ІНТРО

Серія „Зельди“ бере свій початок ще у далекому й бородатому 1986 році, коли на екранах західних телевізорів (на теренах СРСР тоді ще про Денді і мови не було) почав вистрибувати Маріо, а на пекарнях Wolfenstein був не зовсім 3D, та й не зовсім шутером.

Упродовж років серія зазнала чимало змін, зумовлених технологічним прогресом. Перехід з 2D в 3D можна вважати основною зміною курсу в маршруті цього крейсера дальнього плавання. Оригінальна Зельда — це 2D-втілення дитячої цікавості та жаги пригод, котрі доволі вдало оцифрував сам пан, його величність, Шіґеру Міямото (творець вашого улюбленого вусатого сантехніка італійського походження).

Свого часу перша Зельда була революцією. Ще б пак: відкритий світ, свобода дій (довільний порядок темниць, пошук предметів, принцип „йди, куди хочеш, роби, що хочеш“) та складні загадки — це були нечувані речі для 8-бітного (третього) покоління консолей. Тим паче все це одночасно в одній грі (а до Daggerfall, між іншим, ще 10 років!).

Звісно, сміливий іноваційний підхід Nintendo та бурхлива уява пана Міямото спромоглися на ще один шедевр, котрий був просто таки приречений своїм успіхом породити безмежну кількість сиквелів, як розглянута тут Маска Маджори на Nintendo 64, котру гріх було не перепройти, враховуючи її нещодавнє перевидання для портативки Nintendo 3DS.

КОНЦЕПЦІЯ

Загальна ідея будь-якої Зельди завжди одна й та ж: на тобі відкритий світ і набір підземель, на тобі набір загадок і предметів. Закономірність ігроладу полягає в тому, що певні локації та підземелля нам недоступні відразу. Тут нам стануть у нагоді предмети, здобуті в нагороду у цих же підземеллях. Тобто загалом ігровий процес можна розбити на стадії: пішов у підземелля, розгадав загадки, знайшов предмет (і переміг боса), відкрив нову локацію, пішов у наступне підземелля, і так аж до… порятунку Зельди та Ґірула (назва казкової країни, у котрій відбуваються події).

Боївка варта окремої уваги. Система бою дісталася від попередниці Ocarina of Time, де вперше в історії 3D-action була застосована тарґет-система зосередження на ворогу, котра стала еталоном для подальших бойовиків від третьої особи. Як і раніше, Лінк має у своєму розпоряджені меч, щит, лук, бомби та чимало інших предметів, знайдених у підземелях, включно зі вже згаданими масками.

У спробах розібратись у послідовності подій на часовій лінії серії, можна не лише ногу зламати, але й мозок вивихнути, та й заодно загубити копицю сіна в горі голок. Хоча Nintendo випустили хронологію, вона радше викликає ще більше запитань, аніж надає відповіді. Ясно лишень одне: у кожній частині Зельда (другорядна героїня) та Лінк (головний герой) інші, і являються реінкарнаціями себе в різні часові (та можливо просторові?) епохи Ґірулу. Аби не заглиблюватися в подробиці, скажу одне: принцесу викрадають, і звісно вам її рятувати. Щось таке ми вже десь бачили, чи не так?

Хоч «Маска» і зберігає дотичність до загальної ідеї пошуку предметів та відкриття підземель, вона разючо відрізняється від решти серії. Почнімо з того, що першим кидається в очі: на землю падає Місяць. Місяць, Карле! У Лінка, котрий вирушив на пошуки втраченого друга (тієї самої славнозвісної феї, котра вигукувала: „Hey, listen!“), є три дні, щоби врятувати Терміну… Саме так, вперше в історії серії Лінк рятує не Ґірул і не Зельду (легенда Зельди не про Зельду?).

Спершу на Лінка нападає так званий Скал-кід, котрий носить дивакувату маску і перетворює Лінка на потвору. Тоді герой знайомиться зі загадковим продавцем масок, котрий погоджується допомогти Лінку, якщо той поверне ту дивакувату маску, яка, виявляється, була вкрадена у продавця. Але за три дні місяць зруйнує усе живе. Лінку потрібно вертатися в часі, щоби відновити форму і знайти іншу маску, а тоді знову стрибнути крізь час і знайти іншу, і знову, і ще іншу… Заплутались? Це ще квіточки.

Гра дуже легко вводить в оману своїми складними маніпуляціями з часом. Найпростіше пояснити це на прикладі фільму «День бабака». Лінк постійно переживає цикл із трьох днів, коли Місяць падає на Землю, і змушений повертатися у часі на його початок. Однак під час цих трьох днів він може виконати певні квести (підземелля та  побічні) і отримати у нагороду маски. Маски зберігаються після повернення в часі і відкривають доступ до нових квестів, а отже і підземель та масок.

Загалом концепція пошуку предметів і відкриття ними нових локацій збереглася, але у дуже заплутаному часово-просторовому ключі. Хоча це може спершу відлякати пересічного ґеймера, як тільки-но вдається вловити закономірність і збагнути загальну ідею, гра перетворюється на надзвичайно захопливу подорож, повну таємниць і розгадок.  Любителям «Зоряного Шляху» рекомендується!

АУДІО-ВІДЕО

Нині Nintendo нажили репутацію платформи, на котрій „графіка — не основне“, що не дивно, враховуючи те, що дві останні її приставки відстають від конкурентів технічно на ціле покоління (але все одно мають чудову бібліотеку ігор). Однак ситуація не завжди була такою. Nintendo 64, хоч і була обмежена картриджами, тоді як конкуренти Sony та Sega випускали свої ігри на значно зручнішому та вмісткішому компакт-диску, вона була технічно досконала, мавши ігри з нечуваною для свого покоління графікою (яскраві приклади: Perfect Dark, Conker’s Bad Fur Day).

Маску ця позитивна тендеція неабияк зачепила. Звісно, сучасному глядачеві графіка може видатись застарілою, але для свого часу вона була надзвичайно красивою. Використовши на повну можливості консолі та Expansion Pack (додаток, котрий збільшував оперативну пам’ять приставки з 4 MБ до 8 MБ), The Legend Of Zelda: The Majora’s Mask якимось дивом видавала картинку на рівні ранніх ігор PlayStation 2, що у 2000-у році неабияк вражало.

Хоч у грі бракує озвучення персонажів (що стало фішкою серії) та високоякісних аудіотреків, як на PlayStation (котрі просто не влазили на кількамегабайтний картридж), композитори та звукорежисери спромоглися створити фірмову Зельдівську пригодницьку атмосферу з веселими, місцями дитячими, мелодіями, які супроводжують вас на головних площах міста та похмурими й темними ембіент-мотивами підземель.

Єдине зауваження, яке є до гри — це дуже заплутана система збережень, котра також замішана на подорожі часом. Однак вона нівелюється наявністю ґайдів ув інтернеті. Загалом «Маска» не викликає ніяких нарікань в технічному плані, а навпаки вражає можливостями старенької N64.

OUTRO

Вже чимало років Nintendo продовжують тішити своїх прихильників вигадливими та цікавими іграми. Підходячи до них іноваційно, але водночас не намагаючись заново винайти велосипед, їм вдалося створити серію, котра надихнула чимало проектів з відкритим світом (Fable, Darksiders, Binding of Isaac), і в котрій фактично нема жодної невдалої частини, що вартує чималої похвали.

Однак франчайз все ж страждає від певної одноманітності, що не стосується The Legend Of Zelda: The Majora’s Mask, котра несамовито виділяється своєю незвичністю та фантастичністю. Маска Маджори — це незабутня пригода, котра актуальна і в 2000 році, і сьогодні, і неодмінно варта уваги на будь-якій платформі (чи то N64, 3DS, чи навіть на ПК з емулятором), адже вона здатна вгамувати жагу пригод до виходу довгоочікуваної Zelda U наступного року…