Тільки-но хтось вимовляє слово “Америка”, відразу пригадуються гамбургери, пін-ап дівчата в купальниках кольору прапора, які картинно п’ють кока-колу із дизайнерських скляних пляшечок і звісно ж — фільми Тарантіно. Квентін став не просто одним із улюблених режисерів американців, він створив свій власний культовий стиль, який перетворився на дуже впізнавану річ. Більшість із вас бачили їх, або ж принаймні чули. Цей топ режисерських робіт Тарантіно допоможе вам у тому, аби підібрати ваш плейлист, або дасть змогу гучно гепнути штампом “ніколи не дивитимуся” і наївно запитувати, чому так багато мемчиків із розгубленим Траволтою.

Спаґетті та порно

Матір Тарантіно, коли носила під серцем дитя, була у шаленому захваті від Вільяма Фолькнера, у одному із романів котрого була героїня з іменем Квентін. Вона вирішила, що неважливо, народиться син, чи донька — вона назве його саме так. Десь так воно і вийшло: хлопчик, який отримав це дивне ім’я, отримав 37 нагород, та був номінований ще на 47. Життя у Тарантіно було непростим, і як він сам згодом зазначає: “Я відмовився надто від великої кількості речей у житті для того, аби знімати кіно. У мене немає дружини, немає дітей. Я пішов на ці жертви, маючи чітко поставлену мету. І я — щасливий”. А ще пізніше додає “Я не стверджую, що не одружусь, доки мені не виповниться 60, але поки що я зробив такий вибір та йду цією дорогою, тому що це — мій час для того, аби робити фільми”.

Тарантіно досі пише усі сценарії від руки, використовуючи лише чорні та червоні ручки для підкреслення розкадровок та діалогів, тому перед початком написання сценарію він турбується про те, аби письмового приладдя було вдосталь, щоб потім не докуповувати його. Також досі користується гаманцем “Bad Motherfucker”, яким користувався герой його фільму “Кримінальне чтиво”, вважаючи, що той є його особистим талісманом. Чим іще особливий цей задрипанець? Квентін дуже любить свою маму, плівкові ефекти, спаґетті-вестерни, несподівані кінцівки, карикатурну жорстокість, комікси, ковбойський шарм ранчо та расизм.

Хтось може кинути каменем у Квентіна, мовляв, його фільми абсурдні, концентрація лайки на квадратний сантиметр перевищує гранично допустимі для звичайного слухача норми, а крупні (втім, на відміну від логічнішого динамічного кадру, Тарантіно використовує статичну камеру) плани, які явно “влилися” у Квентіна саме за час роботи у кінотеатрі, де крутили порно, дуже швидко набридають. Але чи буде це справедливо? Містер Тарантіно будує перепалки між героями так, наче кожна фраза у них може покласти противника на лопатки, а діалоги між героями передають деталі відносин без зайвих метафор і просякнуті атмосферою, яка нагадує вечір п’ятниці у маленькому барі, де зібралась компанія чоловіків, які просто та без пишноцвітого офіціозу і з масним слівцем обговорюють те, що відбулось за тиждень. Цей чоловік точно знає, як знімати фільми про крутих хлопців, які вміють надерти будь-кому зад, до того ж прикрасивши це класною музикою. Еніо Моріконе, White Stripes та Іґґі Поп, Рой Орбісон (з котрим навіть Девід Гілмор із The Pink Floyd не погребував записати окремий сингл свого часу!) — це ще не всі мастодонти лампових треків, яких можна почути у фільмах Тарантіно.

Є три речі, за якими “тарантінівський” почерк впізнається у фільмах: це кадри із багажника (щось на кшталт фірмового підпису), епізодична роль власного виконання (зокрема,  Квентін любить грати у своїх фільмах якогось нарваного невротика, котрого в 7 випадках із 10 уб’ють ще до розв’язки), а також… красиві ніжки. Тарантіно — ще той футфетишист, і як можна помітити у його творчості — він любить знімати ніжні жіночі ступні і акцентувати на них увагу. Не шукайте слова, аби висловитись про цю людину: все ж таки, про кінорежисера більше розповідають його фільми. Отож, як можна вибудувати топ режисерських робіт Квентіна Тарантіно?

7. Джекі Браун

Фільм побудований на основі роману “Ромовий пунш” Елмора Леонарда, кілька разів був номінований, і навіть отримав “Срібного ведмедя” за найліпшу чоловічу роль.

При перегляді ви неодмінно задумаєтесь над тим, чому все-таки Тарантіно обрав цей роман для екранізації. Відповідь слід шукати в подробицях самого роману: головна героїня, Джекі, працює стюардесою та допомагає контрабандистам провозити готівку для торгівлі зброєю, алкоголем, тютюном та вибухівкою, а потім краде частину грошей, спокушена розмовами із агентами, які намагаються змусити її видати контрабандистів. Просто-таки вибухове к-к-к-комбо, якраз у стилі Тарантіно! Хоча ти відчуваєш, що режисер намагався бути серйозним, тонко помічаєш психологію усіх діалогів між людьми, пов’язаними бізнесом, з якого не так і просто вийти, а також є літри крові, вбивства, обмани та крадіжки.

Попри весь цей екшн, ти дещо нудишся, тому що з часом ти перестаєш вірити героям і десь усередині прокидається скепсис. Семюел Л. Джексон, на жаль, таки не може одним своїм поглядом та сарказмом витягнути увесь фільм. Як не намагайся встигнути проаналізувати попередні повороти сюжету, все одно загубишся у тому, що відбувається в “Джекі Браун”. Фільм і справді серйозний, але підходить далеко не кожному глядачеві.

6. Безславні виродки

У цього фільму вісім номінацій на Оскар, і лише один забраний у номінації “Найліпша чоловіча роль другого плану”. До речі, назва цього фільму англійською написана орфографічно невірно. Тарантіно зазначав, що слід писати назву саме як “Inglourious Basterds”, хоча правильно писати “Inglorious bastards”. Журналісти довго випитували Тарантіно і ледве не чатували біля його дверей із цим питанням на вустах, доки він не зірвався і не випалив на одній із прес-конференцій, що “виродки” звучить як “виротки”, тому ось так він і назвав свій фільм, поповнивши історію кіно стрічкою, до якої приказка “як казю, так і писю” відноситься у повній мірі. Але не слід ставитися до фільму упереджено: він розповідає небанальну історію спротиву американських євреїв у розпал діяльності німецького СС та трішки про тогочасне кіновиробництво пропагандистських фільмів.

Сценарій Тарантіно нещадно різав і допрацьовував, тому що йому дуже хотілось написати військову стрічку, аби прийняти військовий героїзм за чисту монету. До того ж, показати героїв не тільки з їхнього гордовитого аверсу, а й таємничого  реверсу. Варто казати, що це ще одна характерна риса Тарантіно: починати фільм, писати сценарію на міні-серіал, скорочувати його, а потім, в разі чого, планувати наступний фільм як продовження всесвіту попереднього, і в ході роботи перекроювати його на самостійний.

Хоч фільм і розповідає нам про кіноіндустрію тих часів, про устрій СС та працює у жанрі альтернативної історії (у цьому фільмі є кумедний Гітлер, якого врешті-решт убили), а картинка на екрані разом із ламповим саундтреком милує наше і без того порепане серце, історія сприймається дуже попсово. Втеча маленької дівчинки від смерті, яка потім вирішує стати кривавим месником та помститися цілому режимові, який змушував людей убивати інших людей, і її батьків у тому числі — гадаю, більшість глядачів уже верне від мейнстрімності та зефірного післясмаку таких сюжетів. Втім, навіть така річ, якщо її приправити фірмовими родзинками у вигляді фут-фетишу та напружених діалогів між “своїми” та “чужими” про різне за одним столом, виглядає достойно. Втім, попри те, що нацистів було покарано, а робота оператора та декораторів бездоганною, фільм не хочеться переглядати вдруге.

5. Вбити Білла Vol. 1, 2

Важко повірити, що цей оригінальний диптих ще хтось із вас, любих читачів, іще не бачив. Якудза, надміцні катани від Хаторі Ханзо, помста за смерть батьків, діти-вбивці, лайфхаки по виживанню у домовині, вириванню очей та реабілітації після коми та персонаж “Нареченої”, який був вигаданий зумисне для Уми Турман — це вже такий ядерний постмодерністський смузі, що безумовно має підірвати мізки, як Чорнобиль і залишитися там у вигляді Цезію-137, який ще довго буде розпадатися, утворюючи післясмак. Ума Турман, як білий ангел, розмахує катаною справедливості, не стримуючи зневіри до життя, яке несподівано позбавило її будь-яких надій на щастя. Тарантіно продумав цей фільм, здобрюючи його деталями, наче файна господиня борщ сметаною, тому “Курвовозик” (Pussy Wagon), пістолет в упаковці пластівців, аніме-вставки та бої на фоні снігу і внутрішнього дворику пагоди, левітування із столу та стіл та комічне шмагання тою ж таки катаною по сраці залишають відчуття справді ситної страви.

Але якщо заплющити на мить очі та відірвати погляд від прекрасної Уми, перестати вслухатися у “Самотнього пастуха” Джеймса Ласта, ми залишаємось один на один із правдою: стилізація чи то під фільми східних єдиноборств, чи то під традиційні трешові бойовики, нелінійний сюжет, який подекуди псує частину прекрасності фільму “Вбити Білла”. Фільм, як і більшість робіт Тарантіно, таки розрахований на широку аудиторію, але деякі цінності японців показує навиворіт. Тому шах у відповідь японо-американським відносинам таки відбувся, а цей фільм Тарантіно відгримів своєю оригінальністю і залишив потужний слід у культурі. Це прекрасний фільм для перегляду на дружній вечірці, чи для підняття настрою, але назвати його найліпшим в історії кіно чи у творчості Тарантіно, просто не повертається язик. Хоча знову переглядати його справді іноді хочеться дуже і дуже.

4. Джанґо вільний

І що додати: Тарантіно прекрасний і тоді, коли він знімає фільми відходячи від свого традиційного стилю і вписуючи у дошку поруч із своїми шаблонними прийомами щось нове. Саме так сталось із фільмом “Джанґо вільний”, де Тарантіно вирішив нарешті задовольнити своє давнє бажання і відзняти спаґетті-вестерн самотужки. Правда, не був би це Тарантіно, якби у картині не було б расизму, феноменально жорстоких бійок та моря крові, яка ллється просто таки як зі шлангу, а шаблон безлічі глядачів рвало на шматки те, що негр афроамериканець грає головну роль у вестерні. Хоча він впорався більш ніж достойно та чудово змалював усі непрості сторінки боротьби зі стереотипами щодо кольору шкіри, зокрема і настрої Півдня перед початком Громадянської війни.

Дуже дивує те, що з часом Тарантіно почав надавати особливої уваги вбранню, тому Джанґо постає перед нами у разючому салатовому сюртукові та синьому кафтані (натхненному картиною “Хлопчик у блакитному” Томаса Гейнсборо). У цьому фільмі є і Леонардо Ді Капріо, який на той момент ще намагався вибороти Оскар своєю грою, тож момент, коли ДіКапріо розбиває на столі склянку, був абсолютно незапланованим, і вся знімальна група просто завмерла від шоку, а Лео відіграв усю сцену навіть не поморщившись від болю. Брунгільда та її поневіряння, істинні переживання доктора Шульца та діалоги, сповнені роздумів над природою свободи та несправедливістю світу зачіпають. Тарантіно також вирішив навіть трішки потурати мемам, і тому його фільм закінчується епічним вибухом, на фоні котрого Джанґо крокує впевненою і вільною ходою.

Увесь час, доки ти переглядаєш цей фільм, його жорстокі і філософські моменти, смієшся із дзенькоту велетенського зуба на пружинках, що хитається на кареті доктора Шульца, який нагадує фургончик із морозивом, от тільки у Тарантіно він несе смерть. Завдяки тому, що Квентін вже привчив нас, що погані хлопці отримають на горіхи (втім, як і хороші хлопці), ти проймаєшся довірою до того, що відбувається на екрані і не можеш не привласнити собі щось із шарму доктора Шульца, чи відважності Джанґо. На таких фільмах хочеться вчитись, а для Тарантіно — аплодувати.

3. Мерзенна вісімка

Ми вже писали про цей фільм (огляд), де детально пройшлися по усіх деталях виробництва, написання та зйомки. Втім — як не повторити усі його достоїнства, якщо і справді фільм вийшов цікавим як для тих, хто знайомий з творчістю канонічного Тарантіно, так і тих, хто бачив цей фільм на екрані уперше? Зумисне для цього фільму, який знімався у технологіях Panavision 70, Тарантіно переобладнав частину кінотеатрів для того, аби глядач зміг оцінити всі переваги зйомки у широкому форматі. Існує лише 123 копії цього фільму на 70-мм плівці, які можна було переглянути лише за допомогою спеціальних програвачів. Втім, Україні не пощастило мати одну із таких копій.

Величезна заслуга цього фільму і Тарантіно зокрема у тому, що в даному випадку він чітко знав, що обирати для свого конкретного сюжету. Цей фільм починається із просто шикарної першої години зйомок за всіма правилами композиції і колористики у зимових лісах штату Вайомінг, де везуть полонянку для того, аби її стратити. Опинившись посеред завірюхи, подорожнім доводиться пристати до будиночка пані Мінні, де компанія із конфедерата, янкі, шерифа, мексиканця, головоріза та ковбоя починає вести свої діалоги, і у кожного різна мета. Втім, всі мають чітко зрозуміти, хто говорить правду, а хто бреше: і ось це напруження, коли твої здогади провалюються за хвилини, приковує тебе до екрану, наче загіпнотизовану змією мишу. Якою ж неповторною є гра Дейзі-втікачки, яку поливають кров’ю та словесним брудом щосекунди, але вона все одно продовжує пускати свої жіночі бісики та виглядати сексуально,ще за мить психопатично, а вже за кілька секунд викликати співчуття.

Варто лише попередити, що крові героїв у цьому фільмі надто багато, і подекуди ця жорстокість справді зачіпає якусь струну в душі. Та пам’ятайте, що тільки у Тарантіно завжди можна уявити кров вишневим джемом, чи борщем — тоді фінальні сцени із фонтанами крові перетворюються у гастрономічні пригоди. У цьому фільмі приємно спостерігати не тільки за картинкою, у якій “подорослішала” операторська робота і побудова кадру, а й за логікою кожного із персонажів, які відіграні з любов’ю та майстерністю. Бажання Тарантіно зробити продукт із окремим серцем, показати його у всій красі, реабілітація формату широкоформатного кіно, на яке сьогодні знову почали звертати увагу, та підхід “головне — це результат” завоювали моє дівоче серце. Саме тому неможливо не віддати третє місце цьому фільмові, який розділив багатьох критиків на два табори: одні кричали, що Тарантіно відійшов від своїх стандартів, а інші — що навпаки, Квентін показав, що є ще “тарантіно у тарантівницях”.

2. Кримінальне чтиво

Нелінійний сюжет, велика кількість наркотиків, прекрасні ступні Уми Турман, твіст у кафешці під рок-н-рол, реанімація за допомогою шприца (до речі насправді шприц діставали із грудей Уми, а вже потім при монтажі цю сцену “розвернули” задом наперед), психопатія, Тарантіно у другорядній, але помітній ролі, розгублений Траволта, і чимало референсів на фільми про ковбоїв. І все це під назвою, яка означає літературу, яка за якістю виконання подібна до туалетного паперу.

Впевнена, що більшість із вас розуміють Тарантіно як шибайголову, який вміє ставити бійки, вести довгі діалоги та різко змінювати сюжет. У “Кримінальному чтиві” він розповідає про буденне життя американських бандитів, із усіма його плюсами та мінусами, але ставить його так, що ти починаєш чітко розуміти: ярлики, які ми навішуємо — це далеко не завжди наша об’єктивна оцінка особистості. Серед сотень епічних фразочок, якими сповнений цей фільм, варто роздивитися цю легкість та природність емоцій героїв, яких ми сприймаємо спочатку виключно як негативних.

Варто дивитись “Кримінальне чтиво” вже через те, що насправді Ума Турман, яка ростом вдалась як Ейфелева вежа, і відповідно носить сорок перший розмір взуття, дуже соромилась кадру, в якому вона має танцювати босоніж. Тарантіно дуже довго вмовляв її на цей кадр, вмовляючи її тим, що це буде дуже спокусливо та естетично. Від цього виграли всі: Ума подолала свій комплекс з приводу боязні своїх ніг, Тарантіно плескав у долоньки від задоволення картинкою, а ми — прекрасний момент, який ще не раз обіграють у Докторі Хаусі та Сімпсонах. Також у фільмі мав зніматись Мікі Рурк та Курт Кобейн із своєю дружиною, але вони відмовились, пояснюючи це зайнятістю в своїх проектах. Сюжет справді вкрай заплутаний, але чи не може бути у цьому більше правди, якщо ти розповідаєш про “братків”, у яких справді бешкетна куля вирішує набагато більше, аніж все решта? Нам залишається лише смакувати цим постмодернізмом, слідкуючи за зміною настроїв, за діалогами та деталями.

1. Скажені пси

Рідко коли трапляється так, що найперша робота отримує одну із найвищих оцінок критиків. Це водночас величезна перевага та величезне випробування, адже все життя опісля проходить у гонитві за успіхом. Чи впорався з цим Тарантіно — він і справді старається, вдосконалюючи свою манеру зйомки та сценарну майстерність. Вражаюче злагоджений акторський склад, манера оповіді та бійки з морем крові й атмосферою переслідування. Тарантіно водив всіх за носа, розповідаючи казки про те, що “reservoir dogs” — це жаргонізм, чи що він мав на увазі французьке “до побачення”, і досі не є зрозумілим, на чому ж варто зупинитися нам, допитливим глядачам. Тарантіно вклав у фільм дуже багато енергії, що неможливо не помітити у тому, як він вибудовує спілкування між героями, які носять “кольорові” прізвиська, і в тому, що він дає змогу врятуватись одному із героїв, хоча і не втрачає реалізму всієї обстановки, адже решта героїв помирають.

Початок роботи над фільмом починався з чистого везіння, і важко зрозуміти, як можна було погодитись на зйомки практично на ентузіазмі, з використанням власних костюмів, але заради того, аби зіграти бандитів, які люблять свою роботу і роблять її бездоганно. Коли починаєш це усвідомлювати, то все, що відбувається на екрані набуває нових обрисів і навіть сцена зі знущанням з поліцейського, яка свого часу піднімала цілі групи глядачів у кінозалах, виглядає не такою жорстокою. Тарантіно намагається подати насильство, що є головним засобом досягненням мети для цих “кольорових” джентльменів, як звичайну роботу. До того ж, він чітко акцентує, що ця банда намагається радше “вижити”, а не “принизити” когось заради виключно емоційного задоволення останньої.

У цьому фільмі багато недосказаності, яка дає змогу кожному розуміти цих простих хлопців, які цуплять у банку мільйон, абсолютно по-різному. Вони збираються за кавою, кричать один одному “fuck” через слово, але саме ось ця злагодженість, яка панує у їхній команді поруч із любовно пропрацьованими деталями та історією, відкриває нам очі на те, що неважливо: яку мету ти собі ставиш, і чи сам по собі ти є ідеальним для її досягнення. Зате ти можеш обрати людей, з якими ти будеш досягати цієї мети і отримувати безцінний досвід.

І нехай Тарантіно продовжує знімати, вдосконалюючись при цьому, та дарує нам ще не один кадр кровопролиття, несподіваних поворотів та бійок.