Колорит неосвоєної природи, прекрасні мускулисті торси, відсутність класичних кліше про культуру африканських племен та достойна реалізація подій часів колонізаторської політики Великобританії — ось як реченням можна висловити реакцію про новий фільм від Warner Brothers «Легенда про Тарзана». Певна, що Едґар Райс Берроуз не раз перевернувся в могилі при згадці історії, яку всі ми знаємо ще з дитинства, тож якою була наша реакція? Про це далі у огляді.

Людина. Природа.

Саме ось так звучить слоган фільму. Режисером його є Девід Єйтс, і якщо ви його пам’ятаєте, то ви дивились 5 стрічку поттеріани. Саме він показав як людей, так і природу у всій красі. Велика кількість CGI-промальовок левів, мавп, слонів, зебр, фламінго — це те, що вражає нас з першого погляду на цю стрічку. Така кропітка якісна робота в основному і є запорукою успіху. Мені неодноразово упродовж перегляду хотілось порівняти промальовки із реальними тваринами, тому мабуть, більшості сімей, які прийдуть на перегляд Тарзана, захочеться потім відвідати зоопарк. Або ж зробіть це “до”, і матимете додаткове задоволення від перегляду кінострічки.

Як помічає більшість критиків, це вже не перша екранізація творів Берроуза, але попередні спроби переважно закінчувалися провалом (тут маємо на увазі знятого “Джона Картера”). Тому на місці студії було ризикованим починати зйомки ще однієї екранізації, і у 2013 робота над цією стрічкою робота була призупинена. При перегляді кінострічки неодноразово запитуєш себе, скільки часу знімали ці панорами та малювали графіку, оскільки кислотна золотистість пустелі є дуже контрастною і виглядає складно. Цікавим є те, що у самій Африці знімали лише загальні плани впродовж 6 тижнів у Габоні. Решта ж джунглів, по яких стрибає Тарзан разом із своїми намальованими братами-мавпами, були відтворені на британських студіях Warner Brothers.

Більшість пам’ятає вражаючі сцени із водопадом та фінальні з пірсом, які були показані у трейлері — важко повірити, що все це лише декорації, які ретельно проектувались і були зібрані штучно. Це перехоплює подих: ти сидиш і усвідомлюєш, наскільки складно реалізувати такі ідейні зйомки.

Втім, іноді здається, що головним спецефектом фільму є мускулистий торс Олександра Скарсґарда. Тарзан перестрибує з ліани на ліану, але все це лише відмальована копія актора, і тому, коли він приземляється на землю, дуже хочеться пересвідчитись, що уже на землі перед нами реальне, а не домальоване тіло вихідця з джунглів, нащадка британських герцогів. Але не варто перегинати палицю: актор додатково займався в залі, аби здобути омріяні форми, що в результаті виглядало напрочуд красиво.

Марґо Роббі надзвичайно чудово справилася із роллю Джейн: вона виглядає вкрай жіночно. Неможливо було не помітити і оцінити те, як по-жіночому Джейн Портер намагається впливати на Тарзана, аби той взяв її знову до Африки; дає достойну відсіч на цинічні домагання капітана Рома; а згодом показує і свою кмітливість у тому, як саме втікає від нього.

Помітно, що кохання Тарзана та Джейн хотіли показати як ніжне, але водночас природньо-тваринне. Напевне вони так захопилися британською чванькуватістю Джона Клейтона, що до кінця злущити усіх шарів цивілізації із героя принаймні у фільмі не вдалося. Актори стараються бути відвертими, але чомусь це виглядає дещо натягнуто. Втім, самі зйомки тривали упродовж лише 70 днів — можливо акторам просто не вистачило часу на “любов”.

Цивілізований дикун

Очікувати від стрічки про колоніальну невлаштованість та людину, яка намагається справитись із своєю звіриною сутністю якоїсь любовної лінії — це бути наївним. Скарсґард постає доволі цивілізованим дикуном. У той же час, відданість, вірність та підтримка у цьому фільмі показані прекрасно — за що варто поаплодувати Девіду Єйтсу, оскільки він з такими задачами справляється чудово.

Дещо здивувала поява Крістоф Вальца та Семюеля Л. Джексона, котрі разом зустрічаються нам найчастіше у фільмах Тарантіно. Семюел Л. Джексон вкотре у фільмах бере на себе обов’язок “витягувати” весь гумор, і у «Легенді про Тарзана» є єдиним персонажем, який жартує та щиро посміхається.

Оскароносний Крістоф Вальц не просто бездоганно грає свого головного поганця капітана Леона Рома, а й полонить серця крутіше за мускулистий торс Тарзана. Він, одягнений у білого пробкового капелюха, та тримаючи вервицю (розарій) у своїй правій руці, викликає повагу та сприймається істинно вікторіанським джентельменом, якого волею долі занесло у Конго. Та не надійтеся завчасно: вже при зустрічі з племенами, бісики у його очах видають його істинну харизматичну натуру. Варто лише подивитись на сцени, у котрих він намагається подолати Тарзана тією ж вервицею (ВЕРВИЦЕЮ, КАРЛ! Папа Римський певно би отримав інфаркт!) та задушити останнього: це ледь не “ноланівський” почерк, який дуже дивує, але і захоплює. Неможливо не помітити, що цей момент може образити релігійні почуття когось, але все ж — це справді непоганий вихід із площини, який запам’ятовується, що є абсолютно нетиповим для Єйтса.

Деякі моменти жорстокості наводять на думку, що в цілому кінематограф і справді намагається передати усю атмосферність гострих моментів сутичок між колонізаторами та племенами. Момент погрому селища надзвичайно реалістично зображує пожежі і суцільні смерті тубільців, які йшли зі списом проти вогнепальної зброї, що принесло тривожність глибоко у серце.

Дуже потішило і те, що ніде не було використано численних убивств слонів задля слонової кості: це шаблон номер один, яким не гребують при демонстрації африканських колоній. Єйтс вирішив показати устрій колоній того часу через трупи фламінго, вільний крій одягу городян, жменьки діамантів та камінці під шкірою у племен, які живуть на території Конго. Завдяки цим камінцям тубільці виглядають, немов невисокі чорношкірі рептилії, які зі злістю вже за хвилину розтерзають тебе.

Більшість режисерів не звертає увагу на такі деталі, що чимало племен розтягували губу, чи вводили численні камінці під шкіру, саме з метою не потрапити у рабство, адже такий зовнішній вигляд лякав звиклих до суворості вікторіанців. Та Девід Єйтс не оминув цього факту і наголошує на ньому, що дуже підходить під загальний визвольний настрій кінострічки.

У цьому фільмі зворушують моменти, пов’язані із відмальованими анімованими тваринами. Очі слона, що сповнені мудрості, страх у очах лева, любов у доторках мавпи-матері та злість і біль в очах зведеного брата-мавпи — все це змушує принаймні переглянути свою позицію до природи та тварин, і почати їх любити.

Від цього фільму не хотілось відриватись: він поглинав, але не змушував співпереживати. Було важко пройнятись проблемами Тарзана, адже той більшість часу повторював “Моє ім’я не Тарзан” та відрікався від своєї тваринної суті і не приймав свого минулого, що йому до кінця і не вдалося.

Сам сюжет побудований добре, немає нелогічних “зв’язок”, флешбеки не псують логіку, але динамічним цей фільм не назвеш. Іноді складається враження, що якщо ти вийдеш із кінозали на п’ять хвилин і повернешся, то нічого не втратиш у сюжеті.

Девід Єйтс запам’ятався кінематографу в основному за те, що у такій дитячій стрічці, як «Гаррі Поттер» зумів підняти віковий рейтинг до мінімальних “16 років”.  У той час це привело більшість критиків у стан легкого шоку. Тому він не здивував мене у цій стрічці: його похмурість, трагічність і драматизм, поруч із націленістю на те, що головний герой долає зашореність розуму, яку здобув у Лондоні XIX ст. і прямує до істинної свободи, зумовлені виключно його особистим стилем і поглядами.

Втім ,це він і хотів вкласти у таку відому нам історію, як легенду про Тарзана, але йому чогось не вистачило. Адже після перегляду так і не стало зрозуміло, про яку ж легенду йшлось у розмовах  племені, і чи не мали вони на увазі щось більше.

В основному, варто пам’ятати, що WB анонсували вихід свого фільму «Книга джунглів» у 2018 і тому варто ставитись до «Легенди про Тарзана» легше, і сприймати його… як тизер.

Підсумовуючи, варто сказати, що цей фільм як ніколи підійде для перегляду із сім’єю, оскільки кожен може взяти тут щось своє: діти будуть у захваті від тварин та картинки, чоловіки оцінять жартики Семюела Л. Джексона та бійки, а жінки поохають на красивих мускулистих чоловіків різного кольору шкіри.