Так повелося, що останнім часом у Голлівуді регулярно знімають щонайменше один фільм про космос на рік: «Гравітація», «Інтерстеллар», «Марсіанин», «Перша людина» – все це багатобюджетні «розумні блокбастери». В 2019 році таким фільмом став «До зірок» – 100-мільйонний арт-хаус, який в оригіналі називається «Ad astra», що є частинною латинського виразу «Через терни до зірок».

Перед нами невизначене у часі, проте не дуже далеке майбутнє. Людство вже колонізувало Марс і Місяць, там побудовано бази, процвітає туризм, а пірати полюють на ресурси. Аж раптом десь у далекому космосі відбувається сплеск енергетичних бурь, які можуть знищити всю галактику. Спеціалісти з NASA пов’язують їх із зниклою експедицією. Її головою був Кліффорд МакБрайд – легендарний космонавт і вчений, а заодно і батько головного героя – Роя МакБрайда, який вірив у те, що його татко загинув багато років тому. Проте виявляється, що та місія була засекречена, а батько досі живий. Він полетів у далекі космічні далі для того, щоби знайти позаземне життя, а тепер навмисне переховується десь на орбіті Нептуна; вся надія тільки на те, що якщо Рою вдасться вийти з ним на зв’язок, то він зможе все налагодити.

Розмірена зав’язка продовжується такою самою неспішною оповіддю. Позаземні пейзажі чергуються з дуже дозованим екшном, проте Роя все це хвилює мало. Його пульс завжди у нормі, він чітко знає скільки годин сьогодні спав і знає свою задачу – дивитися відстороненим поглядом кудись поза камеру, на привітання відповідати ввічливим кивком і безупинно рефлексувати. І саме так потенційно хороша ідея гине під завалами його внутрішніх монологів, начитаних закадровим голосом. Закадровий голос, прийом сам по собі сумнівний, у цьому фільмі пояснює кожну думку й емоцію Роя, а від їхньої шаблонності стає навіть незручно.

Взагалі, тон оповіді, який взяв режисер Джеймс Ґрей («Ярди», «Коханці», нещодавнє «Загублене місто Z») – повільний, важкий, метафоричний, – який у того самого Терренса Маліка завжди виходить неймовірно привабливим, – у виконанні Ґрея банально навіює нудьгу. Так, це фільм про самотність і пошуки себе. Здавалось би, у відчутті самотності з космосом може конкурувати хіба що готельний номер. Герой Бреда Пітта у космосі самотній рівно настільки, наскільки самотнє у ньому людство. Або ні. NASA намагається це вияснити. Кліффорд МакБрайд полетів на місію, яка намагалася це вияснити. І стратегія для передачі цих ідей вибрана нібито правильна – дуже атмосферна картинка, за яку відповідав оператор Хойте Ван Хойтем (який чудово знає, як знімати космос, адже саме він зняв «Інтерстеллар») виглядає блискуче; світло, монтаж – бездоганні; все це створює дуже камерну, вакуумну атмосферу, але якось так вийшло, що ця точно вивірена рафінованість і холодний професіоналізм кожного кадру настільки досконалі, що не можуть пробитися до глядача (і глядацькі рейтинги це вже підтверджують).

Бред Пітт не тільки зіграв головну роль, але й через свою компанію «Plan B» спродюсував стрічку. І фактично отримав монофільм. Понад усе його герой нагадує Ніла Армстронга у виконанні Раяна Ґослінга в минулорічному фільмі Деміена Шазела «Перша людина». Він такий самий зосереджений на роботі фанатик, який повністю ігнорує свою сім’ю; у випадку Роя — свою дружину, роль якої дісталася завжди прекрасній Лів Тайлер (яка забігла в «До зірок» на дві хвилини і, здається, лише для того, щоби з’явитися в кадрі відеозв’язку зі своїм чоловіком, як вона це вже робила в «Армаґедоні».) Рой МакБрайд сам схожий на інопланетянина. Чоловік за 40, якого з’їдають дитячі комплекси, екзистенційний відчай, який він ретельно від усіх приховує, і в першу чергу від самого себе за допомогою простого ескапізму в роботу, дитячу одержимість космосом і віри у вищу мету. Проте це ніяк не змінює того факту, що всередині він вразливий і спустошений. І саме внутрішні монологи повинні нам це пояснити, але – знову ж таки  – це, на жаль, не спрацьовує. Серед персонажів другого плану є герої минулого покоління – Дональд Сазерленд (знайомий нинішнім глядачам передусім за «Голодними іграми») і Томмі Лі Джонс (цікава деталь: його фотографія на стіні в коридорах NASA є кадром з «Космічних ковбоїв», де Томмі Лі також знімався).

Як і у всіх космічних фільмах останнього часу, у фільмі Ґрея є відчутний вплив Стенлі Кубрика і його «Космічної одіссеї 2001» (яку в одній зі сцен він прямо цитує), але за своєю стилістикою й ідейним наповненням «До зірок» ближчий до «Першої людини» і «Гравітації»: холодна колірна гама, велика мета героя і земля з її проблемами десь дуже далеко.

За що слід віддати належне авторам стрічки, так це за навколишнє середовище. Для більш реалістичної картинки Джеймс Ґрей знімав свій фільм на плівку і левову частину фільму він знімав на натурі. Зокрема, тунелі метро під місячною базою були зняті в закинутій шахті Лос-Анджелеського метрополітену; наукова станція в Антарктиді послужила прототипом для самої бази; стартовий майданчик на Місяці був знятий на території закинутої типографії газети «Los Angeles Times»; а погоню на місяцеходах знімали в пустелі Мохаве. І справді, у таку космічну базу – з метро і магазинами, – повірити неважко. А на всі наукові неточності і допущення, яких тут безліч, можна закрити очі. Якби лиш історія працювала, як треба.

Так, ми бачимо, що незважаючи на те, що просторові рамки зовнішнього світу людини сильно розширилися, її внутрішній світ не змінився – ми і далі женемося за наживою і ресурсами (хоча тепер вже і на інших планетах). Легко зчитується і головний конфлікт стрічки – вибір між обов’язком і власним его з одного боку, і людяністю, яка неодмінно повинна перемогти – з іншого. Але очевидні ідеї фільму, які насправді є вічними і гідними того, щоби до них повертатись, тут подані в такій стильній відстороненій формі, що навіть, вся візуальна краса не рятує, адже відчуття духоти у фільмах такого типу – це добре, а відчуття бездушності – ні.