Чи часто ми задумуємось про те, що наш сьогоднішній день може змінити усе наше життя? Безперечно, іноді така думка може промайнути у наших легковажних головах. Але, чи задумуємось ми, що цей день може змінити наше життя на гірше? Власне, на основі цієї дилеми і побудований сюжет фільму, про який йтиметься далі.

Ви здивуєтесь

Цей фільм не можна назвати виключно романтичною комедією, чи суто мелодрамою. Погляньмо на постер: на ньому Емілія Кларк та Сем Клефлін ніжно обіймаються та дивляться теплими поглядами один на одного. Отже, як не підозрювати тут романтику та очікувати від фільму чергового шмаркле-цукрового присмаку? Дзуськи: мабуть, лише ті, хто прочитав цей супер-бестселлер (авторства Джойо Мойеса), на основі якого і базувався сюжет, знали усі деталі цієї історії.

Є багато випадків, коли фільм по якомусь літературному твору без втручання автора виходив жахливим. До створення цього сценарію долучився його автор, і у це важко повірити, але дух літературного твору був присутнім у кожному діалозі та кадрі фільму. Варто поставити уподобайку за це режисерці фільму —  Теа Шеррок, для котрої цей фільм став дебютним. До речі, вона стала наймолодшою дівчиною, котрій дали посаду режисера у британському театрі. Пригадуючи настрій фільму та оці факти про Теа, навіть здається, що бодай у одній номінації, але він точно буде номінованим на Оскар (зима, як казали, близько) — і якщо ви дочитали до цього місця, то можете запам’ятати це маленьке передбачення, потім перевіримо разом.

Ігри… шаблонів?

Підбір акторів у цьому фільмі здійснений вкрай професійно: Емілія Кларк, Сем Клефлін, Дженет МакТір, Чарльз Денс — усі ці актори розкриваються по-новому перед нами. Утім, конкретно щодо Емілії Кларк виникають сумніви: адже вона назвичайно щира та емоційна, але подекуди передає куті меду. У будь-кого стільки посміхатися вже затекла б щелепа, і Луїза точно не переживає, що у неї з’являться зморшки від посмішки на років з десять раніше, ніж у подруг. Хтозна, можливо це лише страх Емілії Кларк, котру ми пам’ятаємо за роллю Дейнеріс із “Ігор престолів”. Втім, вона так і залишиться у пам’яті глядачів виключно як Дейнеріс. Але — “нічого ти не знаєш, Джон Сноу!”, і Емілія із завданням “зламати шаблон” не без труднощів, але справилася: вона постає “дорослим дитям” і цим заворожує. Не одній їй: згадаймо Метью Льюїса, якого ми пам’ятаємо як Невілла Лонґботома із Поттеріани. Він, здається, заново відродився із попелу, адже позбавитися стереотипу “вічно недолугого” важко навіть для блискучого актора. І Метью влучає точно у десятку зі своїм трактуванням персонажа, надзвичайно живою грою і істинно британським нальотом терпимості у деяких ситуаціях. Ти сидиш і просто тихенько посміюєшся у кулак, коли згадуєш попередні їхні ролі, адже вони виглядають разюче контранстно з новими образами.

Деталі барвистого і ледь не дитячого одягу Луїзи, холодність у звертаннях Вільяма, помпезна обстановка сімейного обійстя (а конкретніше велетенського замку), м’якосердні батьки та особистий обслуговуючий персонал — все це натякає на характерні для більшості дівочих мрій штрихи. Із цих штрихів у фільмі вимальовується картина, яка нагадує нам романи Джейн Остен, та її дещо наївних героїнь, які зрештою знаходять своє щастя із людьми, про яких спочатку складається погане враження. Це знову ж нагадує про театральне минуле режисерки фільму (або натякає на її рожеві мрії), та показує нам, що його проймає ледь відчутний бриз багаторічної культури британських романів, театру та кантрі.

Важко не розповідати деталі сюжету, але дівчата у залі дружно рюмсали носами починаючи вже із другої половини фільму. Велика кількість красивих кадрів на острові, у британському селищі, багато моментів милості, гарний гумор, хороша робота декораторів — ось що ви теж відзначте, якщо підете до кінотеатрів на цей фільм. Музику переважно писав Крейґ Армстронґ, хоч були використані й інші треки. Загальний плейлист нагадує з перших акордів попсу, але приворожує незвичайною гармонією, що виглядає радше як плюс.

Суворі вердикти

Наразі, фільм сприймають дуже конфліктно у Австралії та в ряді міст США: адже фільм недостатньо коректно показує відносини у родині, котра переживає неповносправність одного із членів сім’ї і пропагує евтаназію. Признаймося: копіювання героєм інсультного паралічу обличчя — це жарт зовсім не в касу. Пропаганда евтаназії — недостатньо очевидний, але вирішальний мотив, який формує ставлення до цього фільму. Навіть якщо внаслідок завданої травми ти не можеш робити нічого і лише усвідомлюєш всю ницість свого існування — все ж, це не дає тобі права здійснювати самогубство. Ряд протестів, які присвячені тому, щоб продемонструвати незгоду із тим, що люди із неповносправністю мають лише розчаровуватись у житті і вести себе соціопатично, мають розумне підґрунтя. Мабуть, спрацьовує правило “мільйони інтернет-хом’ячків не можуть бути неправими”. Проте, невже більшість цільової аудиторії цього фільму почнуть чинити так само через те, що вони побачили це у кіно?

Увесь драматизм стрічки неможливо розкрити одразу.

Цей фільм нагадує “зубодробильну цукерку”, яка складається із багатьох видів карамелі, котру нашаровують упродовж тривалого періоду часу. Ти помічаєш егоїзм Патріка, який весь час думає лише про своє хоббі. Потім нам показують егоїзм Вільяма, котрий вперто стоїть на своєму рішенні і не прагне його змінювати ні за яких умов. Стає помітним егоїзм батьків, котрі не здатні сприйняти вибір свого сина, та егоїзм сестри Луїзи, котра бажає вибудувати своє власне життя, і при цьому її не цікавить те, що Луїза відмовляється від власних бажань. І, зрештою, ми бачимо, що попередня дівчина Вільяма теж думає про комфорт, і найвищим пріоритетом ставить саму себе. К-к-к-комбо! Неодноразово здається: якщо прозвучить бодай ще одне зауваження Вільяма, то світ розпадеться на електрони, бо космічний порядок через таке поєднання егоїзмів просто розпадеться під хештегом “сарказм”.

Упродовж фільму складається враження, що Луїза думає про кого завгодно, але не про себе, і в цілому ця стрічка побудована на багатошаровому нарцисизмі, який змінює життя героїв, і далеко не на краще, що, по суті, є правдою життя. Луїза виглядає не надто вольовою, або цілеспрямованою, але здається, лише вона у фільмі здатна ділитись емоціями та провокувати на здорове спілкування. Але і її “лікування”, спрямоване на зміну рішення Вільяма, виглядає вкрай недолуго.

Цей фільм міг би бути одним із найліпших, якби усі найцікавіші думки приходили до глядача не з післясмаком, коли ти спрагло обсмоктуєш сюжет, як кістку, а у ту ж секунду, коли ти стикаєшся із життям героїв на екрані. Чи є це можливо за такої фабули? Чи можна написати фільм про кохання, евтаназію, одвічні проблеми комунікації та довіри, і при цьому не обурити когось? Лозунг “Живи сьогоднішнім днем” підійде для загальної маси, а більш просунуті “філософи” побачать багатошаровий айсберг власних “я” і відсутність справді дорослих персонажів у кінострічці.

Фільм є неначе коктейлем “Блакитна лагуна” із Блю Курасао, де під солодким та п’янким шармом і кольоровою парасолькою ховається гіркота поразки і власних розчарувань у собі. Дивно робити такі висновки після романтичних настроїв цих двох героїв, але фільм наштовхує своєю театральністю на пошук різкого. Все це приходить як післясмак: адже відразу ти помічаєш лише прекрасне, і виходиш із кінотеатру сповненим сил, приємних емоцій та з бажанням подарувати світу щось нове і приголомшливо геніальне. Та життя брутальне, і вже за певний час ти залишаєшся із відчуттям ошуканості, бо світ, у котрому відносини будуються лише на егоїзмі, приречений швидко стати мертвим.