Більшість сучасних фільмів, що знімають в Росії, виходять, чесно скажу, абсолютним лайном. Не тому, що вони російські, а через менталітет авторів — вкласти якнайменше зусиль і закосити неймовірне бабло. От і маємо комедії з першочерговими ґеґами про бухання, злягання і „ґлубіну русскай души“. А також фільми про „вот так вот“ та „абсолютлі“ з нарізками планів американських міст на півфільму та солдата, передсмертне бажання якого: „покажи сіські“.

Майте на увазі, я не вишиватник, тому обсирати росіян за те, що вони росіяни, не буду. Просто об’єктивно дивлюся на ситуацію в їхньому кіно, і об’єктивно вона погана. Та сьогодні розглянемо один з небагатьох винятків, фільм-драму «Левіафан» з непоганим сюжетом, який показує менталітет совка не як жарт, а як буденну дійсність, себто майже так, як і є насправді.

РУССКАЯ ҐЛУБІНКА

Починається фільм із наріііізкииииии неймовіііііііірноооооо доооооовгиииих плаааанііііів моооооооооооряаааааааа. Можливо, це незрозуміла мені задумка режисера, але за час, доки у фільмі щось починає відбуватися, можна порукоблудити, випити чайку і виспатися.

Аж тут нарешті нам показують головного героя та зав’язку історії. Вона тут геть незрозуміла, адже режисер зі сценаристом, либонь, полінувалися і зав’язку нам дають в одному кадрі суду, в якому суддя зачитує вирок. Він не тільки триває так само довго, як нарізка планів моря, а ще й абсолютно незрозумілий через суху стилістику вироків суду і супершвидке читання судді. Тому зав’язку розшифрую настільки, наскільки зрозумів її я.

До простого російського мужика Ніколая Сєрґєєва приїжджає друг із Москви Дмітрій. Здавалося б, просто відпочити, порибалити тощо. Але ж ні, тут нам показують кадр із суду, відтак бачимо основну проблему Ніколая — його дім хоче відібрати мер, ба не тільки дім, а всю земельну ділянку неймовірної краси біля моря, на якій Ніколай із батьком збудували хижку та решту споруд. І вже не один суд оббігав Ніколай, але нічого не допомагає, тож вирішив покликати армійського друга, який працює адвокатом у Москві, захищати свої інтереси.

Та марно, суд все ж оголошує вирок: відібрати ділянку з компенсацією в майже 10 тисяч вічнозелених. Мало, скажете? Ну, так. Взагалі мало. Але адвокат так просто не здається… Все, припинюю переповідати сценарій, краще розкажу про свої враження.

ЖЕНСКАЯ ЛОҐІКА

У фільмі непоганий сюжет, щоправда, він побудований не цілісно, а на персонажах. Не все, однак, із цим вдалося. Інколи… та що там інколи, майже щоразу шукаєш логіку в діях персонажів, і занадто часто її не знаходиш. Ще режисер не подбав про комфортне сприйняття сценарію глядачем, а тому думати треба не про те, що автор спеціально лишив загадкою, а про те, що ж він хотів цим показати чи розповісти і що сталося поза кадром.

Навіть із тими ж персонажами — вони мало говорять про свої наміри, з емоцій та гри геть незрозуміло, що їх спонукало на ту чи іншу дію. А ще незрозуміло, скільки часу спливло між однією подією та іншою, куди ділися персонажі, що вони роблять. Словом, не впорався Андрєй Звяґінцев з легким сприйняттям інформації, можливо, через те, що фільм скорочували на етапі монтажу.

Ще одна проблема — суть історії. Зав’язка є, а розв’язки як такої немає, і хоч якісь події трапляються, але геть нелогічно. Просто заради нагнітання драми та додання випробувань персонажам, які й так вже пережили чимало. Отак виходить, що ніби закінчення у фільму є, але закінчення лише однієї лінії сюжету, а ще щонайменше одна не показана взагалі.

Персонажі також — ті ще… персонажі. Крім часто-густо відсутньої логіки, у них є свої повадки: не усміхатися і бути флегматичною, як Крістен Стюарт, чи страждати через абсолютну дурню і бути типовим підлітком, чи взагалі незрозуміла поведінка московського Дмітрія щодо ситуації загалом і окремих її… аспектів. Несподівано вдало висвітлений персонаж „русскай женьщіни“, яка і коня на скаку, і в полум’яну хату… але і ласкавою бути теж вміє. Особливо вдало показано цю рису характеру у першій сцені. Але це ложка меду в бочці дьогтю.

І це я ще не згадував про майже нечутні діалоги персонажів.

ВОДАЧЬКА

Що вражає — це концентрація совка. Режисер добре постарався, щоб висвітлити якнайбільше проблем такого менталітету. Тут релігія заодно з владою, хабарі, шантаж з рекетом, шансон, „браткі“, і малолітня „шпана“, і транспортні засоби, і пики в маршрутках… усього й не перелічити. Оце все показано просто чудово, ба навіть в одному з перших кадрів бачимо яскравий натяк на це — один з головних героїв перестрибує огорожу паркування за кілька метрів від входу до неї. Хоча б за це фільм слід подивитися. Та найголовніше — не зловтішатися і не сприймати це все як чужу проблему, проблему Росії, адже дуже багато подібного я бачу за кілька метрів від свого дому на Львівщині. Просто в стрічці воно яскравіше виражене.

І просто мушу в окремий абзац виділити споживання горілки головними героями. Тут бухають настільки часто, наскільки нормальні люди їдять, і часом здається, що навіть замість цього. Якби у фільмі рекламували якусь марку горілки, як у майже всіх російських комедіях, то реклама б дійсно виправдалася. Навіть коли головний герой стоїть у черзі до магазину і продавчиня запитує в нього, що ж він хоче придбати, той відповідає: „Водку, што ж єщьо“… І в цьому „фся соль“.

https://www.youtube.com/watch?v=agMj9DNUuRo

Отож, маємо двоякі враження. І дуже двояку ситуацію — російський фільм отримав „Золотого Глобуса“ і, можливо, буде номінований на „Оскара“, але в ньому показано, навіть часом гіперболізовано, всі недоліки країни та менталітету людей. І хоч в огляді я написав здебільшого про недоліки, але все одно раджу подивитися «Левіафана». Не очікуйте шедевру, чи то пак фільму рівня «Поводиря», це просто вельми непогана стрічка зі своїми плюсами й мінусами. У деяких росіян від нього „усе палає“, дехто каже, що він геніальний і на сто відсотків достовірний, а я скажу так: Раша із Раша.