Ще років чотирнадцять тому, майже кожна настільна гра, яка траплялася на моєму шляху, справляла на мене сильне враження. Будь-яка зустріч із новою цікавою механікою, близькою мені тематикою чи оформленням одразу ж зводили гру в ранг “улюблених” і найближчі кілька місяців я міг грати тільки в неї, думати тільки про неї і ні про що більше. Однак ігор у колекції ставало все більше, деякі старі ігри поступово йшли на дальню полицю і часом, через багато років, повертаючись до подібних, колись улюблених ігор, я сильно дивувався, чим вони взагалі могли мені раніше подобатися? Ефект новизни спадав і розбивався об крижаний айсберг безкомпромісного ігрового досвіду.

Куди подівся цей колишній азарт? Чому гра, яку ми так любили ще десять років тому, яка приносила нам море задоволення, зараз здається такою незграбною?

Однак є ігри, які абсолютно непідвладні часу. Скільки б років не минуло, скільки б разів ви до них не поверталися, вони все одно продовжують бути свіжими та актуальними. У деякі подібні ігри я готовий грати в будь-якому місці, будь-коли і практично з ким завгодно. Можете навіть розбудити мене посеред ночі і встромити в руку ігрові компоненти — будьте певні, я абсолютно точно зіграю партію з вами. Думаю, ви вже здогадалися, про яку гру йдеться? 

Звичайно ж про Monopoly: Sailor Moon Edition. І про «Домініон».

***

Важко порахувати, скільки ж партій я зіграв у «Домініон» з моменту знайомства з нею. У моїй першій копії гри в якийсь момент карти настільки затерлися, вигнулися і розпухли від постійного перемішування, що вже відмовлялися вставлятися в спеціальний ігровий органайзер, натякаючи на те, що їхній час на цьому світі вже добіг кінця. Саме тоді я дізнався, що карткові протектори — це не панацея.

Незабаром, коли з’явилися цифрові версії гри, доза «Домініона» у моєму житті потроїлася і навіть факт появи нових хайпових ігор у колекції не особливо зменшував кількість годин на тиждень, які я витрачав саме на цю. Я був по-справжньому одержимий цією грою через одну єдину механіку, яку тепер можна зустріти в тисячах різних настільних ігор — декбілдинг.

Декбілдинг спочатку був простою ідеєю, яка дозволяла вам вибрати карти, які будуть у вашій колоді під час партії. У такій грі як Magic The Gathering цей процес відбувається перед партією. Ви переглядаєте свою колекцію карт, вирішуючи які з них ви хочете використати, на чому бажаєте побудувати свою стратегію та відповідно збираєте їх у колоду.

Спільне у ідеях «Домініону» та Magic The Gathering, це не випадковий збіг. Дональд Ваккаріно, автор «Домініону», знав Magic The Gathering як свої п’ять пальців. Дональд брав участь у тестуванні дизайнів автора MTG, Річарда Гарфілда, і був навіть відзначений в одному з буклетів правил. Також, у 1996 році, розроблене Дональдом Ваккаріно неофіційне доповнення до MTG, Edge of The World, поширювалося як приз на одному з американських ігрових фестивалів. Можна припустити, що Дональд надихнувся механікою декбілдингу ще в 90-ті, і близько 10 років розробляв концепцію та ключові механіки власної гри.

Вперше з’явившись на прилавках ігрових магазинів у 2008 році, виданий компанією Rio Grande, «Домініон» немов цунамі пронісся всіма ігровими компаніями, настільними клубами та медіа того часу. Всі тоді грали тільки в нього і ні в що більше. Навіть клуби Magic The Gathering, відомі своїм радикальним ставленням до хобі, на якийсь час перейшли на «Домініон». Вже наступного року гра стала лауреатом Spiel Des Jahres. Першою повноцінно картковою грою, яка отримала цю нагороду і за стандартами того часу, це була велика гра.

500 карток в одній коробці! Зараз, в епоху кікстартерів і величезних ігор на кшталт Gloomhaven, 500 карток вже не здаються такою приголомшливою цифрою, проте на той момент це було серйозним одкровенням.

У «Домініоні», що був виданий в Україні компанією Feelindigo, кожен гравець отримує десять стартових карток: монети та кілька карток з переможними очками. З цих обмежених ресурсів, ви маєте виростити свій власний домініон, наповнити свій палац кімнатами і мешканцями, з кожним ходом купуючи нові карти для своєї колоди з ринку.

Всі куплені вами карти потрапляють у скид і як тільки ваша колода підійде до кінця, той одразу перемішається і на руку потрапляють вже нові, сильніші карти. Ваша колода ставатиме все товще, ходи все глибші та цікавіші.

І хоча ця механіка присутня мало не в кожній другій грі сьогодення, саме «Домініон» першим використав її у звичному вигляді, показавши як просту ідею можна переформатувати у повноцінну ігрову структуру, яка стала фундаментом для тисяч сучасних настільних ігор. Можна сказати, що декбілдинг став елементарною частиною словника сучасного геймдизайну і почав використовуватися у іграх, де він грає як основну, так і утилітарну роль.

«Зоряні Імперії», «Загублені Руїни Арнаку», «Великий Західний Шлях», «Кланк», «Маг-Лицар», «Подорож до Ельдорадо» та «Дюна: Імперіум», — хороші приклади ігор, яких не було б, якби не з’явився «Домініон». Враховуючи всі нагороди та почесті, які дісталися «Домініону» за роки, думаю його сміливо можна вважати своєрідною культурною віхою. Більше того, я вважаю, що він, будучи першовідкривачем механіки декбілдингу, як і раніше, продовжує бути найкращою грою в цьому жанрі.

Кожен хід у «Домініоні» – осмислений та потребує рішень. Що і в якому порядку розіграти, як максимізувати прибуток власної руки, яку карту купити, щоб поліпшити власну колоду. Саме процеси пов’язані з порядком розіграшу карт я вважаю найцікавішими та найбагатшими на рішення. Тут немає ніяких відволікаючих факторів, немає купи ігрових компонентів та додаткових механік. Є тільки ваша колода і мета напхати туди якнайбільше переможних очок. Ваше завдання зробити це правильно та своєчасно. Кожну партію в грі використовуються десять випадкових з двадцяти п’яти можливих колод дій і варто поміняти буквально одну-дві з них, як ваші стратегії відразу знаходять нові площини, відкриваючи нові шляхи для експериментів.

Регравальність «Домініону» — одна з найбільш вражаючих її особливостей. Я майже ніколи не граю по тому самому лекалу, намагаючись не використовувати вже знайомі мені комбінації. Я щоразу пробую щось нове, вишукую нові цікаві зв’язки між картами і коли вони працюють, це приносить мені масу дофаміну і все більше бажання досліджувати можливості цієї гри. Які, як і раніше, здаються мені нескінченними.

Однак навіть якщо вам вдасться вичерпати можливості «Домініону», існує дюжина доповнень до нього, які, на жаль, поки що не випущені в Україні, проте цілком можуть бути видані в найближчому майбутньому, якщо видавець буде вважати це фінансово вигідним.

Естетично, «Домініон» може здатися не дуже привабливим для сучасного гравця. Багато хто про нього чув, знає про його існування, але думаю не кожен настільний ентузіаст, особливо молодий і не дуже досвідчений, може бути зачарований 500 картами з текстом та органайзером у вигляді картотеки. Тематика Домініону досить суха, типова для свого часу і навіть на той момент нікого особливо не надихала. Однак ігролад «Домініону» захоплює вже після першого раунду, а кожна наступна партія взагалі не схожа на попередню.

У сучасних настільних ігор ігролад відчувається набагато м’якше та елегантніше, ніж у попередників. Сучасні автори користуються вже відомими механіками та шляхами, які були досліджені геймдизайнерами минулої епохи. Унікальний продукт, який зміг створити Дональд Ваккаріно 16 років тому, як на мене, непідвладний часу. Він не старішає, не виглядає банальним чи недолугим, як трапилося з деякими іграми минулих років. Більше того, я вважаю, що він був і продовжує бути найкращим у своєму жанрі. «Домініон» — це гра поза часом і приклад бездоганного геймдизайну з яким наполегливо рекомендую познайомитися вам.