембург» — дуже статичне у своїй локації кіно. Попри чільне місце на постері, Люксембурга в стрічці небагато, натомість більшість часу ми спостерігаємо за неспішною буденністю невеликого міста Лубни. За життям звичайних його жителів: маршрутника-бариги, пасажирів маршрутки, патрульної поліції, хлібопекарів тощо. Усі зображувані герої настільки живі, що я те й діло згадував, як сам жив у такому невеликому місті та взаємодіяв з ними. Вміння Лукіча передавати актуальний побут українців заворожує.

Та навряд чи це вдалося би без крутої роботи акторів. Не тільки Раміля та Аміля Насірових, які зіграли ролі Василя та Миколи відповідно і неймовірно точно потрапили у відведені їм образи. А й Людмили Саченко, яка чудесно зіграла бабусю з двома переломами, чи тих же звичайних жителів міста Лубни, які своїми влучними ролями пасажирів маршрутки або й взагалі випадкових перехожих вдихали життя у зображуване місто. Знайшлося навіть місце Ельману Насірову, батьку провідних акторів, якому відвели окрему важливу роль.

З усього в цей жизні треба спригівать воврємя.

«Люксембург, Люксембург» — це щемка історія про шлях до прийняття втрати, наприкінці якого ти губиш частинку самого себе. Це фільм, що те й діло тебе смішить, аж поки не розбиває серце закінченням. Коли ти врешті розумієш, що точку неповернення пройдено, а ганяючись за ціллю мандрівки, ти загубив дещо набагато цінніше. Учителька української літератури навчала мене, що «Енеїда» Котляревського — це крута енциклопедія тогочасного життя українців. Так ось «Люксембург, Люксембург» здається мені не менш крутою енциклопедією життя сучасних українців у маленькому містечку, яка в продуманих декораціях розповідає не менш продуману історію пошуку і втрати.