«Трансформери», діти генія сучасного кінематографу, Майкла Бея, створені на основі іграшок Hasbro й Takara, здатних змінювати свою форму,  продовжують збирати людей в залах, біля екранів телевізорів чи навіть смартфонів, бо завжди цікаво подивитися, що там цього разу стане підставою для роботичних сутичок.

Я пам’ятаю свій перший раз. Спостерігати за дивакуватим учнем Семом Вітвікі, якому дісталася свавільна Шевроле Камаро жовтого кольору, було цікаво. Місцями ніяково, інколи смішно… але знаєте що, я хотів опинитися на місці того ботана! А хто б не хотів? Кому не захочеться проїхатися в легендарному американському маслкарі? Особливо коли поруч така неймовірна дівчина, як Меган Фокс. Чорт забирай, тоді її Мікаела стала крашем для сотень тисяч, якщо не мільйонів підлітків по всьому світу.

Цей образ був настільки приємним оку, що його не змогли оминути увагою багато митців, зокрема Ніко Ді Маттіа — аргентинський майстер цифрового малюнку, який став відомий через своє “швидке малювання”. Що з того вийшло, можете подивитися у ролику нижче.

З іншого боку, в «Трансформерах» знайшлося місце не тільки для поїздок на різних швидкостях. Була тут також боротьба пліч-о-пліч з автоботами проти лихих десептиконів за надпотужний артефакт (перший із багатьох), було дорослішання Сема… і була нав’язлива реклама військових потужностей Сполучених Штатів.

У другій частині довелося протистояти древньому кровожерливому предку десептиконів, який хотів знищити планету переслідуючи власні цілі. Паралельно з цим Сем Вітвікі стикався з проблемами простої людини: стосунками, навчанням, обов’язками перед родиною й суспільством тощо. Що й приводить нас до третього фільму, де показали, що навіть найкращі з нас можуть виявитися найбільшим злом, що тільки носить земля. Але ж і це не все, правда?

У четвертому фільмі разом зі Семом Вітвікі серію покинули хоч якісь намагання розповісти зв’язну історію про людей і трансформерів. Але Боже мій, до чого ми докотилися у п’ятому? Ми, до речі, робили огляд «Останнього лицаря», почитати можна тут. Ні, я все розумію, хронологія появи/перебування трансформерів на Землі остаточно вийшла у вікно. Та переплітати історію з королем Артуром та круглим столом — це вже було занадто навіть для мене.

Проблему такого розвитку всесвіту побачили не тільки глядачі. Студія Paramount, при всьому бажанні й далі заробляти мішки різноманітних валют, вирішила, що так далі тривати не може, і влаштувала перезапуск всесвіту, уже без Майкла Бея.

Зізнаюся, я спершу сприйняв «Бамблбі» не як перезапуск, а швидше як приквел до подій перших «Трансформерів» — ось так неуважно я дивився на подорож Чарлі Вотсон у виконанні прекрасної Гейлі Стайнфілд і Бі-127. Нова історія того, як автоботи опинилися на Землі, сподобалася глядачам і критикам. І це не дивно, адже у фільмі класно підібрано все: кольори, стилістика вісімдестих (нагадаю, що події стрічки відбуваються у 1987 році) та музичний супровід, який змусить вас усміхнутися. Ну і закладена основа, що стала відправною точкою для подій, які чекають нас із вами у «Часі звіроботів», до якого пропоную і перейти.

За основу фільму було використано мультсеріал «Трансформери: Війни звірів» 1996 року. З перших секунд ми опиняємося на планеті звіроботів (максималів), де вони намагаються захистити просторовий ключ від трансформера-планети Юнікрона, за допомогою якого це величезне механічне божество зможе пересуватися всією галактикою й втамовувати свій постійний голод. Звіроботам вдається покинути планету з ключем, фактично врятувавши галактику від цього монстра. Принаймні вони так думали.

Як це завжди буває, через кілька тисяч років (а конкретно в 1994 році) через надмірну цікавість працівниці музею Єлени, яку просто переповнює бажання зробити археологічне відкриття, посіпаки Юнікрона отримують сигнал від ключа й можуть відкрити портал для свого господаря. Щоб завадити цьому, автоботи звертаються за допомогою до Ноя — колишнього військового і нашого нового Семо-замінника, про якого можна сказати лише 2 речі: він має проблеми з роботою в команді та безмежно любить свого молодшого брата й готовий зробити для нього все. Навіть урятувати світ від знищення.

Щоправда, для цього Єлена, Ной, автоботи й звіроботи мають вирушити в подорож, щоби знайти другу половинку просторового ключа. Дяка звіроботам, що вони розламали ключ навпіл, а не на 3+ частини, як це часто буває в інших історіях.

Окрім Нью-Йорка дев’яностих, нас чекають мальовничі краєвиди Перу, знайомство з його культурою, історією й місцевими трансформерами, і справжній серпантин сюжетних поворотів, який врешті приведе нас до фінальної битви за Землю.

Буде складно, але герої не відступатимуть і боротимуться до останнього, щоб подолати ворога й дати обіцянку на майбутнє, як це завжди буває у фільмах про іншопланетних роботів, що перетворюються на машини.

Тільки от цього разу сценаристам не вдалося придумати щось таке, що зачепить за живе. Пам’ятаєте, як було в перших «Трансформерах»? Захід сонця, Оптимус Прайм дивиться в небо й каже:

Ми отримали винагороду — новий світ, який називаємо домом. Ми живемо серед людей, сховані та водночас на видноті. Ми таємно наглядаємо за ними, чекаємо, оберігаємо. Я був свідком їхньої хоробрості, і хоча ми неймовірно відрізняємося, вони, як і ми, не такі прості, як здається.

Я — Оптимус Прайм, і це повідомлення для автоботів, які вижили серед зірок. Ми тут і чекаємо на вас!

І все це під шикарну пісню Linkin Park  «What I’ve Done». Згадали? А тепер готуйтеся. Цього разу вас чекає набагато коротша й значно менш натхненна промова про новий дім, що трохи псує враження від фільму… Чого я не можу сказати про сцену після титрів.

Вона подарує вам такий шквал емоцій, від якого доведеться трошки посидіти та подумати: “що тут, у біса, відбувається?”. Ось вам моя гарантія — такого об’єднання ви не очікуєте! Тому, якщо будете в кіно, обов’язково досидьте до цієї сцени.

А тепер час трошки пожалітися. Якщо Бамблбі й Оптимуса ми з вами знаємо прекрасно, адже один — це все та сама свавільна й уперта машина, що любить цитувати кінострічки, а інший — суцільний концентрат відданості, рішучості й сміливості, то решта автоботів, окрім імен, не має жодної іншої характеристики — просто масовка. Винятком є лише Міраж, бо саме він став основним автоботом фільму й компаньйоном Ноя. Персонаж пропрацьований класно, має свій вайб, жарти та трошки бешкетну поведінку. Словом, ставлю вподобайку!

Так само мені симпатична й звіроботка Рейзор, бо саме ця мудра робопташка є однією з головних рушійних сил фільму. Про решту максималів, як і про автоботів, так само сказати нічого. Трошки більше уваги приділено Оптимусу Праймалу — предку Прайма. Він ще одна ланка, що дозволяє звести кінці з кінцями, але не більше.

Хто абсолютно не сподобався — посіпаки Юнікрона. Вони виглядають як Мегатрон на мінімалках. На мінімальних мінімалках. Серйозно, говорять, як він, позиціюються, як він, тільки вигляд інакший мають.

Що стосується самого Юнікрона, то за виділений йому екранний час, він встигає залишити враження схожі з Дормамму з «Доктора Стренджа» (такий же величезний і вічно голодний) чи Володимир Харконнен з «Дюни» (так само безжальний і моторошний).

Що стосується графічної складової, то тут усе на рівні. Роботи виглядають не гірше, ніж у попередніх частинах, бої також не сипляться в процесі перегляду. Однак трансформації самі по собі вже не такі видовищні й деталізовані, як це було в перших фільмах. У деяких моментах видна відверта халтура перетворення роботів, проте не це стало головним вирвиоком фільму. Найбільшою проблемою тутешнього відеоряду стали .. люди. В кількох сценах аж очі ріже, так сильно актори виділяються на тлі середовища чи до роботів. І це трохи дивно, зважаючи, що фільмів за плечима художників уже чимало і такі речі мають робитися ледь не “з закритими очима”. Тож цілком можливо, що «Час звіроботів» став черговою жертвою перезйомок і неадекватних вимог до художників спецефектів.

Із закритими вухами дивитися не доведеться — музичний супровід стрічки хороший. Його не так вже й багато, але підібраний він вдало, а якщо ви, як і я, є дитиною дев’яностих, або просто любите музику тієї епохи, то гарантую вам, кілька разів за перегляд ви будете в захваті від почутого.

То що ж ми зрештою отримали від «Часу звіроботів»? Конвеєр усе ще працює. Так, це вже не ті «Трансформери» Майкла Бея, хоч він і залишається причетним до виробництва фільмів. Підхід змінився, основа, на якій будується всесвіт, також отримала оновлення. Однак недовго тривала ось та приземленість, яку подарували нам у фільмі «Бамблбі». Вже в «Часі звіроботів» повернулися ось ці характерні нотки класичного Бея з побудовою сюжету, антагоністами й бійками. Також не можна оминути увагою й те, що тепер «Трансформери» роблять ще більший акцент на іграшках, адже автоботи у фільмі дуже й дуже нагадують вироби Hasbro, що однозначно повинно принести компанії дивіденди з кількома нулями. Хай там як, дуже вже хочеться подивитися, що буде далі — надто вже цікаві можливості відкриває перед нами сцена після титрів!