Ми прокрадаємося у печеру, де людожерне плем’я Удам облаштувало собі невеличке поселення. Чути сопіння, рев і стогони — це кремезний Удам невгамовно порає свою (або й чужу, хто його зна) жінку. Ми розмірковуємо, як же нам знешкодити їх, не здіймаючи тривогу. Метнувши у них глечик із дурманом, ми чекаємо, коли ж парочка зачне гризти одне одного. Натомість удамці почали кататися по підлозі й реготати. Потопаючи у божевільному реготі, що відлунював у стінах печери, я, дитя цивілізації, сидів із виряченими очима, вражений цією бридкою, моторошною сценою. А первісний мисливець Таккар метнув списа так, аби разом проштрикнути обох. Нема чого дивуватися. У землях Оросу ще й не таке побачиш.

О прекрасний сонячний світ

Якщо вам траплялося спробувати котрусь із останніх трьох частин Far Cry, то приблизне уявлення про ігролад Primal ви вже маєте. Так, саме приблизне. Бо скільки би не горлали про подібність обрисів мапи з четвертою частиною, Far Cry: Primal — це не рескін, не доповнення і не спроба поспіхом змайструвати гру за знайомим лекалом. Той Far Cry 4 позичив у третьої частини значно більше, ніж дісталося новинці. Far Cry: Primal — самостійна, повноцінна гра зі своїм валом тонкощів і помітними змінами у вже відомих механіках. Такий собі “Запорожець”, переоснащений у спорткар.

Far Cry: Primal переносить нас на 12 016 років назад, у Карпати епохи мезоліту. Орос, себто “сонячний край”, — земля залитих сонцем рівнин, імлистих боліт, смарагдових лісів та засніжених скель. Умілий мисливець Таккар із племені Венджа прибуває сюди із простим набором цілей: відшукати й об’єднати розпорошених земляків, розбудувати селище і дати відсіч двом конкуруючим племенам. Ну і звісно ж, вижити.  Ясна річ, у цих декораціях не знайшлося місця давнім забавкам серії Far Cry — вогнепальній зброї  і моторизованому транспорту. Та зі зникненням одних складників Primal, інші нарешті запрацювали на повну.

Мамо, я гакер: от що справді зайве і безпардонно здерте з попередньої гри, так це гак. І начебто розумієш, що без нього доводиться мотати зайві кілометри, а “гранати” і двострільний лук є дикістю значно більшою, та чомусь саме гак виглядає недоречним в арсеналі Таккара. 

Найсуттєвіше змінилося природне середовище. У попередніх іграх серії теж не бракувало взаємодії хижаків, травожерів і людей, але це відчувалося приємним додатком, забавкою, яка легко могла опинитися за межами дверцят авто чи досяжності вертольотика. У Primal навколишній світ відчувається максимально живим. Справа тут не лише у звуках, котрі в лісі не стихають ні на мить — стій собі, слухай, милуйся. Ви невідривно існуєте в цьому середовищі, до того ж перебуваєте аж ніяк не вгорі харчового ланцюжка. До речі, саме тому хижаки позначаються на міні-мапі — це такі ж вороги для нашого героя, як і люди, а часом навіть і грізніші за них. Це раніше ви могли заскочити на щось гуркотливе і махом подолати кілька кілометрів, а у Far Cry: Primal дві сотні кроків — відстань, за яку ви можете помилуватися, як шаблезубий тигр власнолап задирає мамонта, наштрикати на спис розвідників ворожого племені, вистежити за слідами крові недобитого цапа, а потім із вигуком “О, курка!” знову помчати подалі від важливого завдання. Подібне розуміння того, що щось може статися будь-якої миті, змушує навіть у простих мандрівках не забувати про пильність. Особливо вночі, коли хижаки виходять на полювання — ні вогонь, ні приборкана тварина не гарантують, що загін із трьох-п’яти вовків не залишить на вас жодного сліду.

Born to be wild

Добовий цикл тепер мають і вороги на аванпостах, які цього разу навіть не аванпости, а невеличкі поселення — бо ж тепер окрім озброєних тубільців, там трапляється і мирне населення. Ну як мирне — довбнею не вперіщать, але земляків своїх повідомлять. Вбивати такі “ходячі сигналізації” чи ні — вам вирішувати. Як і у Splinter Cell: Chaos Theory, гра не каратиме вас за убивства та не заохочуватиме вас за мирний підхід. Це ваш вибір, і коли він не скутий мораллю та ігровими умовностями, то він якраз і максимально чесний.

Утім, хоча стелсові складники не відстають від попередніх частин, діяти крадькома тут не завжди хочеться. Це у часи вогнепалу відкрита сутичка дратувала і поступалася цікавістю тихому вирізанню ворогів або акуратному користуванню снайперкою. Far Cry: Primal хоч і зберегла луки, вручає гравцям довбні та списи. Скорочення дистанцій дало свої плоди — у цій грі бути дикуном весело! Значно веселіше, ніж стелс, і способі дій у такому випадку більше. Мчиш уперед на ворога, метаєш у нього спис, на ходу підбираєш і вже не кидком, а з розбігу тицяєш у череп якогось людожера. А якщо спис іще підпалити!.. З довбнями така сама історія: цокай чужі лобаки палицею з кам’яним наконечником чи візьми до рук здоровезну таку патиляку і встигай лише ловити здивовані вирази облич ворогів, коли вони відлітають убік після удару.

Агов, Давиде:  а коли здобудете собі пращу, то смертельно зброєю стануть навіть камінчики. Так ті самі нескінченні камінці на T, котрими користувалися одиниці гравців. Влучити ними у голову і миттєво вбити ворога — ще та приємність.

У цьому царстві постійної пригоди завжди є чим зайнятися: як не полюванням, то збиральництвом, як не пошуками племінних браслетів чи рідкісних наскельних малюнків, то збільшенню кількості свого племені. До всього, побічні завдання “вбий-уполюй-знайди”, які в попередніх іграх виконувати страх як не хотілося (навіть при їх незлецькому обрамленні), у Far Cry: Primal виглядають на диво органічно. Можна і не знати, хто і для чого просить тебе це зробити — важлива наочність результату. Наприклад, порятовані заручники не зникнуть десь у часопросторі (привіт, FC4!), а долучаться до твого селища. Як і раніше, жодна дія не залишається без винагороди, що у свою чергу балансує складність — хто вкладає час і сили у дослідження світу/, той зрештою матиме і багатший арсенал, і більше ресурсів, і купу корисних вмінь. Ну а кому не прагнеться відволікатися від основних завдань, доведеться миритися з необхідним мінімумом розваг. І з двома базовими “покемонами”.

Збери їх усіх!

Якщо реформоване природне середовище — плоть Far Cry: Primal, то приборкання тварин — її кров. Наш Таккар не просто мисливець зі загостреними відчуттями, з часом він отримує можливість приборкувати хижаків, духовно об’єднуватися з ними і прикликати собі на допомогу, коли забажає. Кожна тварина має свої сильні та слабкі сторони, особливості застосування в бою, а якщо її вчасно не підлікувати, то доведеться цей вид шукати і приборкувати заново. Нічого не нагадує?

Far Cry: Primal — далеко не перша стороння гра, де впроваджували механіку Pokémon (за винятком армії відвертих клонів, своє обличчя мала хіба старенька Zanzarah), але монреальці таки перші за межами Nintendo втілили її прямими руками та ще й вживили в ігровий світ. Ваш улюбленець, якщо хочете, завжди може бути з вами поруч і ніхто не завадить вам його погодувати чи погладити. Попервах  ви владарюєте лише над совою (тутешня заміна фотоапаратові, яка за певних умінь бути не просто дроном-розвідником, а й бомбардувальником) і вовком, але з розвитком здібностей Звіровладця перелік можливих улюбленців розширюється — треба лише вистежити, підманити і приборкати. До всього, коли бачиш, як твоя левиця впольовує оленя, пантера тишком гризе горлянки ворожим лучникам, а шаблезубик позіхає після тривалої поїздки верхи, відчуваєш якусь дивну насолоду. А коли поруч тебе крокує Орест борсук — найгрізніша істота Far Cry: Primal, жах усія Ороса — то вже спокійніше мандрувати хащами. Цей смугастик тебе образити не дасть!

Безликий мисливець

Та якими би захоплюючими не були розваги у відкритому світі, Far Cry — це передусім історія, “Серце пітьми” від світу ігор. Розповідь про людину, яка у далекому від звичного нам світу втрачає той тонкий наліт цивілізованості, за яким ховається дикун, якщо не звір у людській подобі. То як же з історією у грі, де ми відразу граємо за дикуна? Важко відповісти однозначно. Тобто не сказати, що у грі сюжету нема чи він вкрай кепський. Просто це далеко не рівня історіям з попередніх частин.

І це при тому, що самі персонажі подані дуже й дуже навіть.  Одна тільки їхня зовнішність показує, що вони чимало  побачили на своєму віку: Каруш втратив око у бою, Возі людожери відгризли руку,  а шаман Тенсай зазнав чимало опіків у роки свого рабства. Це люди, котрі зуміли вижити у цьому жахливому світі. Шрами — це їх біографія. А протоіндоєвропейська мова, частково реконструйована мовознавцями, тільки підсилює враження.

Навіть ворожі племена вийшли за межі простого принципу “вороги з кольоровою ідентифікацією”. За ними стоїть своя історія, їхній одяг і побут розповідає чимало про цих людей. Людожери Удам недарма наставили у своїх поселеннях статуй жінки — тотемів родючості. Їхнє плем’я вироджується, дорослі страждають від мігреней, а немовлята уже котрий місяць вмирають відразу по народженні. Саме тому животи у багатьох статуй поцятковані червоним. Погані плоди.

Сонцепоклонники Ізіла — інша річ. Втікши від пробудженого вулкана, вони не страждають, а навпаки — швидко підминають під себе Орос. Вмілі землероби і гончарі, вони не залежать від милості природи. Більш просунуті технології та опанування вогню дозволили Ізіла поневолювати інші племена та використовувати їх у якості рабів — треба ж комусь тесати каміння і зводити прото-Стоунхенджі. До всього, хоча матріархат присутній у всіх племен, лише Ізіла справді урівняли статі в правах. Жінки не лише постійно трапляються серед звичайних воїнів племені — лучників, списоносців та метальників. Кремезні панянки не цураються взяти до рук дворучну довбню і виконувати роль важкої піхоти!

Магістральна сюжетна гілка не виходить за межі протистояння Таккарового племені Венджа з Удам та Ізіла. Тринадцять місій, дві посередніх битви з босами та косметична можливість обрати, кого вбити першим — ото й усе. Аби не сконати передчасно, кампанія розпускає хвіст з кількох коротких історій наших земляків — без їхнього завершення нам не побачити титрів.

За межами свідомого: у одному з видінь-тріпів (це ж юбісофтівський Far Cry, куди ж без них!) нам дістанеться метеоритний лук (!!) із міжорбітальними стрілами (!!!). Це треба бачити!

Усе одно, мало. Мало протистояння з колоритними вождями чужих племен. Мало Сайли, котра стає справжньою матір’ю Венджа. Мало часу проводимо ми з Джаймою, Да і Рошані, а прощання із кожним сумне. А найголовінше — мало Таккара. Це не його історія, тут він всього лише поневолений виконавець, а не персонаж. Його фактично просто не існує. З іншого боку, може в цьому й річ? Все ж у ті часи поняття “мало” було нормою. Мало їжі, мало спокою, мало часу, прожитого на світі. 25 — то вже солідні літа, 30 — старість. Можливо, історії мешканців того часу і не повинні бути довгими.

Far Cry: Primal виявилася не просто сміливим кроком розробників і свіжим подихом для всієї серії. Хай вона не виправдала сподівань в плані історії, це якраз-таки чудова гра, яка дозволяє плюнути на умовності, вимкнути інтерфейс і йти набивати ґулі. Це по-справжньому живий світ, який не втомлюється дарувати приємні враження навіть за два десятки годин (хоча здається, увесь арсенал її можливостей пізнаєш від сили за 5). Це світ, який не соромиться свого дикунства і бридких сцен. Незвіданий і небезпечний, він приманює до себе, дражнить таємницями і вкотре дозволяє хронотуристові розважитися, як того бажає душа і може ваша довбня.

Ну і вже уявити важко, куди наступного разу занесе та чим нас дивуватиме новий Far Cry.