Після невдачі «Бетмена проти Супермена» (огляд), усі погляди прихильників та ненависників були звернені в бік «Загону самогубців». Фільм, який уже з першого трейлера показав свою відмінність від звичного кіноформату DC, автоматично став основною надією фанатів та повноцінним флаґманом  флагманом Warner Bros. Так, стривайте, крихітки, а чи не завелику відповідальність ви звалюєте на плечі комедійного екшну? Не думаєте, що ці раптові надмірні сподівання вилізуть боком?

Можна зітхнути з полегшенням. Як би Warner Bros. сама не намагалася запороти фільм своєю дебільною політикою, «Загін Самогубців» видався на славу. Зізнаюся, стільки задоволення від комікс-муві я не отримував давно.

Забійники, яких ще пошукати треба

У мить анонсу найбільше побоювання стосовно «Загону самогубців» викликала кількість персонажів. О трясця, тільки погляньте, восьмеро загоничів, Джокер і Аманда Уоллер на бек-вокалі, а ще ж має бути лиходій та епізодичні герої з флешбеків кожного самогубця! Другого місива за неповних півроку, яке нагадувало би потвору з Inside (іншими словами, незрозумілого чортовиння, яке ледь рухається під вагою жмаканих ліній та порубаних персонажів) аж ніяк не хотілося.

Чортяка Девід Ейр все ж зміг елегантно викрутитися: він просто змінив розстановку персонажів. На плакатах та у трейлерах нам показують одне, у фільмі дещо інше. І оте саме “дещо” робить свій внесок у розвантаження фільму. Та все одно дійових осіб залишається чимало і визнаймо, для повноцінної роботи з ними двох годин фільму ніяк би не вистачило. Що робить у такому випадку режисер? Змальовує персонажів широкими і яскравими мазками. Кожен флешбек попри скромну тривалість — хороша така міні-історія, а не просто вирваний кавалок чийогось минулого. І ця історія кидає нам кілька основ, котрі допомагають швидко розібратися, хто тут татусь незаконно ображений, хто спокутує давні гріхи, а хто просто цвіркнутий на всю голову.

Якщо хвалити  когось, то передусім варто виокремити… ні, не Дедшота, котрий під кінець фільму став типовим Віллом Смітом — благородним татусем, який за свою дитиняку порве тобі мордяку; не Гарлі Квінн, котра своєю мегакошерністю вбиває наповал і дарує найбільше яскравих моментів за весь фільм; і не Капітана Синяка  Бумеранга, котрий виявився на диво колоритним, передав привіт Дедпулові своїм плюшевим єдрюнькорогом та взагалі відродив віру в Джая Кортні.

Аманда, матері його, Уоллер — ось персонаж, від якого точно не чекали такої сильної презентації. Образ цієї жорст(о)кої та безкомпромісної жінки у «Загоні самогубців» не просто любовно перенесли з першоджерела на екран, а й уберегли від комічних ситуацій та вдаряння у жартики. Незворушно серйозна, вона справляє таке сильне враження, що Убивця Крок зрештою фактично озвучує думку глядача про Уоллер. Вона кльова.

Окремі побоювання до прем’єри викликав і новий Джокер, точніше відсутність найважливішого його складника — посмішки. Не посмішки губ, а тієї мазанини, яка завжди присутня на його обличчі. Ми дивимося на Джокера, знаємо, що він не усміхається, але бачимо червоне мальовидло від вуха до вуха і мозок нам каже — ось він де, усміх. Маленький когнітивний дисонанс, +1 до моторошності персонажа. Це просікли навіть у We Happy Few, а от Джокер у новому фільмі не втямив. Режисер, щоправда, аж двічі спробував обіграти цю деталь з посмішкою, але переконати, що можна без неї, Ейрові не вдалося.

Та й загалом, форма нового Джокера — хрінотище. Я згоден з Ейром, що кожне покоління потребує своєї модифікації Джокера, але навіщо його зображати сумішшю Кінґпіна та gangsta з реп-кліпів про бабосики й ціпок? Втім, варто лише дати очам звикнути, розумієш, що форма може й паскудна, але от змістове наповнення нового Джокера — це просто *прицмокування*. Це не PTSD-шний ветеран Іраку анархіст і тактик Леджера, це справжній Джокер — хаос, спонтанність, оголене божевілля, супереґо. Це саме той із двох ключових образів історії коміксів, який шліфували десятиліттями. Рухи, міміка, сила погляду і оте тихеньке гарчання — лише інструменти для підкреслення цього. Лето молодець.

Дорікати, що Джокера в “Загоні” мало — погана ідея, адже не забуваймо, що фільм же не про нього. Та й узагалі, зеленястого можна було би сміливо викинути з фільму, якби не присутність Гарлі Квінн. Справа не лише в атрибутиці, мовляв, раз є Гарлі, то десь під боком має шмигати і Джокер. Річ в основному стрижні фільму, якому кров з носа потрібна була ця парочка. І  також Катана — ще один персонаж, котрий не знати, якого бена впав цьому фільмові.

Любов та інші неприємності

«Загін самогубців» не перетворюється на місиво тому, що, як і «Дедпул» (огляд), він розповідає одну просту й чітку історію — про загін антигероїв, які йдуть у саме пекло надавати підсрачників якомусь шмурдякові. Та-дам, кінець! Але за цією простотою ховається інша, вкрай важлива деталь: «Загін самогубців» — це фільм про любов. Не лав-сторі, як той же “Дедпул”, де один чоловік *о*ає одну жінку, а саме фільм про любов. Любов, у різних її проявах, є невід’ємною частиною портрету кожного героя (крім Аманди Уоллер) і другим після банального виживання мотиватором. Бездоганна батьківська любов Дедшота, трагічна історія Ель Дьябло, єдрюнькоріг Бумеранга, жертовні почуття Ріка Флеґа і особливо оце маніакальне і всепоглинаюче щось між Гарлі та Джокером (воістину, Mad Love).

Любов — це плоть і кров «Загону самогубців», яка штовхає історію, яка коли в третьому акті фільм починає сповзати у generic-нудятину, любов рятує ситуацію і дарує нам феноменально круту сцену, котра під дарує виснаженій стрічці друге дихання.

Десь так до половини не сприймаєш цього. Та ну, мовляв, який в біса фільм про любов? Тут же ознайомлення, флешбеки, жарти, скажений темп, який перетворює перший акт на відеокліп. А потім гоп — карколомний перебіг подій стає на паузу і стрічка серйозно починає про це говорити. Коротко, але переконливо. Це якраз та риса, за яку хочеться любити фільми DC — ці стрічки намагаються вийти за межі “просто видовища” і сказати щось серйозне нам, глядачам. Так, невдалих спроб значно більше, але навіть тоді це намагання не зникає.

І «Загін самогубців», фільм, який кохається у своїй яскравості, несерйозності та шаленості, міг би запросто без цього обійтися. Але ні, навіть тут особиста любов Девіда Ейра до свого дітища не дозволяє скотитися у “екшончик+жартики” а-ля фільми Marvel. І це прекрасно.

Як ти це сюди проніс?

І все би нічого, але куди не глянь — знайдеться щось чужорідне чи невдале в кожному аспекті фільму. Катана, хоч і тематично виправдана, залишається баластом. Згадане перетворення Дедшота у Вілла Сміта з відповідним спалахом благородства. Невиразні лиходії з тиражним бажанням підкорити/знищити світ і дешевим способом їх подолання. Емінемівська Without me, яка виглядає не до ладу в шикарній підбірці музики.

З екшном теж біда. Роки минають, але прогрес у кінобойовиськах мізерний — повальна більшість сцен смердить цвіллю і страждає від браку вигадливості. Агов, фільмороби, зверніть уже погляд у бік ігор. Раніше забавки наслідували кіно, тепер і ви не соромтеся вчинити так само. Ну а як інакше, коли часто в іграх трапляються видовищні сутички навіть з рядовими суперниками, ніж у кіно нам пропонують на закінчення дійства? Сольні бойові сцени у «Загоні самогубців» чудові, не вчепишся. Але щойно фокус сповзає з конкретного персонажа і всі б’ються одним гуртом — щелепа болить від позіхів, тим паче, що і представники ворожого війська не хизуються оригінальністю.

Але найбільше хотілося проламати чоло долонею від двох міні-сцен, пов’язаних із предметами в анусі речами, які опинилися в кадрі, оминувши здоровий глузд. Так, один із цих двох випадків збільшує хронометраж Джокера, а інший підсилює бро-тання Дедшота і Флеґа, ну але трясця ж, не такою ціною!

«Загін самогубців» міг стати черговою жертвою Warner Bros., яка за  два роки і три фільми хоче зробити те, на що Marvel знадобилося 8 років. Монтажні ножиці, бажання напхати якнайбільше всього у цей фільм та вдаряння у формулу “жартики+екшон” а-ля Марвел, до якої так звикли глядачі — Девід Ейр не зміг урятуватися повністю, однак фільм це не згубило. «Загін самогубців» однозначно кращий за останні фільми Снайдера. Ба більше, яскравість та збільшення комедії дозволило зіграти на полі свого ідейного ворога та обіграти його. І що приємно, навіть при зовнішній “марвелізації” загін залишився вірним підходу DC  і зриває зі себе ярлик “комікс-муві”. Так, від першоджерела не відхреститися, але “Загін” хоче сприйматися не як екранізацію, а якраз-таки хвацький комедійний бойовик (який насправді фільм про любов :)).

Ми отримали саме такий фільм, як нам обіцяли. Так, десь трішки недотягнули, але деінде вийшло краще, ніж сподівались. Крутезна Аманда Уоллер, Гарлі Квінн із рівнем шикарності десь у стратосфері та Джокер, яким він є (хоча і вигляд лайняний; сподіваюся, внесуть правки у наступні фільми) — їх після титрів хочеться бачити ще і ще в нових історіях.

Сходіть на цей фільм. Самі, з друзями чи дружиною/дівчиною (тільки дітей не беріть — рейтинг PG-13 часто взагалі непомітний). Це ідеальний літній блокбастер, який все ж зумів бути чимось трішки більшим. Це нова надія для DC, котрим тепер треба молитися про мінімум втручання Warner Bros. Це відра чистого задоволення.

А ще це хороший фільм про любов.