Здавалося б, так давно на великих екранах не показували справжню мафію з ефектними перестрілками та незвичними традиціями. І стільки хочеться побачити від таких фільмів, що подібні сподівання, зазвичай, обертаються чимось нехорошим для глядача. Бажаючи переглянути канонічний фільм, у кінці нам показують щось дещо інше. Та не завжди це впливає на якість стрічки, адже передати чудову історію при цьому реально, а то й потрібно. Щось подібне можна сказати про фільм “Закон ночі”…

За крок до успіху

Якщо вже Бен Афлек береться за щось, то можна бути впевненим, що кінцевий результат буде більш ніж прийнятим. А в «Законі ночі» він є і головним актором, і режисером, і сценаристом. Повна свобода дій — ліпи все, що завгодно. Лише сценарій не був створений з нуля, а написаний на основі роману Денніса Лігейна. Останній уже доводив свою профпридатність, коли брався за створення, наприклад, «Острову проклятих». Зручно вмостившись у кінотеатрі, у тебе автоматично з’являється відчуття, що зараз тобі покажуть фільм, який коштуватиме кожної відданої за квиток копійки.

Мафія, якої ми не заслуговуємо

Перш за все, варто розповісти саме про мафію. Можна навіть провести паралель з останньою частиною однойменної гри. Фактично, це фільм про мафію, але без мафії. Тобто мафія там є, але її суть не розкривається. Більшість подій на екрані схожі радше на банальний бандитизм. Під час перегляду хотілося би побачити якісь особливості “ведення бізнесу” в італійському стилі, чим він відрізняється від ірландського… Але натомість все зводиться до ворожнечі, вбивств та помсти. Глядача засліплюють якісними декораціями, оминаючи купу традицій тогочасної мафії, якими можна було б насити фільм. Такі деталі змушують невідривно вдивлятися у екран, але в «Законі ночі» вони наче голки в копиці сіна. Наприклад, при знайомстві Джо з Масо Пескаторе, перший каже, що “він не цілує руки”. Це доволі важливий аспект взаємин у мафії, але він залишається непоказаним. Ніхто не цілує руки дону до цього, а за таке тоді можна було б і зубів позбутися. Та дивина, після цих подій тамтешній дантист не збагатився.

Оскільки мафія потроху зникає з екрану після першої третини фільму, на передній план виходять мексиканці та учасники Ку-клукс-клану. З першими Джо веде бізнес, а з другими все набагато складніше…  Ку-клукс-кланівці чудово відображають особливості сект та їх розповсюдження у різноманітних сферах праці, а також незламні переконання, віддалені від здорового глузду. Не далеко від цього всього втекли і християнські мотиви, котрі також показуються у доволі суперечливому світлі. Втім, саме вони дають змогу персонажам дійти певних висновків, що впливають на сюжет. А ще ж порушується проблематика расової рівності у суспільстві… Все, годі, на цьому і завершимо.

Бен Афлек, до речі, виглядає доволі переконливо у кадрі. Та таке враження складається не від його акторської гри, а зовнішнього вигляду. Було незвично дивитися на його дещо пузатого персонажа в дорогому костюмчику. Хотілося викрикнути: “Друже, тобі ще Лігу справедливості на собі витягувати, а потім Ґотем рятувати!” Та над своєю фізичною формою актор, мабуть, уже працює. Буде доволі комічно, якщо він не влізе у костюм Бетмена.

Персонаж Афлека не надто емоційний, за нього говорять саме дії. При цьому його закадровий голос наче доповнює розповідь, формуючи у мозку глядача остаточну картину. Упродовж фільму можна спостерігати за перетворенням головного персонажа, у яке доволі важко віриться. Проблема полягає у тім, що деякі другорядні персонажі є більш “живими”. Нам демонструють бандита Джо, який ніби не проти переступити закон, але водночас роблять із нього добру людину. Десь на середині перегляду ти думаєш, що нарешті головний персонаж став справжнім ґанґстером, але під кінець стрічки ця думка розвіюється. Джо повністю підтверджує твердження озвучене у фільмі про те, що він лише бандит у костюмі, а не справжній мафіозі. Хтось може бути розчарованим від подібного повороту подій, але саме такого головного персонажа нам і обіцяли ще до початку показів у кінотеатрах.

Екшн якісний, але за декілька годин його показують не так уже й часто. Бажаєте автомобільної погоні? Тримайте! Перестрілки? Бах, ось вам мочилово. Постановка подібних сцен чудова. Їх тривалу відсутність компенсують лише сюжетні повороти, які втримують увагу під час перегляду.

Декорації, як було вказано вище, на високому рівні, тому придертися у цьому плані до чогось доволі важко. Дещо протилежні відчуття з’являються, коли хочеться описати музику в фільмі. Не можна сказати, що все дуже погано, але цей аспект у подібній стрічці мав би відігравати одну з найважливіших ролей. Натомість, жоден із музичних треків не залишається у пам’яті. Після перегляду не з’являється бажання відшукати альбом якогось із виконавців і з задоволенням прослухати його вдома.

Постріл наостанок

Бену Афлеку вистачило вміння довести свою працю до пуття, але складається враження, що йому просто потрібен був чийсь погляд збоку. Від цього може з’являтися відчуття часткового фальшу, яке не дає насолодитися шикарною постановкою цілком. Головний персонаж змінюється дивним чином, тому важко повірити у його перетворення. Всі події чергуються поступово, але не всі вони викликають справжнього захоплення.

«Закон ночі» — стрічка, яка заманює своїм блиском, але ним же ж частково обдурює глядача. Втім, кожен, хто перегляне фільм, оцінить чудові постановку та декорації.