Так вже вийшло, що мій традиційний Гелловінський марафон був цьогоріч наповнений, і навіть переповнений, стрічками нетипового художнього наповнення. Якщо казати простіше — я дивився (і завжди дивлюся, ніде правди діти) дуже дивні стрічки, які переважно є артгаусом та/або авторським кіно. Вирішивши піти на «Гелловін вбиває» (Halloween Kills), який ще якийсь час можна буде застати у кінотеатрах, я однозначно не очікував що цей фільм бодай намагатиметься мене чимось здивувати. Врешті решт, попередній фільм, «Гелловін» 2018 року був у цьому плані дуже обережним. Проте сила яку не спинити натрапила на бар’єр що нічого не пропускає.

Що таке «Гелловін»

Подивившись на кількість фільмів у франшизі «Гелловін» (Halloween), багато людей зітхнуть з полегшенням, дізнавшись що для розуміння цієї стрічки достатньо неперевершеного оригіналу 1978 року та чомусь однойменного новітнього сиквелу 2018 року. Однак, хоча сюжетно 9 з 11 попередніх фільмів були геть виселені з канону, це не означає, що на них немає майже постійних посилань. Починаючи з чудових фірмових титрів з гарбузами, яких рівно 12 (за кількістю стрічок), і закінчуючи використанням невеликого фрагмента фільму «Гелловін 2» (Halloween II), який вже не є каноном, та масок з третього фільму, який не був ним ніколи.

Це вже далеко не перше подібне намагання спростити глядачеві життя. Вищезазначений третій фільм франшизи, «Сезон відьми» (Halloween III: Season of the Witch), є окремою історією у всесвіті якої перший «Гелловін», як і у нашому, є фільмом. Сьома стрічка серії, «Гелловін: 20 років потому» (Halloween H20: 20 Years Later) ігнорувала існування всіх попередніх фільмів серії, крім перших двох. Ремейк Роба Зомбі, звісно ж, пішов далі, розпочавши фільм 2007 року з кардинальної іншої точки відліку, ніж оригінал. Нова, ще не закінчена, трилогія Девіда Ґордона Ґріна закриває одне око на весь цей безлад, але лише одне (так само як і сам Майерс, сліпий на одне око через встромлену у нього вішалку), а іншим констатує існування надбань франшизи як міфології, а не хронології.

Найбільш суттєва вада фільму — ймовірно ви не зрозумієте що взагалі відбувається, якщо не дивилися попередній фільм чи бодай призабули деталі. Хаос, що він оселився на досить виважених 106 хвилинах стрічки, досить важко описати і порівняти з чимось вже баченим в рамках жанру. Відомі RedLetterMedia слушно назвали його сумішшю фільмів «Титанік» (Titanic) та «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ» (It’s a Mad, Mad, Mad, Mad World). Те що жодна з цих стрічок не є фільмом жахів, непогано натякає на нетривіальність ситуації. «Білі ворони» траплялися у цій серії і до того — згадана вже двічі третя стрічка є найбільш відомим прикладом, але ще далі пішов сиквел ремейку, в рамках якого Роб Зомбі просто дозволив собі зняти оригінальну авторську стрічку з невеликою прив’язкою до франшизи.

«Гелловін вбиває» якимось чином досягає подібного ефекту з протилежного боку. Цей фільм настільки знає чим він є, що це дозволяє йому зламати очікування навпіл об коліно навіть попри те, що трейлери, здавалося б, проспойлерили вже весь фільм.

Що таке слешер і чому це його деконструкція

Один з найцікавіших моментів фільму — поява доктора Сема Луміса. Легендарного архіворога Майкла Майєрса в оригіналі і чотирьох різної якості продовженнях грав чудовий британський актор Дональд Плезенс. Його сміливо можна називати незамінним, бо коли до оригіналу трохи не дотягує інший, ще живий легендарний актор Малькольм МакДауелл, то можна з впевненістю сказати, що Плезенсу вдалося зробити з матеріалом щось дуже своєрідне і магічне.

Певною магією є й воскресіння Луміса у цьому фільмі: з перших кадрів у флешбеках 1978 року підозрюється або вміле використання якихось вже наявних кадрів з Плезенсом, або deepfake. Це і не те, і не інше. Чарівники, які працювали над спеціальним гримом (його ще називають пластичним) фільму примудрилися зробити з віддалено схожого на Плезенса члена знімальної групи точну копію покійного актора, а професійний імітатор майстерно скопіював голос британської зірки горору 70-х. Це могло б спрацювати не так ефектно, якби Луміса не використали досить виважено, але його в фільмі рівно стільки, скільки потрібно.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Christopher Nelson (@cnelsonfx)

Глибока і чітко розрахована іронія цього дійства така — зазвичай спеціальний грим робить живих людей покійниками на декілька кадрів. Цього в фільмі теж повно у максимально гротескних виявах. Проте той факт, що талант недооцінених майстрів копіювати людське тіло для знімання було використано у геть протилежному напрямку — вже наштовхує на думку, що концепція фільму далеко не така проста, як поспішили проголосити критики. Претензії щодо того, що у фільмі багато зайвого скоріше за все теж можна списати радше на те, що критики не зовсім врахували персону режисера. Або, що досить вірогідно, взагалі нею не цікавились. А дарма.

Для довідки: до «Гелловінів», постановник Девід Ґордон Ґрін зняв, наприклад, незалежну кримінальну драму «Джо» (Joe) з Ніколасом Кейджем у головній ролі. Проте багатьом у цьому фільмі запам’ятався навіть не він, а персонаж непрофесійного актора Ґері Паултера — справжнього безхатченка, в фільмографії якого до фільмування у цій стрічці була одна поява в масовці телесеріалу, а після нього не буде нічого, бо фільм присвячений його пам’яті (через кілька місяців після зйомок, Паултер потонув у віці 53 років). Ґрін довго відстоював кастинг саме Паултера на цю роль, бо був переконаний, що це ідеальне у неї попадання. І був абсолютно правий. Є у «Джо» одна досить цікава сцена яку мій друг влучно охарактеризував, як «Гелловін бухає». В ній персонаж Паултера розкривається перед глядачем з досить зловісної та гнітючої сторони і, що цікаво, це ніяк не впливає (і не повинно за задумом!) на сюжет. Тільки, і виключно, на те, як сприймає персонажа глядач і що він до нього відчуває.

«Гелловін вбиває» повний таких моментів. Присутність багатьох з них не рухає сюжет логічно, однак додає до настрою, створюючи кошмарний хаос, який поглинає глядача настільки, що стрес може недобре нагадувати реальне життя. Це як жахіття, що наснилося, але цілком реалістично помістило сновиду у катастрофу. Від цього з приємним полегшенням прокидаєшся, читаючи фінальні титри під пісню групи Ghost. В цьому сенсі «Гелловін вбиває» деконструює формулу слешера навіть краще, ніж це раз у десятиліття стабільно робила квадрологія «Крик» (яка скоро стане пенталогією). У багатьох слешерах цікавинка далеко не в тому, хто саме вбивця чи наскільки оригінально той розправляться з тим чи іншим персонажем (хоча будемо чесні, з суто комерційної точки зору це завжди бонус на рахунок творців фільму: розумний фільм про вбивства лопатою все одно є фільмом про вбивства лопатою). Слешер — це вивірена формула з двох паралельних ліній, точок зору жертви і вбивці, що вони перетнуться у фінальному акті фільму. Далеко не завжди вона використовується у дешевих жахастиках, бо її влучно застосували такі хіти як «Чужий» (Alien), «Термінатор» (The Terminator) та «Сім» (Se7en). Дійсно вдалі зразки жанру, багато з яких орієнтуються на оригінальний «Гелловін» дуже люблять показати вид від першої особи вбивці. Це незвична, незручна, а головне підсвідомо страшна картина для законослухняного громадянина, яка, однак, майже завжди створює певний гіпнотичний ефект.

Якщо в своєму першому «Гелловіні» Ґордон Ґрін дозволив собі забавку з точкою зору вбивці, то в другому майже всі такі моменти ставлять нас на місце ще більш некомфортне — жертви. Після кожної появи Майєрса у цьому фільмі, ми бачимо наслідки — переповнений трупами морг, люди у яких сорок років потому все ще є від зустрічі з ним пост-травматичний стресовий синдром, рани що валять з ніг коли відходять адреналін та морфій, поступове формування оскаженілого натовпу, який думає, що готовий розірвати почвару у масці на шматки. Але все одно не знає з чим саме має справу.

Певна сюжетна арка, яка зберігається у фільмі практично весь його обсяг з початкових до фінальних титрів — це намагання звичайних людей зрозуміти, що таке монстр, на ім’я Майкл Майерс, бачить у вікні, що готовий дивитися в нього годинами, не міняючи позу. Про цю звичку жодним чином не згадували у попередніх фільмах, хоч її і можна припустити як логічне продовження звичного для цього персонажа ступору, що він майже сягає кататонії. Вона потрібна у фільмі для розкриття конкретної теми, яка досить несподівано зачепила мене своєю глибиною.

Що це взагалі було (і кому сподобається)?

Батько серії, Джон Карпентер, благословив «Гелловін вбиває» тричі. По-перше, разом з сином Коді Карпентером та похресником Дєніелом Девісом він написав музичний супровід, який є сенс послухати навіть окремо від фільму. По-друге, його ім’я у початкових титрах зустрічається також у графі «виконавчий продюсер» що насправді означати може майже що завгодно, але у цьому випадку – такий собі жест схвалення. По-третє, у інтерв’ю, Карпентер, який бачив весь фільм ще на стадії виробництва, не приховував того, що йому дійсно сподобався цей фільм.

«Гелловін» (Halloween) Карпентера не став би настільки фільмом-легендою, якби не кінцівка. Весь фільм ми приблизно розуміємо з чим маємо справу, однак в кінці логіка стає однією з жертв Майєрса, бо цей монстр відмовляється вмирати. У минулих продовженнях своєрідною мантрою вже напівбожевільного доктора Луміса стає «Я поцілив у нього шість разів!». Це своєрідний локальний мем прихильників франшизи, однак це також геніальний штрих який чітко показує на що саме зробив ставку Карпентер, коли писав сценарії перших двох «Гелловінів». На якомусь етапі кожного продовження  сприйняття глядача починає відмовлятись вірити, що навіть людина що повністю не відчуває болю (або здатна його ігнорувати) все одно не сконала від усього, що сталося з Майєрсом за три канонічні фільми цієї версії Гелловінського всесвіту. Творці «Гелловін вбиває» можливо першими з часів Карпентера зрозуміли, що саме тут вони повинні зустріти глядача віч-на-віч і… Їх рішення важко описати словами, бо його треба відчути. Десятиліттями сиквели та ремейки намагалися зробити дві речі: придумати безжальному маніяку мотивацію або якось пояснити його майже надприродні силу та стійкість. У хід йшло все: дитяча травма, старовинне прокляття, підміна тіла перед смертельною травмою тощо, але «Гелловін вбиває» видав Майєрсу можливо найстрашніше пояснення яке (я не жартую) нагадало мені твори Говарда Філліпса Лавкрафта та Девіда Лінча. І це на нього ще тільки натякнули, бо третьому фільму серії «Гелловін закінчується» бути однозначно.

Чи зможе непідготований глядач розгледіти таке пояснення? Чи задумається він на титрах настільки, як це зробив я (що на це звернули увагу інші глядачі у залі й почали кепкувати)? Я не готовий відповісти на ці питання, але однозначно готовий порекомендувати цю стрічку тим, хто зацікавлений у ній найменше, або не зацікавлений зовсім. Не все так просто у місті Геддонфілд що в штаті Іллінойс, як може здатися на перший погляд. Я можу лише натякнути, що тема того, на що (або кого) саме дивиться Майєрс коли в ступорі дивиться на вікно, є одним з можливо найбільш проникливих режисерських знахідок у жахах останнього часу. Для того, щоб цей фокус спрацював, потрібно застати глядача зненацька, але коли це вдається, то (для мене особисто) нема нічого ціннішого в кінематографі, ніж магія моменту, який змушує змінити думку на почуття. Що вже казати, я люблю коли мене дивує кіно. І фільму «Гелловін вбиває» якимсь містичним чином вдалося це сакральне «Стоп, ЩО?». Я не гарантую кожному глядачеві такий самий ефект, але врешті решт хтось завжди бачить мотузки, а хтось не бачить навіть самого фокусника, бо дивиться на кролика. Справжня магія починається тоді, коли єдине пояснення того звідки взявся кролик — саме по собі не пояснює нічого.