Всесвіт Assassin’s Creed станом на сьогодні має в собі дуже багато всього: протистояння двох орденів, дослідження генетичної пам’яті, розмаїття уже відвіданих історичних епох, загравання з криптоісторією та теоріями змови, ну і десятки персонажів у минулому та сучасності. Однойменна стрічка зіткнулася з неабияким завданням: організувати цю гору інформації у двогодинний кінофільм, який і нову публіку зі світом ознайомить, і давніх прихильників потішить, і не вступить у болото під назвою “ігрова екранізація”.

Не знаю, наскільки сильно старалися творці стрічки під патронатом Ubisoft, але фільм явно не заслуговує тих відер лайна, що в його бік кидають з часу релізу. Втім, разом із тим не вийде заперечувати речей, зроблених упівсили або взагалі змарнованих. А все тому, що намагаючись розповісти про багато всього відразу, існує величезний ризик забути, де головне, а де другорядне.

Крізь час і простір

Спершу треба витерпіти початок. У наш час починати фільм сторінкою тексту на чорному тлі (навіть без помпезної музики чи якихось стилізованих ефектів, просто статичний текст) — це несмак та імпотентна експозиція. Потім нам швидко представляють іспанського асасина Аґілара, а далі нас ганяють минулим і тепереішнім Каллума Лінча. Хоча слово “представляють” надто гучне — їх просто показують і називають. Крапка. Лише маленький Каллум удостоївся бодай трішки важливої події. В усьому ж іншому, перших 10 з гаком хвилин — це просто нарізка неінформативних ситуацій з трьох часових полів.

Гаразд, це Фассбендер заявляв, що не знайомий з першоджерелом, проте це не становить жодної проблеми. Але ж сценаристам варто мати уявлення, з чим вони працюють! Найперша Assassin’s Creed уже давно все розставила на свої місця, зробивши прекрасну експозицію, яка вводить в курс справи і спантеличеного персонажа, і глядача, пояснює їм і про Анімус, і про механізми генетичної пам’яті, і про переживання минулого своїх предків, про асасинів і тамплієрів за меншу кількість часу! Бо як не крути, Assassin’s Creed завжди починається у приміщеннях компанії “Абстерґо”.

Але навіщо? Краще екран з текстом! Краще спершу показати сцену посвяти Аґілара в асасини, а вже потім сучасність, чи то пак два шматки сучасності з інтервалом у 30 років. Це не місиво зі сцен, це доладний спосіб ознайомити глядачів зі всесвітом! Так, звісно.

Втім, по закінченні експозиційних тортур ситуація помітно поліпшується. Каллум Лінч, засуджений до страти, уникає смертної кари і потрапляє до рук сучасних тамплієрів у вигляді компанії “Абстерґо”. Цих добродіїв хлібом не годуй, дай покопатися у його минулому — так, у Каллума була помітна дитяча травма, проте в його ДНК заховано щось значно цікавіше.

І тут нам показують його — “Анімус” нового покоління, величезну роботичну руку, яка дозволяє не лише мозкові, а й тілові свого користувача відтворювати усе, що робив його предок. Ясна річ, що Анімус-лежак для фільму би не підійшов — замало динаміки, неможливо було би робити хвацькі переходи між Каллумом і Аґіларом — тож новий дизайн безумовно вдалий. Художники дійсно продумали роботу Анімуса до дрібниць, зокрема помітно, що Каллум під час роботи пристрою не торкається ногами землі — ну а як інакше він міг би імітувати ходьбу та біг у замкнутому приміщенні. Ілюзорні видіння, що Анімус переводить з однієї епохи в іншу, галюцинації “ефекту витікання” тощо — усе, що стосується “Анімуса”, у фільмі втілено чудово.

Андалузькі канікули

Історичні фрагменти в Андалузії — окрема тема для розмови. Іспанію епохи Інквізиції втілювали з любов’ю, притаманної для фрази “віртуальний туризм від Ubisoft”. Розкішні декорації, вигадливі костюми, запилюжені вулиці міста й величні палаці, які смакує оператор. Ну і говорять персонажі у цих фрагментах винятково іспанською.

Історична частина Assassin’s Creed хоч і несе в собі певну подієвість, насправді слугує винятково для одного завдання — показати нам видовищні бойові сцени та ПАРКУУУР! Ех, і якби ж тільки камера смакувала бойовиська так само з насолодою, як і пейзажі. “Борнівський” монтаж імені Паркінсона свого часу вистрелив, бо виконував дві потрібних своєму фільмові речі — підіймав динаміку бойових сцен та дозволяв виконавцям обходитися без особливого тренування, викинувши на смітник прислівник “красиво”.

Так само і «Assassin’s Creed: Кредо Вбивці» страждає від десятків ракурсів та надшвидких змін планів. Однак інколи щось у монтувальника пішло не так, певний кадр погоні чи сутички триває довше, ніж треба… і ти розумієш, що ці фрагменти фільму зняті одним великим шматком з продуманою і божевільно красивою хореографією. Каскадери відпрацювали на повну, подарувавши незвичну для блокбастера кількість практичних трюків. Неважливо, чи елегантно стрибають вони по дахах, чи б’ються, немовби танцюють, — ці моменти неабияк вражають. І вражали би ще більше, якби не бісові ножиці.

Окрім краси бойових постановок, Assassin’s Creed може похвалитися й осмисленістю свого екшну. Тут нема нескінченних доріг, раптових підкріплень, заспаних ворогів, проігнорованих ворогів — нічого порожнякового. У тренованість цих асасинів віриш, бо вони не роблять зайвих рухів, зберігаючи ефектність та ефективність однаково у бою та під час переслідувань. З часу “Рейду” подібне зустрічалося рідко, і я навіть не знаю, як можна похвалити тутешні екшн-сцени більше.

Нам слід серйозно поговорити

Втім, що Каллум, що Аґілар, що решта персонажів — всі вони страждають від недостатньої характеризації. Ми знаємо їхній вигляд, ми знаємо їхні імена… і власне, все. Що за чоловік цей Аґілар? Він вроджений асасин чи як? Що це в нього за татуювання на оці? Звідки у нього така хімія з Марією, що він ставить цю жінку вище за свій обов’язок? А Каллум? Де він провів останніх 30 років? Ким працював? Згаданий уже Дезмонд Майлз на цих два запитання давав відповідь за півтори хвилини, паралельно показуючи свою натуру в своєму мовленні.

Ось тут і полягає одна з найбільших проблем фільму — тут мало говорять. Взагалі, на весь фільм порівняно мало реплік, інформативних взагалі жменька набереться, та ще й усі говорять з бісовими паузами. А репліки — це такий же важливий елемент розкриття і розвитку персонажа, як і вчинки. І це не кажучи про те, що саме сучасність у всій серії Assassin’s Creed була (до певного часу, правда) цікавішою: історична частина несла динаміку та розваги для очей, тоді як фрагменти у сучасності давали більше інформації.

От і виходить, що єдиним життєздатним персонажем є Алан Ріккін у виконанні Джеремі Айронса — лише тому, що він нормально говорить, розповідає і пояснює. Все, цього вистачає, аби персонаж другого плану був чітко сформований, зайняв своє місце в сюжеті та запам’ятався після перегляду. Хоча екранного часу в нього далеко не найбільше.

Частково виграв від цього і Муса, один із полонених асасинів. Тут сам персонаж вимагав небагатослівності, плюс специфічна манера мовлення і деколи двозначні репліки не підрізали крильця персонажеві Майкла К. Вільямса — Муса прикрашає кожну сцену, в якій опиняється.

Тут ми нарешті підійшли до найбільшого недоліку, якоря, гальма, виразки, називайте-як-хочете-цього фільму — Софії Ріккін. І так останніми роками побутує тенденція зображати вчених тупими, але Софія ультимативно тупа. Зі старту нас закидають пісеньками про те, що Абстерґо хоче зупинити насильство у світі. Що? Світило науки з мисленням дитсадківця? На щастя, це лише у Софійки в голові такий балаган творився, її батько з рештою тамплієрів виявилися значно адекватнішими, канонічними та кошерними. Втім, Софія показує чудеса свого інтелекту неодноразово, лише під кінець фільму отримуючи здоровий глузд.

А її репліки… Люди, які дорікають Майклові Фассбендеру, що він грає цеглину, скажіть чесно: а наскільки емоційними були би ви, якщо ваш майже єдиний співрозмовник говорить монотонним голосом з незворушним обличчям, та ще й з нестерпно довгими паузами посеред речення? Отож-бо.

Сцена з “Я голодний” (теж багатьма критикована за безглуздість) насправді могла би бути десь у стратосфері, якби персонажі дійсно вели діалог, якби Софія дійсно поводилася і балакала, немов жива розумна людина. Десь в альтернативній реальності цю сцену написав би Аарон Соркін, майстер пінг-понгових діалогів з частими змінами теми, і ми би отримали один з найяскравіших моментів цього кінороку. Та не склалося…

Софія тупить, Софія не дає інформації, Софія краде екранний час у решти, Софія провокує дурнуваті ситуації… і ця ж Софія під завісу стрічки замолює усі свої гріхи. Та навіть це розкішне перевтілення і робота на сюжет не скасовують факту, що Маріон Котіяр зі своїм персонажем — нераціональне використання бюджету й хронометражу.

Не раз і не два «Assassin’s Creed: Кредо Вбивці» спонукало ляскати себе по лобі й кусати лікті, паралельно запитуючи:

• чому іспанські асасини досі відрубують підмізинний палець, якщо вже існувало приховане лезо, для якого не треба було нічого відтинати?
• чому так важливо Каллуму використовувати зброю Аґілара в симуляції? Це дає бонус до синхронізації?
• як “Абстерґо” з впливової та прибуткової корпорації перетворилося на збитковий фонд?
• якщо Яблуко у фільмі таки здатне керувати розумом людей, чому правитель Ґранади не змусив Торквемаду зробити самоспалення голяка?
• чому начальник охорони Абстерґо несе люту єресь, розповідаючи визначення поняття “асасини”?
• чому Софія називає “стрибком віри” не стрибок віри, а під час справжнього стрибка віри вона…? Ай, точно, вона ж тупа!

Втім, усе це не заважає Assassin’s Creed бути чимось більшим, ніж просто екранізацією гри чи розважальним блокбастером. А все тому, що творці фільму не побоялися випустити фільм для широкого загалу без дурнуватих жартиків і сказати нам щось, донести певну ідею (концентровану в шикарній фінальній репліці фільму). Фільм, як це не дивно, не вдарився у банальне розмежування “асасини хороші, тамплієри погані” — хоч в історичній частині так і є, сегменти в сучасності показують цей конфлікт трохи сміливіше, зриваючи з асасинів німб рятівників людської свободи.

Нехай у ньому часто бракує нормальної презентації багатьох речей, особливо суті Яблука Едему, фільм усе ж залишається доступним і зрозумілим людям, незнайомим з лором ігрової серії. Варто лише уважно слухати й дивитися, а не просто роззявити рота і чекати, що творці фільму згодовуватимуть вам видовище під попкорн.

Власне, фан-сервісу як такого тут практично нема: лише тонкі натяки для знайомих з іграми людей про те, що Каллум — нащадок Арно з Unity, Муса — Баптист із Liberation, асасинка-азіатка є родичкою Шао Джун з Chronicles: China. От і все. В усьому іншому Assassin’s Creed цілком самодостатня.

Ситуація з кіноверсією Assassin’s Creed нагадує ту, яка склалася 9 років тому при релізі першої гри: ніби й гарно свіжо, а прийняли не дуже. Зате сиквел поліпшили в рази. Так і тут: «Кредо вбивці» заклало непоганий фундамент для майбутньої серії фільмів, ознайомило з основами, розвісило рушниці… Залишається сподіватися, що продовження додадуть в якості, розживуться кращими сценаріями, але на відміну від ігор, не втратять зубатості та не скотяться в чорно-білий поділ світу.

«Assassin’s Creed: Кредо Вбивці» — чудова екранізація, але помітно, що творці фільму відразу хотіли грати на полі більшому, ніж те, де пасуться “кіноверсії іграшок”. І як повноцінний, самодостатній художній фільм, стрічка не провалюється під натиском вимог. Стогне, труситься, але все ж втримується на ногах.

Рекомендувати цей фільм всім і кожному не вийде, та якщо ви готові пробивати головою дошку на ім’я Софія Ріккін/Маріон Котіяр, уважно дивитися і слухати, а також жадібно вихоплювати секунди красивих сутичок з лап сучасного екшн-монтажу, йдіть сміливо, знайомі ви з грою чи ні. Для Assassin’s Creed усі рівні.

Ми підготували для вас невеличкий сюрприз: напередодні української прем’єри фільму ми запустили конкурс, де ми розіграємо чудові ґеймерські призи. Ну і звісно, квитки в кіно! Детальніше у нашій групі VK.