Впевнена, що більшість людей, які прийшли на сеанс «Хлопців зі стволами», не очікували того, що побачили. З перших секунд трейлеру нам здається, що це кіно схоже на суміш «Похмілля у Веґасі»та «Вовка із Уолл-стріт». Або ж це просто банальний комедійний сюжет з парубоцькою лайкою, безліччю витрачених дарма патронів та режисерським поглядом “з-під напасу”. Але дзуськи! — ми отримуємо драматичну розв’язку, у котрій комедійними виглядають лише репліки двох друзів дитинства, які просто не вміють розмовляти один з одним інакше.

Хлопці, які розраховували виключно на жарти та стрільбу по живих об’єктах, розчаровано ще за перегляду фільму кидалися попкорном та вангували цьому фільмові провал. Але чи праві вони?

Трейлери брешуть

Хто ж міг очікувати від Тодда Філіпса, що йому вкрай захочеться спробувати себе у драмі? Вже не вперше у свої режисерські страви він додає для пікантності трішки пороху, алкоголю та лайки, але у «Хлопцях зі стволами» він справді вирішує спробувати для себе щось нове. Інша справа, що вийти зі свого амплуа в нього виходить не до кінця.

У кінотеатри більшість глядачів заманює яскравий, повний “піу-піу”-шоу трейлер, у якому герої у дорогих окулярах прокручують оборудки на мільйони доларів.

Здавалось би, таке кіно не може приковувати до екрану, але я жодного разу не поглянула на годинник і залізла у смартфон лише для того, аби вигукнути в редакційному чаті, що уперше у молодіжному кіно я зустрічаю як саундтрек композицію Pink Floyd — Wish You Were Here. Це те ж саме, що під час операції на серці ввімкнути Harlem Shake, під час якого розмахувати кишками пацієнта. Тому що це вкрай сміливе поєднання: прогресивний пост-рок одного із найбільш психоделічних гуртів ХХ сторіччя та стрільба. Одним словом, #неочікувано. І така несподіванка приємно повторилась, чим зігріла душу, наче мазь із живокостом хворе коліно твоєї бабці. Така тенденція — використовувати старі хіти — була помітна ще у «Загоні Самогубців» (а ось тут лежить огляд). Якщо вже зовсім нахабніти, то швидше за все, це заново відкритий спосіб маніпуляції увагою глядача, бо викликає у тебе порцію мі-мі-мішності.

Особливо подобається белетристична манера оповідання, де сюжет фільму перемежовується вставками із короткими цитатами, наче це — стаття у особистому щоденнику головного героя, який розповідає про це за скляночкою пива у якомусь пабі. Чи навіть затискаючи рукою сідницю якоїсь гарненької дівки. Або просто сидячи навпочіпки із цигаркою в зубах і використовуючи лайливе слівце, бо інакше розповідь видасться нецікавою.

Дивує те, що процес тендерних закупівель відображено дуже правдоподібно, та й уся історія, як кажуть, заснована на реальних фактах: зокрема на матеріалі журналу Rolling Stone (автор Гай Лоусон, 2011 р., повна версія статті у російському перекладі тут і це величезний спойлер). У ньому розповідається про двох бізнесменів, які почали заробляти гроші тим, що укладають контракти як підрядники на закупівлю зброї для американської армії та Пентаґону і те, що один з них міг зразу ж за потреби вивезти два мільйони мертвих американських президентів готівкою уже наступного ранку.

Власне, до оригінального матеріалу у сюжет фільму додали сім’ю для Девіда Пекоуза, де була присутня любовна лінія, аби трішки пом’якшити загальний настрій і додати соціального конфлікту. Головний герой починає займатись цим бізнесом винятково через те, що хоче заробити коштів для своєї майбутньої дитини, і взагалі не любить війну — і ця маленька деталь замість пом’якшення, вже додає шмарклів у цю, здавалось би, типово мужицьку історію.

Єврейське походження Ефраїма Діверолі, його жирний торс та противний сміх грають на стереотипах щодо поциків, які продають стволи, але це не псує враження, а навіть доповнює його відчуттям театральних декорацій.

Єдине, що справді викликало осуд — це неадекватний переклад назви фільму, яка в оригіналі мала б бути перекладена як «Пси війни» (War Dogs). Це дуже відома метафора, яка була використана у мистецьких творах (наприклад тими ж Pink Floyd), але її вирішили не перекладати українською. Режисер не дарма перейменовував фільм із «Хлопці зі стволами», бо ця назва абсолютно не вказує на жорсткість сюжету, в якому справді комедійними залишаються лише діалоги. Це викликало обурення, яке розповзалось, наче піна від коли, в яку додали піґулку ментосу.

Неможливо обминути й те, що почата Майклом Беєм традиція зображувати американську мрію з її споду, приживається на ґрунті трешу. У самому фільмі в момент погоні терористів за Ефраїмом та Девідом звучить речення про те, що вся обстановка нагадує чистий сюрреалізм, але ось з цим важко погодитись: лінія сюжету іде плавно, тому відвертого ламання мізків ми так і не дочекаємося і до кінця фільму.

У стрічці ти дуже чітко відчуваєш небезпеку Іраку, Багдаду, навіть згадуєш власний досвід проходження митниць, і голосно смієшся, згадуючи контрабандистів із цигарками на польських кордонах. Втім, переслідування, величезні склади із бойовими патронами і викрадення головного героя показані справжніми: холодними, небезпечними і абсолютно жорстокими.

— Питання не у тому, чи ти любиш війну. Питання в тому, чи хочеш ти грошей.

Карл Клаузевіц, німецький полководець і альфа-самець військової справи, писав, що війна — це та ж політика, проте вона проводиться інакшими засобами. Політика — це завжди бізнес. І саме про продаж зброї як про бізнес цей фільм розповіда блискуче.

При перегляді мимоволі згадуються усі стрічки, в яких один крутий хлопець об’єднується з кимось, аби надавати комусь по сраці, заробити грошей і довести усьому світові, хто ж тут таточко. Згадується і «Вовк з Уолл-стріт», у котрому наш милий симпатяжка Леонардо Ді Капріо ведучи розгульне життя, мастурбуючи, збагачується і розкошує, а Девід працює масажистом і всі жартують, що він мастурбує за гроші. Тільки от Ді Капріо при цьому викликає повагу, віру в себе і в те, що погані хлопці таки рулять світом, а от AEY, корпорація, у котру об’єднались недоекспортери зброї, не переконує у своїй крутості.

Так, звісно, вони провозять “Беретти” крізь кордон Йорданії та Іраку, домовляються із Пентаґоном за 300 млн. доларів, що зможуть знайти усі патрони до АК-47, але не у всьому можна застосувати хитрість і обманути з тим же молодецьким запалом.У те, що хлопаки таки не зафейляться, ти не віриш і пари хвилин. Оцей надрив, яким було пронизано всі вчинки героїв, врешті-решт і не давав цілком повірити у їхній успіх.

Бредлі Купер уже не вперше знімається у Філіпса, і він грає так чудово, і те, що він справді грає, а не пундики прийшов їсти, стає зрозумілим вже з перших секунд фільму. Він грав найбільшого тіньового торговця зброєю та робив це переконливіше, ніж ці двоє-що-хочуть-намахати-Пентаґон.

Домовленості в усній формі, непродумана логістика, недотримання умов таємності — від таких фейлів ґиґнеться від фейспалму навіть школяр.

Дуже цікаво було звернути увагу на те, як у фільмі показують країни, з котрими Америка воює: це нагадує легкий психологічний відголосок Холодної війни у голові самого режисера. Албанія виглядає як окраїни Сихова у листопадову мряку, а Ірак виглядає… як Ірак. Але розбомблений і засмічений, наче центральний парк Рівного після Дня Незалежності.

В основному, цей фільм про пізнання глибин власної жорстокості, розмежування бізнесу і дружби, власні мрії про багатство, родину та любов, а також про федеральні закупівлі і дірки у законі, на які уряд сам воліє закривати очі.

Я і тато на мосту, він не росте, а я росту

Тодд Філіпс старається знімати серйозно, рости, але в той же час обирає не найліпші теми, аби вийти на якісно новий рівень. Він нагадує персонажа одного дитячого віршика, коли оглядається на світові стандарти комедії, втім показує свій потенціал у тому, що обирає цікавий сюжет та може дати драматичної перчинки. «Хлопці зі стволами» складають не зовсім правильне враження з трейлера, порадують середньостатистичного глядача жартиками, але цей фільм явно не тягне на подвійну райдугу, щоби бути достойним скупої сльози чи захвату. Але настрій фільму затягує і переслідуватиме вас ще кілька днів після перегляду, тому сміливо беріть друзів — і гайда у кіно.