Ігри Тіма Шейфера — все одно що витвори Nintendo: майже не підлягають старінню, аби лиш існувала актуальна для них платформа. Втім, так склалося, що через юридичні складнощі з LucasArts жодну — ні Full Throttle, ні Day of the Tentacle — неможливо було придбати навіть в GOG.com. І от, поправивши своє фінансове становище завдяки Broken Age, дядько Тім вирішив виправити історичну несправедливість і перевидати одну з найкращих своїх ігор (а заодно й еталонну представницю жанру) — Grim Fandango.

Відтепер усі, кому 17 років тому було не до ґеймерства, можуть здійснити незабутню мандрівку до Краю мертвих, де вогняні бобри будують греблі з людських кісток, бджоли влаштовують профспілкові мітинги, кістяки вмирають найпрекраснішим у світі способом та багато іншого. А вінцем усього будуть карколомні пригоди valiente Manuel Calavera y bella Meche Colomar!

Примітка: зважаючи на поважний вік гри та тривалу відсутність її у продажу, доцільно зробити огляд не стільки ремастера, скільки самої гри (адже чимало людей можуть з нею познайомитися вперше).

Країна Мертвих і не дуже

Без жодних пояснень і стартових меню, гра відразу представляє нам Мануеля Калаверу — Смерть (в переважній більшості культур та мов, Смерть чоловічого роду) і туристичного агента водночас. За життя Менні був знатним негідником, за що змушений відпрацьовувати свої гріхи у Департаменті смерті: забирати душі щойно померлих та проводити їм інструктаж поведінки у потойбічному світі. А заодно оцінити, яким чином душа потрапить до Дев’ятого світу, де знайде остаточний спокій: праведники отримують золотий квиток на поїзд, який домчить їх за чотири хвилини, а покидьки, мерзотники, фашисти і мамограї отримають максимум ціпок для пішої прогулянки тривалістю в чотири роки.

У Менні справи йдуть відверто паскудно. Всіх благочестивих покійничків забирає собі його конкурент по конторі, а сам Калавера отримує найгірших поганців галактики.  Тоді наш герой з відчаю зважується на шахрайство і викрадає чужого “клієнта”. І тут воно все як закрути… Калавера дізнається, що в департаменті процвітає корупція, пристає до революційного підпілля і готується до тривалої подорожі по гарячих слідах доволі холодної дами його серця.

Тім Шейфер — безумовно людина неймовірного таланту, однак Grim Fandango продовжує залишатися найбільшим його досягненням яко сценариста і дизайнера. Вміло змішавши стилістику латиноамериканського Дня Мертвих (до слова, події гри завжди відбуваються саме цього дня, 2 листопада)  і нуарного кіно, на кшталт “Касабланки”, він створив ідеальне тло, куди можна було намішати всякого: тут тобі і вузькоспеціалізовані демони, і потойбічна бюрократія, і відверте глузування зі сучасної поезії, і ще багато іншого. Та все це блідне перед найкрутішим замислом — смертю після смерті. При своїй повторній загибелі мешканці Краю Мертвих перетворюються на … квіти. Коли вперше бачиш, як кістяк поволі пускає пагінці та вкривається квітами, не зовсім розумієш, наскільки сильну роль ця річ відігратиме в сюжеті гри. Власне, попри відра іскрометного гумору, історія Grim Fandango залишається доволі серйозною, а загальна кількість трупів, присутніх у грі, може сміливо потягатися з “творчим доробком” Макса Пейна.

Т — таймінг

Що стосується ігроладу, то Grim Fandango є доволі типовою тиць-клац пригодою: ходимо по локації, обмінюємося шикарнючими репліками з іншими персонажами, збираємо предмети та застосовуємо їх для вирішення ситуативних задачок. Нічого архіскладного та нелогічного в грі не має, проте кілька загадок мають цікаву особливість — вони потребують виваженого розрахунку та своєчасної реакції. Так, у Кам’яному лісі, нам доведеться синхронізувати клапани помпи, вчасно перетискаючи шланги з повітрям. А сутичка з вогняними бобрами у пригальмованих гравців може забрати чимало часу. Та що там, без таймінгу вам не здобути одного з несюжетних досягнень.

Загалом же головоломки сплановані так, аби не заважати розвиткові сюжету: локації порівняно малі, предметів небагато, відразу зрозуміло, що слід зробити. Єдиним винятком можна назвати другий розділ у Рубакаві: купа проміжних завдань, добрих півтора десятка екранів і повсюди розкидані предмети. Ситуація на цьому етапі гри сильно нагадує оригінальну Resident Evil — слід продумати оптимальний маршрут, інакше даремна біганина поміж локаціями діятиме вам на нерви.

Живий звук у царстві мертвих

Так, звуковий компонент гри заслуговує окремого абзацу. Він ШИ-КАР-НИЙ! Квести LucasArts завжди мали пречудове оголосення, проте у Grim Fandango актори стрибнули вище голови: характерні емоційні голоси, колоритна південна вимова, де частенько вистрілюють іспаномовні слова… і верески демона-механіка Ґлоттіса, найяскравішого персонажа гри.

Що цікаво, кожен екран має своє музичне оформлення і скомпоновано все таким чином, що при переході між екранами мелодія не рветься, а плавно перетікає одна в одну. І так, тут багато джазу.

Кілька слів про ремастер

Насправді, якогось радикального оновлення гра не зазнала. Так, покращили якість модельок, додали правильне освітлення, підтримку сучасних роздільностей (хоч і з рамкою) та операційних систем. Однак псують цю картину задники і проміжні відеовставки, застарілу роздільність яких навіть ніхто й не думав приховувати. Втім, на недоліки зовнішності можна закрити очі, адже стиль тут важливіший за технології. Прикро те, що збереглося кілька старих баґів — від зникнення текстур до поламаних завдань, після яких гру далі пройти вже неможливо.

До приємних доповнень можна зарахувати коментарі розробників, журнал діалогів, досягнення (які безпроблемно можна здобути за одне проходження) та найголовніше — цілком перероблену систему керування.

Справа в тому, що оригінальна версія мала “танкове керування” персонажем, за допомогою стрілочок руху. На екрані тоді не було жодних інших покажчиків — на активні предмети вказував винятково пильний погляд Мануеля. Та й інвентар був оформлений цікаво — усі речі Менні носив у кишенях свого піджака.

Не сказати, що подібна схема керування була вселенським злом, однак тогочасній аудиторії було не зовсім зручно. В оновленій же версії розробники додали таке бажане тиць-клац керування, проте дали зрозуміти, що кошерним є саме “танкове керування” (бо за проходження гри таким чином дають особливе досягнення!).

За 17 років Grim Fandango застаріла хіба що технологічно, а так то й досі не здобула собі адекватних конкурентів у жанрі (та варто визнати, що Deponia підібралася особливо близько). Це еталонна пригодницька гра з неймовірним сценарієм, блискучим оголосенням та божевільним стильовим коктейлем. Прихильним тиць-клац пригод та творчості Тіма Шейфера навіть нема сенсу її радити, а всім іншим варто придбати Grim Fandango Remastered на першому ж розпродажі.

Це гра, яку було за що любити 17 років тому і буде за що любити ще стільки ж часу, якщо не більше.