Затамуйте подих і зустріньте новий шедевр на тему ірландського епосу! Без зайвих слів, немає часу пояснювати, кидайте Доту і Рокет Лігу і бронюйте квитки. Прямо зараз. Але ти ж не забронюєш, доки не дочитаєш, тому читай хутко!

Одного разу у мене з’явиться змога поспілкуватись із Гаєм Річі особисто. З ока на око, випаде шанс поговорити про франшизу (бо обіцяють ж продовження!) “Король Артур”, оцінити його культурний внесок, і я запитаю його:

— Гаю, у фільмові від першопочаткового фольклорного тла практично нічого не залишається, окрім деяких імен головних героїв. Артур — нині перекачаний довготелесий красень, який вихований у борделі, і на Камелот йому відверто чхати хотілося, до певного часу. Джуд Лоу знову грає самого себе, тому що апломб “Молодого Папи” тепер заважає сприймати його інакшим, хоча він знімався у ряді дуже хороших стрічок, але кому це тепер цікаво, адже він грав у “Молодому Папі”. Серед лицарів Круглого столу третина — темношкірі і звідкись взяті японці! Річі, що за дивина, поясни!

— Розумієш, молоде покоління все одно сприймає фільми інакше, і це моя спроба подати легенду так, щоб її зрозуміли усі.

І — можливо комусь це не буде приємно — Гай буде правий.

Це дуже дорогий фільм: для того, щоб його відзняти, було побудовано 9 (!) локацій у повному розмірі, все це вмістили на студіях Ворнер Бразерс у Лівсдені. Схили ірландських гір знімали у заповіднику Ґверн Ґоф Ісаф, і для того, аби мати дозвіл там знімати, Річі чекав півроку на дозвіл від Міністерства природних ресурсів. Міст у Камелот, який ми бачимо одразу на перших секундах фільму — реальний і зумисне побудований, і на ньому не за допомогою комп’ютерної графіки гарцювали численні воїни на конях у обладунках, а отже він мав бути суперміцним.

На рахунок коників — для того, щоб відзняти потрібні сцени, було потрібно 130 коней. Здається, Річі не на жарт розгулявся і витрачав гроші направо і наліво. Але як інакше, якщо ти маєш 175 мільйонів доларів? Найдорожчим фільмом на сьогодні є “Пірати Карибського моря 3”, які мали бюджет у 300 мільйонів доларів, і Річі мав дві третини від цього бюджету. Але дивлячись на кінцевий результат — все було витрачене не дарма.

Цей фільм має просто чудовий каст, а претензії до акторів виставляти просто ніде і навіть не спаде на гадку. У головних ролях цього фільму — ініціативний і харизматичний Чарлі Ганем, який не міг не погодитися на роль Артура, адже він сам розповідав, що захотів стати актором саме після фільму “Екскалібур” 1981 року, який, кажуть, став одним із референсів для Гая Річі при зйомках “Короля Артура”. Щастя, що Чарлі має зараз кар’єрний зліт і цей фільм лише зміцнить його позицію і дасть простір для нових ролей. Джуд Лоу для Річі — це як Семюел Л. Джексон для Тарантіно, чи Ді Капріо для Скорзезе: і це не дивно, згадайте лишень його роль Ватсона у його похмурому і драматичному Шерлоку! Без нього просто не можна було обійтися, тому що хто інакше відіграв би цю глибоку роль антагоніста, який розуміє (а це вже не кожен актор покаже, адже загратися у великого поганця дуже легко), що він неправий, але його жадоба влади перемагає любов до своєї родини і страх смерті.

Джуд Лоу вміє втілюватись у свої персонажах, зберігаючи свій шарм, а у ролі гордовитих можновладців він кожну секунду виглядає так, наче зараз його прийде відзнімати Маріо Тестіно для обкладинки паризького Vogue. Стилісти фільму розробили чимало чудових костюмів, гарна операторська робота і робота монтажувальників показала все це у всій красі. Зверніть увагу, як фантастично виглядала королева озера, яка повертала Екскалібур Артуру. Ми бачимо лише її очі і чуємо лише її голос, все решту від нас ховають стрічки одягу та пасма волосся, але тільки фантастичний контраст між м’якими лініями її сукні, антуражу озера, і похмурим лісом формує цю дивовижну картинку. Така увага до королеви озера логічна: адже її грає дружина Гая Річі! Хто може зняти жінку красивіше, ніж закоханий у неї чоловік і численні приклади (наприклад Гелена Бонем Картер у фільмах Тіма Бартона) це доводять.

Гай Річі ніколи не був простаком: і всі фільми знімає так, що у них допитливий і розумний глядач знайде подвійне дно. Так трапилось і цього разу: поруч із екшном, який побудований блискуче, ми стикаємось із глибокою психологічною драмою. Артур не хоче змиритись із тим, що йому слід зробити, почуваючи себе непевно щодо власних сил, а головний антагоніст хоч і вдається у традиційні діалоги, а міг би просто прикінчити Артура на місці, але він… дякує Артуру, мовляв, той зробив його таким, яким він став: із владою, грошима, зв’язками, якби не смерть його батька Утера Пендрагона (якого грає дуже красивий Ерік Бана). Ф — філософські діалоги у фільмах Річі.

До речі, Ерік Бана змішений був одягати 18 кілограмовий обладунок, щоб зіграти свою роль: а це вимагає неабиякої фізичної підготовки. Фільм прямо таки просякнутий маскулінністю, і той же Чарлі Ганем кожного дня робив по 500 віджимань, аби бути у прекрасній фізичній формі, точнісінько як його персонаж Артур.

Ну і звісно ж, не буде Артура без Екскалібура. Для зйомок виготовили 40 мечів, 30 з яких пластикові. Для охорони реквізиту було зумисно найнято охоронця, як відзначає Ханем “літнього поважного джентльмена”, який відслідковував увесь муляж, бо охочих забрати собі меч — було хоч відбавляй. Сам Чарлі Ганем вже майже присвоїв собі одного, але цей поважний джентльмен помітив пропажу і сказав йому: “Годі, Чарлі, Річі подарує тобі одного на вечірці по закінченню зйомок, то ну ж-бо, облиш цю забаву і потерпи”. Так і сталось: на одному із шоу, яке було присвячене прем’єрі “Короля Артура”, Гай Річі подарував Чарлі Ганему меч Екскалібура, котрого він так хотів.

Обов’язково прослухайте окремо, або вчувайтеся і насолоджуйтеся під час фільму саундтреком до “Короля Артура”, автором до якого був Деніел Пембертон. Зокрема, традиційні для фільмів Річі ледь помітні r’n’b ритми, ірландські вокальні мотиви та активна басова партія (зокрема і вже призабута техніка слепу) не просто заворожують, а змушують навіть ввімкнути Shazam вже під час перегляду фільму і потім встановити ці пісні собі на рінгтон. Кров стигне в жилах, коли Артур Утерович Пендрагон бореться із темними силами, чи коли Вортігерн розводить руки у королівському благословінні народу…. І все через надзвичайне музичне оформлення.

Усе ж, ті, хто кидає каміння у город фільму, в чомусь праві: це абсолютно нетрадиційна картина ірландського як побуту, так і суспільства, і Гай Річі в цьому фільмі змішує “Скажених псів”, “Бійцівський клуб”, “Екскалібур”, і додає щось середнє між голівудськими боєвиками за мотивами Marvel i DC. Можливо, Гай просто переборщив із магією, анімалізмом, а тому все те, що він нагромадив, виглядає не так виграшно, як могло би. Ну навіщо було Вортігерну крутити фаєрболи, а Ґвіневрі прикликати птахів? Стрічка не втратила б нічого без магії, адже всі чекали Мерліна, котрий і показав би, хто ж тут таточко. Утім, якби Гай Річі був передбачуваним — то це був би не Гай Річі.

В той же час, він показує вже практично призабуті для кінематографу елементи народної культури, такі як наприклад скам’яніння в результаті трагічних подій, спалення тіл мертвих воїнів, традиційні для ірландських королів культи, що пов’язані з камінням, навіть банальний Стоунхендж. Значення каменів для ірландського епосу було величезним: згадайте лишень славнозвісну Тара, а чого вартий тільки один Камінь Долі, який за легендами “кричав”, якщо король, посаджений на нього, є законним. Зараз він знаходиться у Вестмінстерському абатстві і використовувався для “інавгурації” королів Англії. І це — ще одна причина прийти на фільм і знайти все, що Річі заховав для любителів фольклорної родзинки. Утім — Річі залишає від фольклору тільки родзинку, а не весь пиріг, створюючи цілком нову стрічку на мотив роману Томаса Мелорі.

Гай Річі завжди залишається Гаєм Річі: він продовжує знімати, підтверджуючи своє звання “улюбленого британського режисера”. Він поєднує драматичні нуарні постановки, багатство (від прізвища далеко не втечеш) деталей із рваним монтажем, зумом і слоумошном, і тобі мимоволі починає здаватись, що ти дивишся кліп, а не фільм. Річі не з тих, хто затягує дії, Річі не з тих, хто знімає мінімалізм. Утім, іноді здається наче Тарантіно вселився у його серце, наче славнозвісний Чужий: немає лише літрів крові, які хлещуть, наче при натисканні на надірваний пакетик кетчупу, та крупних планів обличчя, яке виражає крутість.

Гай глибоко психологічний і у той же час не має на меті налякати, чи порадувати, чи знітити тебе. Він не переслідує надзвичайну виразність емоцій самих персонажів, чи змушує тебе пронизливо дивитись на те, як когось вбивають, чи катують, чи навпаки, особливо пестять, але він точно знає, що таке емоційна лабільність, і залишає глядачеві усю гіркоту через суб’єктивні відчуття. Це найвища майстерність фільму і заради таких речей ми всі і купуємо квитки у кінотеатр: бо змусити себе співпереживати — це основна реакція на витвір мистецтва. І Річі це вміє.

Це не просто фантастичне кіно, тому що воно видовищне, але прекрасне через те, що Річі знову на коні, знімаючи видовищні похмурі, насичені і драматичні фільми. Його погляду режисури відверто не вистачає у сьогоднішньому кінематографі, тому він є одним із тих геніїв, у котрих прокачаний скіл “знайти хороших акторів” і “не затягнути дії, наситити стрічку по максимуму”. Річі, знімай більше! У “Королі Артурі” є стільки прекрасних моментів, заради яких варто забрати останнього квитка із кінозали, і вам слід це побачити. Нумо, зустрінемося у кіно на “Артурі”!