Ігри за ліцензіями Games Workshop завжди були для мене дуже неоднозначними. З одного боку, як фанату їхніх всесвітів, мені завжди хочеться чекати на вихід цих проектів, вірити та сподіватися, що та чи інша гра не виявиться черговим блювотинням. Адже протягом останніх кількох років переважну більшість проектів за цими ліцензіями можна назвати в кращому випадку задовільними. Та інколи, рідко,  все ж трапляються ігри, що повертають мені віру в те, що по Warhammer таки можуть робити щось варте часу та грошей. Найкраще це вдавалось зазвичай стратегіям. Та нещодавно зарелізився більш м’ясистий та кривавий представник династії воргамерівських ігор. Тому зараз я розповім вам про свої поневіряння землями фентезійної “вахи” у Warhammer: Vermintide 2.

Що ж воно таке, для тих, хто, як і я, якимось дивом оминув першу частину? Якщо коротко і поверхнево, то це такий собі Left 4 Dead, тільки зі щурами замість зомбі. Проте це лише на перший погляд. Насправді ж це цікава та напрочуд весела м’ясиста рубанка, що має ряд доволі оригінальних механік, котрі не дають знудитися.

Оскільки цей огляд пишу саме я, ми не можемо ніяким чином уникнути невеликого екскурсу в історію фентезійної “вахи”, щоб дати вам краще розуміння того, хто такі скейвени, та чому вони — дійсно велика проблема та сила, з якою варто рахуватися.

Перші справжні скейвени почали з’являтись за 1600 років до пришестя Зиґмара. Вони мутували зі звичайних щурів під дією варп-каменю та з невелекою допомогою таємничого мандрівника захопили величне місто, що згодом стало відоме як Скейвенгниль. Вони — найчисельніша раса фентезійної “вахи”. При цьому життя їхнє коротке й сповнене двох речей: жорстокості та голоду. Вони живуть, щоб вбивати, жерти та поширюватись. Вони називають себе дітьми Рогатого Пацюка — їхнього хаоситського покровителя. Завдяки варпівським міазмам, що виділяє варп-камінь, вони творять воістину небачені та при цьому не менш мерзенні експерименти. Одні клани виводять потворних мутованих чудовиськ, таких як щуроогри, інші створюють єретичні поєднання технологій та варп-чаклунства, що сіють довкола розпад та смерть. Тишком-нишком скейвени розповзаються всюди та скрадаються прямо під ногами інших рас, які геть нічого не підозрюють. Найбільше через це постраждали гноми, що теж селяться в підземеллях. На діяння щуролюдей припадає чимало сторінок в Даммаз Кроні — гном’ячій книзі образ, котрі потребують відплати.

Та інколи скейвени все ж показуються на поверхні. І тоді починається велике нашестя, котре несе зі собою смерть та розруху. Саме така подія й стала зав’язкою того, що можна назвати сюжетом гри. Це проста історія, що добре виконує своє завдання: виправдовує появу нових ворогів за рахунок союзу скейвенів з хаоситськими культами людей та слугує свого роду обрамленням для місій.

Самі ж місії приємно дивують різноманіттям локацій. Так, в основному нам доведеться прориватись через орди щурів в різного роду підземеллях, хай то тиражні катакомби, гном’яче місто чи скейвенські лігва. Тішать не дуже численні відкриті локації, на кшталт  полів та лісів, де гра показує себе з геть іншого боку і дійсно заслуговує прикметника “красива”. Більшісь тутешніх завдань є цілком звичними “виживай-вбивай”, проте інколи трапляються і непогано оформлені ситуації, на кшталт прориву облоги. У ворожих лавах також сталося поповнення. Нас чекають ще більші та потворніші щуромонстри, єретичні орди культистів та плоди демонічних ритуалів, що з превеликим ентузіазмом рвуться до бою. Більше того, інколи вбивати їх навіть веселіше, ніж самих скейвенів.

Ігроладно ж гра не надто далеко втекла від першої частини, проте позитивний рух все ж є. В кожного персонажа є по три підкласи, кожен з яких має пасивну й активну здібності та ще й унікальну зброю. Відкривається це добро, як і купа пасивних бонусів, з прогресією рівня героїв. Тішить те, що здебільшого стиль гри за кожен клас дійсно відчутно відрізняється. Тут вам і ельфійка, що з лучниці може перетворитись на смертельну вбивцю з парою кинжалів, або гном, який бере в руки дві сокири й замість танка стає лютою машиною кривавої рубанини.

Окремо варто згадати про зброю. Вона дійсно робить дуже відчутний внесок в ігролад. Кожен її вид чимось відрізняється від інших, має особливий тип атаки та, відповідно, вимагає зовсім іншого підходу з боку гравця. Це дозволяє краще кастомізувати персонажа та його бойовий стиль на ваш розсуд. Завдяки цьому кожен бій з новою зброєю грається геть інакше, що дозволяє грі довше виглядати свіжою та дарувати нові враження. Благо, різновидів зброї в грі досить, щоб не нудьгувати не один десяток годин.

Сам кооператив доволі привітний до неповних загонів гравців. Якщо ви з таких гравців, як Олег Куліков, і не хочете бавитись у коопі — не проблема. Трійця ботів більш ніж достойно справляється зі своїм завданням. Вони цілком спокійно зачищують локації, вицілюють особливих противників і взагалі часто діють набагато ефективніше, ніж команда рандомів, які не користуються  голосовим чатом.

Якщо ж казати про стандартний кооператив на чотирьох, то він тримається недалеко від рівня того ж Left 4 Dead. Бігати з трьома друзями і рубати тонни щурів весело, як ніколи. Взаємодія між персонажами доволі стандартна: передача аптечок, лікування союзників та порятунок від смерті. Загалом же все більш ніж пристойно і грати в це дійсно весело. Часто трапляються різного роду веселі моменти, котрі можна буде ще довго згадувати.

Лут та ґрайнд. Ці дві речі, як печиво та батіг будуть гнати вас по Warhammer: Vermintide 2 вперед година за годиною. Добре, що розробники дивляться за грою і прислухаються до гравців, адже ще зовсім недавно на перших годинах гри, без хоча би більш-менш пристойного рівня сили гралось доволі важко. Тепер же ця проблема успішно подолана. Після кожного матчу, за умови, що місію виконано, нам видаватимуть скриню з лутом, котра покращується залежно від кількості ґримуарів, котрі ми зможемо знайти і донести до кінця завдання. Крім цього, скрині дають й за підвищення рівня кожного з персонажів, що не може не тішити. Позитивним моментом стало й те, що зі здобутих певним героєм скринь гарантовано випадають речі саме на нього, що виключає ситуації, коли профільний гном отримує двадцятий посох піроманта підряд.

Але це підводить мене до найбільшого ворога і найбільш дратуючого ворога, котрого я зустрічав в цій грі — мережевий код. Не раз і не два ми з друзями плавили під собою стільці, коли в фіналі чергової місії на нас чекала не винагорода, а помилка з’єднання, котра просто била битою бажання повертатись до гри, адже весь прогрес та лут просто зникали. Та я сподіваюсь, що найближчим часом ці проблеми будуть виправлені.

Сама ж гра на диво непогано оптимізована. Мапи тішать приємними краєвидами, що так і просять зробити скріншот. Деякі локації, от як місто гномів, виглядають доволі атмосферно. Вороги теж можуть потішити своїм виглядом. Особливо врізаються в пам’ять моменти, коли під час атак орди все довколо перетворюється на суцільну стіну з крові, відірваних кінцівок, голів та нутрощів. Саме в такі хвилини, коли ми з друзями з веселиви криками неслись в перед наспівуючи мелодії з Володаря перснів гра розкривала весь свій потенціал та викликала купу приємних емоцій.

Що ж ми маємо у висновку? Warhammer: Vermintide 2 — хороша гра, в якій можна провести не один хороший вечір в компанії з трьома друзями, або й навіть з ботами, котрі грають на диво добре. Якщо не брати до уваги деяких проблем з мережевим кодом, гра однозначно бере планку “вище середнього” на фоні інших ігор по всесвітах Warhammer. Якщо ви любитель кооперативного місива в стилі Left 4 Dead – однозначно рекомендую.