В історії Америки є всього п’ять по-справжньому відомих перших леді, і Жаклін Кеннеді, безумовно, постать найбільш трагічна серед них. Тому не дивно, що до її особистої історії Голлівуд звертався вже неодноразово.

Цього разу добре відома трагедія, що вже стала невід’ємною частиною Американського Міфу, на основі якої знято десятки і десятки художніх та документальних фільмів, написано сотні книг, показана з несподіваного ракурсу. Протягом 100 хвилин ми спостерігаємо, як Джекі бореться з травмою і паралельно вирішує всі проблеми, які на неї звалились: організація похорону, небезпека повторного теракту (невід’ємні в такій ситуації питання), тиха боротьба з собою, а також необхідність пройти крізь все це з високо піднятою головою на очах у всього світу.

Перед нами, без зволікань, відкривають двері в її життя, одразу після вбивства Джона Кеннеді – її чоловіка, 35-го президента США. Невдовзі після трагічної події Джекі відвідує журналіст, і на веранді заміського будинку вона розказує йому все зі своєї точки зору. Її розповідь – це композиція з кількох часових ліній, у яких події зображені серією переплетених між собою флешбеків.

“Джекі” – кіно, в цілому, надто холодне, або надто документальне… Це помітно на контрасті з його драматичним наповненням та дуже вивіреними стриманими кадрами. Повільне і методичне, воно схоже на мокюментарі (псевдо-документальний фільм) – атмосфера депресії і того, з чим зіткнулась вдова ретельно відображаються крок за кроком. Фактично, втрату близьких доводиться пережити кожному, тільки, як правило, це відбувається в колі сім’ї та друзів, а не під прожекторами камер.

Кадр постійно централізований, Джекі завжди у фокусі, в той час як більшість другорядних персонажів часто або повернуті в пів-оберта, або непомітно проходять десь на задньому плані серед автентичних декорацій 60-х років. Таким чином, режисер Пабло Ларрейн, до слова, – чилієць, помітна фігура в себе на батьківщині, цією стрічкою дебютував в американському кіно, розказавши суто американську історію, у якій він навмисне уникає спокуси її розшири, бо його фільм не про політику, він про жінку.

Наталі Портман – здається, абсолютно очевидно – зіграла свою кращу на сьогодні роль. При тому, що вона зовсім не схожа на справжню Жаклін Кеннеді (Кеті Холмс значно більше відповідає цьому образу, також втіленому нею в серіалі «Клан Кеннеді»), але наскільки ж тонко і глибоко Портман передала психологічний стан екс-першої леді та ікони стилю на даному етапі її життя. Власне, сценарій фільму побудований таким чином, що все тримається на героїні, тому це саме той випадок, коли успіх актриси дорівнює успіху всієї стрічки.

Також тут є Джон Герт в ролі розумного священика, і всі одкровення Джекі відбуваються в розмові з ним. Проте повним «міскастингом» виглядає вибір Пітера Сарсґарда на роль Боббі Кеннеді. Він грає, як правило, негативних персонажів (наприклад, в недавньому вестерні “Чудова сімка”), і в такому амплуа виглядає набагато природніше, аніж в ролі справедливого Боббі. Так само абсолютно позбавлений харизми і зовнішньої благородності актор, обраний на роль самого Джона Кеннеді. Хоча на відміну від Сарсґарда, його тут зовсім мало, його функція, якщо так можна сказати, декоративна, і це вже, щонайменше, незвично. Такий прийом вкотре підкреслює – цей фільм не про улюбленого президента Америки, а про його дружину, яка була поруч з ним до останньої секунди його життя.