Більш ніж просто серія ігор, більш ніж аніме або манга. Пронизуючи собою поп-культуру кінця 90-х, покемони назавжди залишили приємні спогади в пам’яті багатьох із нас. Хай там як, але дитинство, — це перше, що асоціюється з історіями про покемонів. Згадайте хоч окупацію телевізора кожну суботу об одинадцятій ранку або щоденні карткові бої. В реаліях сьогодення актуальність всього перерахованого лише підвищується. І якщо я назву “Покемон детектив Пікачу” кіноадаптацією за мотивами однойменної гри, чи навіть аніме, то це лише збрешу. Адаптація частини дитинства? Це вже більше схоже на правду.

Події фільму розгортаються в утопічному місті Райм-сіті. Там покемони та люди живуть у повній гармонії. Мова про відмову від бойових дій між покемонами та їх повна соціалізація з подальшою самоідентифікацією. Наприклад, зграя сквіртлів без проблем справляється з роботою пожежника пліч-о-пліч з людьми. Піджи спокійнісінько працюють на місцевий аналог Uber Eats. Іноді хотілося забути про друге та третє слова в назві фільму, окунувшись в інфраструктуру екзотичного “Зоотрополісу”. Бо спостерігати за тутешнім плином життя можна годинами. Не ставити зайвих питань, а детально досліджувати кожен міліметр простору. Аж так манливо переданий екзотичний колорит від безкраїх степових просторів заповнених торосами до гірських схилів з бульбазаврами. Долучені до “реального світу”, покемони органічно заповнили відведене їм місце, неначе так завжди і мало бути.

Головний герой фільму, Тім Ґудмен, — звичайний страховий агент, що дізнається про смерть батька, з яким вже давно не підтримував зв’язок. Останні роки той працював у поліції згаданого фантастичного міста, куди й направляється хлопчина. Певна річ, обставини смерті родича не такі прозорі, як здалось на перший погляд. Розплутати клубок хитросплетінь допоможе всесвітньо відомий жовтопузий пухнастик. Так, той самий детектив Пікачу з назви, рок-зірка серед всіх покемонів у виконанні Раяна Рейнольдса. Кожен кадр з цим покемоном можна використовувати як шпалери для робочого столу. Малесенькі лапки тримають чашечку кави: “Оооооу”. Товстеньке жовте тільце лізе по сходах: “Мммм”. І так весь час, серйозно. Майже всі дії низькорослого детектива можна супроводжувати подібними звуками. Людяність, яку Рейнольдс додав до свого персонажа, лише гіперболізує задоволення від перегляду. Абсолютно всі побоювання щодо “кріпового” перенесення знайомих милих мармиз (привіт, Сонік) до реального світу не збулися. CGI покемонів у цьому фільмі межує з ідеалом, а жовта електрична вовняна кулька виглядає не менш реалістично, ніж монітор перед вашим обличчям. Сам того не помічаючи, наївно віриш у побачене.

Якщо з візуальною складовою все трохи ліпше ніж чудесно, то динамічність фільму неабияк погіршує сприйняття картини. Через занадто швидку, до того ж не завжди логічну зміну подій, сюжет схожий на ламану лінію, що весь час перетинає сам себе. І здавалось би, динаміка? Серйозно? На що я взагалі скаржуся? Все доволі просто! Неозброєним оком помітно бажання захопити максимально широку аудиторію, починаючи з наймолодших глядачів. Від цього основна історія зазнала руйнівної деформації в бік елементарної казочки. Очікувані сюжетні повороти; наївніша за слово ”наївність” історія; фінальні висновки, що лежать на поверхні після тридцяти хвилин перегляду; головний злодій з очевидними мотивами — все це спрощено на радість дітлахам. Та серед дошкільних розваг є невелика, але вагома частка контенту для дорослого глядача. Сімейні цінності, їх переосмислення та внутрішня боротьба приховані за кольоровими тваринками від очей дітей. З жартами аналогічна ситуація. Більшість із них викликає ледь помітну посмішку.

Не обійшлось в фільмі й без любовної лінії. Я так і не отримав відповіді на питання: навіщо і для кого вона існує *згадує “Месники”*? Ці загравання виглядають, наче милиці, які довелось додати на стадії постпродакшена. Банально! Виникало бажання бачити більше покемонів, більше жовтенького пуза Пікачу замість відносин між якимись шкіряними довгоногими створіннями.

Окремої дяки заслуговує і данина багатомільйонній фан-базі, яку потішили такою кількістю посилань до першоджерел, що пальців на всіх кінцівках не вистачить, аби їх перерахувати. Якимось чином у фільмі уживаються оригінальна ідея покемонів, філософія та абсолютно новий світ, підтягнутий під сучасні стандарти індустрії. Тобі не обов’язково знати хто такий Снорлакс, навіть пояснень не треба (синя 460-кілограмова тушка, яка заснула посеред дороги). Через подібні речі концепція покемонів в кіно досконало охоплює максимальний розмах аудиторії з мінімальними втратами від новизни.

“Покемон детектив Пікачу” прекрасно справляється з поставленою задачею — еволюціонувати. Ця еволюція необхідна франшизі, аби привернути увагу дорослих та дітей, фанатів серії та людей, взагалі не знайомих з нею. У фільмі не побоялися розказати по-дитячому сімейну історію від початку до кінця, поставивши в ній крапку. Перед відвідуванням сеансу в мене були певні сподівання та надії, що розлетілись на друзки після перегляду. Натомість я отримав максимально несподіване для себе видовище.