Думаєте, що всі бухгалтери — офісні щурі із окулярами на носі та важкими гросбухами? Впевнені, що робота із фінансовими папірцями — для слабаків? Дзуськи.

Знаєте, хорошого бухгалтера важко знайти. У фільмі, про який ми розповімо вам сьогодні, головного героя, Крістіана Вульфа, шукали би напевне не один і навіть не десяток років.

Я збираю пазли зі звороту

Погодьтесь, спочатку особливого враження фільм не справляє: ми очікуємо від нього запеклих бійок, багато піф-паф, напруженого покерфейсу Бена Афлека… Аж заздалегідь тебе цікавить тільки те, що заявляє трейлер: чому якогось паперового щура починає шукати американське ФБР? Але одразу вас попередимо, що трейлер вмістив далеко не усі перипетії, і вам буде цікаво дивитись цей фільм впродовж усього сеансу. Трясця, я навіть не здивуюсь, якщо через декілька місяців цей фільм почнуть транслювати у маршрутках дальніх переїздів, бо він справді багато кому сподобається, і орієнтований переважно на чоловічу аудиторію. Це інтелектуальний бойовик, який тішить нас активними діями, та водночас не дає іржавіти нашому мозкові. Після таких фільмів ти особливо високо цінуєш гарний жарт чи посилання на інші мистецькі твори.

На картинку у цьому фільмові не витрачалися, зате як вклалися у атмосферу!

Моє око, вже таке звикле на фільмах Marvel до бездоганної глибини кольору чи пластичної картинки, придиралось до того, що було на екрані. Це були і шуми у тінях, але ти починаєш помічати цей холодний колір і тут вже згадуєш, що цей фільм відзнімають на 35-мм плівку, якою ще фотографували наші дідусі і бабусі, та починаєш розуміти, що це серйозний виклик усім технологіям, які прямують бути “цілком цифровими”.

Цей фільм радше мінімалістичний у своєму зображенні подій і декорацій тут небагато, але з якою любов’ю та азартом вони пропрацьовані…

Головний герой ще у дитинстві зіткнувся з тим, що оточуючі його не розуміли: адже і справді, більшість людей, коли дізнається, що у людини синдром Дауна, чи Аспергера, кидаються навтьоки. Його родина не з чужого досвіду знає, що таке бути інакшим і бути чужинцем, тому розуміє, що Крістіан або призвичаїться до суспільства, аби не стати жертвою, або залишиться “чимось подібним на людину”. Жорстокий вибір диктує жорстокі умови, і хлопчик, якого вважали б у нас неповносправним та гадали, що найліпшим подарунком для нього будуть гроші на інвалідний візок, починає вчитися битись, давати здачі та розвиває свої геніальні здібності.

Головний герой у дитинстві збирає пазли зі звороту і для заспокоєння повторює старовинні віршики, захоплюється живописом та разом із тим не вміє пристосуватись до суспільства та спілкування з людьми. Крістіан не з тих, хто вітається вранці зі сусідами, чи допоможе вам із переїздом, що так схоже на сучасну молодь.

Я впевнена, вам здається, що бухгалтер, а тим паче аудитор — це професії нудні та припорошені пилом, але цей фільм доводить, що іноді цей фах притрусить тебе порохом із пістолета та навіть загрожуватиме твоєму життю.

Повірте, немає нічого більш творчого у тому, аби розподіляти “цифри” грошей, які ти ніколи тактильно не відчуєш, на різні потреби. Коли ви ідете у магазині, ви зазвичай ніколи не підраховуєте все з точністю до копійок, а потім дивуєтесь, чому детальний підрахунок не вберіг ваші кишені. Ви напевне що належите до тих людей, хто в кінці тижня виявляє, що у вас в гаманці бракує якоїсь купюри, яка абсолютно “випадково” вислизнула на чергову імпульсивну покупку. Бен Афлек у ролі аудитора допомагає нам відчути цю практичну цінність грошей, і що вони не можуть взятись нізвідки і вислизнути в нікуди. Водночас, Анна Кендрік — та сама, котра дебютувала на широкий загал у “Сутінковій сазі” — демонструє, що цей фах підійде і простим дівчатам, яких ми водночас і бачимо на більшості таких посад. От тільки хто ж думав, що вони так розкриваються на цій роботі?

Бухгалтерська “бондіана” чи аудиторська Індія?

Один із перших висновків, який випливає після перегляду цього фільму: не слід судити спересердя про будь-який фах. Зрештою, бухгалтерських кумедних історій ми знаємо дуже небагато: бухгалтери про більшість цікавинок зі своєї роботи не можуть розповісти з професійних причин. А тому наступного разу при погляді на знайому бухгалтерку у вашому офісі, підморгніть їй із таємничою посмішкою: а раптом на обіді вона відчує, що вам можна довіряти і розповість вам кілька інтригуючих історій у стилі “бухгалтерської бондіани”.

Немає ніякого шедевру без малесенького ґанджу, бо як би тоді ми зрозуміли його прекрасність, чи не так? Бен Афлек справді уміє перевтілюватись у своїх персонажів і передавати всю широту їхнього психологічного простору, тому весь фільм сприймається так, наче ти слухаєш цю історію від свого рідного брата. Він надзвичайно прекрасно зображує всі ті риси, які властиві хворим синдромом Аспергера: автоматичні рухи, порушення сприйняття часу, прийняття ліків, проблеми з розпізнаванням інтонацій та почуттям гумору… Тут цим рядочком ми допомагаємо вам зрозуміти єдиний напружений, навіть дещо лякаючий та незрозумілий момент фільму, коли містер Вульф приїздить додому і лупцює свою ногу палицею під ляскання гучної музики та блимання стробоскопа. Все це він робить для поліпшення свого самоконтролю, і момент, коли він піднімає голову на годинник і бачить там “11:01” свідчить про те, що його хвороба прогресує, нервові закінчення вмирають. Це додає суттєвого драматизму у дії. Часто психічні хворі можуть проконтролювати, що їхня хвороба прогресує, саме через те, що їхнє сприйняття часу змінюється. Для нашого суспільства, яке про такі моменти все ще слухає лиш краєм вуха, цей момент буде незрозумілим. Чи європейські країни не відчули такого ж “пробілу”? Більшість критиків висловлюються неоднозначно, і думаю, що це саме через те, що деякі моменти, які відтворюють життя людини із синдромом Аспергера не були зрозумілі до кінця. Чесно кажучи, навряд чи зрозуміла я б це, якби не мала сусідом одного лікаря, який працював із такими хворими у психічній лікарні. І водночас, такі люди тепер можуть мати свого власного супергероя і отримати нову надію на те, щоб коли-небудь їх сприйняли такими, якими вони є.

І іще про братів: перипетії у родині головного героя нагадують справжнісінький “Індія-фільм”, у якому для повного щастя замість танцюючих слонів (ну це ж американська версія все-таки) тільки не вистачає танцюючих… агентів ФБР.

Shut up and take my money

Чому іще вам обов’язково слід подивитись цю стрічку? Тому що тут ми напрапляємо на порохом перчену солянку із перестрілок, паперових звітів, страчених мільйонів, втрачених родинних зв’язків та несміливих агентів ФБР. Вся дія — сповнена особистого болю, у кожного є своє місце та час, і це прекрасно, що настільки душевне кіно може сьогодні зачепити широкий загал.

Синдром Аспергера у головного героя дає змогу акцентувати на тому, що насправді більшість наших дій не залежать від потенціалу нашого мозку, а залежать від сили нашої волі. Тільки ретельна праця і самоконтроль зробити головного героя таким, що вже після перегляду фільму ти змінюєш інтонації і поставу, бо поруч із таким героєм і сам почуваєш себе крутим.

Сьогодні ми можемо розмовляти про гендерну нерівність, про соціальну несправедливість, але історії дівчаток із країн Третього світу вже набридли, війна уже осточортіла, транссексуали перестали бути цікавими, а от толерантність до людей із психічними відхиленнями Україна ще навіть не починала напрацьовувати.

Впевнена, що для більшості глядачів цей фільм буде натхненником: якщо не перечитати історію відомих математиків чи заґуґлити “синдром Аспергера”, то принаймні почати сміливіше вітатись із знайомими із синдромом Дауна, чи Аспергера, котрих кожен якщо не знає особисто, то час від часу зустрічає.

Смакуйте цим сюжетом, як маминим борщем: ви не пожалкуєте про цей час, як про витрачений дарма. І пам’ятайте про той розсип проблем, який діагностує цей фільм: він довів нам, що сила характеру та мотивація визначають роботу нашого мозку як здорову.